Кучері в нього розлітаються врізнобіч, а що тільки ноги виробляють!.. То він стукне по підлозі передком, то вдарить каблуком так, що весь посуд Дзвенить на столі, то піде рівною "дрібушкою" по підлозі... І після всього того — враз на канапу, сів і сидить, ніби й не він! Грім оплесків — нагорода танцюристові .
Це "збіговисько" дуже подобалося Рєпіну. На другий День Ілля Юхимович прислав Яворницькому листа, в якому він дуже жалкував, що не здогадався запросити до себе Дорогих його серцю гостей з сонячної України .
ГОПАК—ТАНОК ЗАПОРОЖЦІВ
Листування між ученим і художником з деякими перервами тривало аж до самої смерті. Яворницький не забував Рєпіна, особливо тоді, коли він радував громадськість виходом у світ свого нового твору.
Як тільки в Катеринославі вийшла книжка "За чужий гріх", Яворницький зразу ж надіслав її Рєпіну. 13 березня, 1908 року Рєпін писав Яворницькому: "А вашу книжку "За чужий гріх" я дуже люблю, як і все, що ви пишете: свіжо, правдиво й розумно".
Часто Рєпін звертався до Яворницького у власних справах. У листі з Куоккала 9 травня 1909 року Ілля Юхимович просить Яворницького прислати йому фото з гайдамацьких "свячених ножів".
Ці ножі були потрібні Рєпіну для нової картини "Гайдамаки" .
В одному з листів Яворницький просив Рєпіна "приїхати з сином Юрком на Україну, побувати в музеї, а потім стрілою пролетіти через Дніпрові пороги, повезти сина на старі місця Січі, показати правнука запорожцям, як ото колись привіз і показав своїх синів Тарас Бульба".
Трохи згодом Дмитро Іванович знову благає свого земляка приїхати на рідну землю й подивитися музей, в якому багато можна знайти матеріалів. Тут же і "запорозький курінь" — оселя Яворницького, де можна знайти притулок і увагу господаря.
На запрошення Дмитра Івановича Рєпін 18 жовтня 1910 року відповів, що готує свої. картини на виставку в Рим і дуже шкодує, що не зможе побувати на Дніпрі та в музеї, хоч "це часто викликає сором і тугу на серці, але що вдієш!"
У зв'язку з сімдесятиріччям Яворницького Рєпін прислав на його ім'я сердечну телеграму: "Гаряче вітаю маститого ювіляра. По-дружньому обіймаю безсмертну душу Запорожжя".
Дмитро Іванович дуже хотів збагатити музей деякими малюнками Рєпіна. Він звертається до художника, прохаючи прислати в музей хоч би один етюдик од його цінних і навіки безсмертних картин для музею Поля. Рєпін зважив на щире прохання і надіслав Яворницькому кілька малюнків з життя запорожців.
Рєпін у квітні 1925 року щиро дякував Дмитрові Івановичу за присланий йому автограф. "Ще здаля пізнав ваш автограф і дуже зрадів: значить, живий, а казали, що хворий, що, може, й не виживе... Так, слава богу! Живий, здоровий, і все така ж мила, молода, козацька душа, що любить свою Україну. І я все той же..."
Про свячені ножі Рєпін писав, що фото з них він використав у картині "Гайдамаки", яка пішла в Швецію, до Стокгольма.
Трохи пізніше, 30 листопада 1926 року, Рєпін відкрив своєму Другові таємницю. Він повідомив його, що задумав писати нову картину: "Під великим секретом признаюся вам що я знову взявся за Запорожжя!" Ілля Юхимович мав на увазі нову картину "Гопак". Знову він спрагло перечитував усе, що зберігалося в його бібліотеці про Україну. Читав перш за все твори Яворницького, проглянув збірку українських пісень. Згадав, як він, приїхавши з Сєровим на місце Січі, купався в Чортомлику, побував з ним на запорозькому кладовищі, шукаючи підківок до козацьких чобіт, черепів тощо.
Коли вони ходили по цьому кладовищу, пішла чутка, що. пани шукають запорозькі скарби. За ними гуртом бігали селянські діти, повагом ходили старі діди й цікавилися їхніми знахідками.
Лист Рєпіна про його новий творчий задум звеселив душу Яворницького. Хоч обидва були вже в літах, їм не бракувало ще пороху в порохівницях. Дмитро Іванович сів за стіл, узяв перо і своїм чітким почерком написав до Рєпіна:
"Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба кинути чужий, холодний край, який нічого не дає ні для розуму, ні для нашого серця, треба пірнути в світлі води Дніпра, пронестися через шумливі й грізні пороги стрілою, потім пройтися пішки до Січі. Тільки після того можна братися за діло й писати картину не чимраз холоднішою і кволою, а сильною і впевненою рукою".
З відповіддю Рєпін не забарився. "Милий і дорогий Дмитре Івановичу! — писав він 17 грудня 1926 року.— Я стою перед вами в позі того, що приймав благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти це благословення саме від ваших рук".
Яворницький запалився бажанням допомогти Рєпіну створити на старості літ ще один шедевр з життя запорожців.
Щоб підтримати творчий вогник у душі Рєпіна, Яворницький надсилає йому одну за одною свої книжки: "Дві подорожі в Запорозьку Січ монаха Яценка-Зеленського", "Поміж панами", "Словник української мови". Згодом послав йому запорозький прапор, фотознімки запорозьких нащадків — лоцманів Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця — цих звитяжців у боротьбі з водною стихією. Надіслав і фото столітніх дідів, що доживали свого віку в селі Капулівці.
Усе це Рєпін прийняв з великою і щирою вдячністю.. Особливо дякував у своєму листі від 7 січня 1927 року за книжку "Дві подорожі в Запорозьку Січ монаха Яценка-Зеленського". Він назвав її "чудом" — від неї не можна відірватися. Це — шедевр літературного мистецтва...
Але Ренін не обмежується цими матеріалами. Картина, що він задумав, вимагала багато різноманітного матеріалу і Рєпіну хочеться здобути якомога більше експонатів.
В одному листі Яворницький попередив художника, що навесні 1927 року він виїздить з науковою експедицією досліджувати Дніпро. І тут же запитує Рєпіна, якого саме порога фото вислати йому?
У відповідь — радісний лист: "Яке щастя! Яку радість приніс ваш лист! Ви уявити собі не можете! І начебто для моєї роботи ви будете фотографувати Дніпро в місцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати від радощів... О, саме зараз поїхати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь і вже далеко від свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Івановичу, ви краще знаєте, в яких матеріалах я маю потребу. Так, і звитяжці, і плавні, і очерет — усе це яке щастя! В якому б вигляді не вийшов знімок — усе .це матеріал; і гіллястий дуб над Дніпром, і все, що трапиться... О! Коли-то цей лист дійде, коли ж то відповідь на нього? Ну, тепер уже веселіше мені чекати. Ваш Ілля Рєпін, з глибоким поклоном від щирого серця. Тижнів три я дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стіни,— все ж не кидав Січі — підповзав і відповзав. Але закінчити вже не зможу! А шкода! Картина виходить гарна, весела — гопак. Навіть столітній дід пішов навприсядки. Напідпитку танцюють... Навколо — веселий пейзаж... Ох, розхвалився я... Боюсь".
Дмитро Іванович добре розумів, як нетерпляче чекав від нього Рєпін цих матеріалів. Для художника вони були цілющим бальзамом. І Яворницький не загаявся й швидко надіслав зібрані матеріали.
Дуже зрадів Ілля Юхимович, коли одержав кілька фотографій дніпровських лоцманів. Свою радість він навіть висловив цього разу українською мовою: "Що за чудо! — писав він 8 березня 1928 року.— Яка поставна фігура, жвавість обличчя — Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь і коли-небудь пощастило помістити на великій картині і гідно відтворити цей перл славного краю! А Петро Носок. Та хіба ж не видно породи? Дай боже бути гідним них красот. Спасибі, спасибі, добродію. І, нарешті, Федір Хотич. Від щастя цих подарунків я зовсім одурів. І ще маю прохати: якби яких-небудь парубків, наприклад. Сьогодні, 9-го, я одержав ще, але ці всі вже "полковники" — ні одного хлоп'яти. А мені як би хотілося заполучити хлопчаків! Без усяких прикрас, які попадуться гуртом, нечесаних".
У наступному листі, 7 квітня 1928 року, Рєпін знову згадує свою картину: "Запорожці мої ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстерні не топиться і шість та дев'ять градусів тепла тільки в березні стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю ідеєю е жанр. Портретів ніяких. А парубків треба, адже козаки здебільшого молодь. У веселий, теплий день козаки виїхали на берег Дніпра і, радіючи своєму здоров'ю й природі, яка їх оточує, веселяться. Тут і гості — це монахи: Яценко-Зеленський (до речі: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую, дякую Вам! Я і Юра (син мій) зачитуємося цим правдивим документом). Нікого з начальства немає на моєму полотні. Парубки мені дуже потрібні. Звичайно гопака танцюють парубки".
Рєпін збирався картину "Гопак" привезти на Україну". щоб показати своїм родичам. Він запитував Яворницького, чи знайдеться місце в Катеринославі, щоб виставити її, бо" вона мала розмір 3Х4 аркуші і була присвячена пам'яті М. П. Мусоргського.
В листі від 24 жовтня 1928 року Рєпін скаржиться на свою кволість і знову шкодує, що не зможе приїхати на Запорожжя. "Ах, уже не бути мені там: тільки в Яворницького на Запорожжі — ото моя хата!"
Про свої страждання на чужині він забуває лише тоді коли слухає передачу по радіо, пісні "милях земляків-українців". Такі радіопередачі переносили Рєпіна в давно минулі молоді роки. "Обдаровані люди, артистичні натури... У вас там, я думаю, добрий театр український в Дніпропетровську? Ах, спасибі за радіо. Яке це чудо! На вісімдесят п'ятому році це така втіха!"
Дмитро Іванович знав, що Рєпін нудьгує на чужині — в Фінляндії, де він тоді жив, сумує за Україною, за українськими книжками. Як тільки побачила світ книга-альбом "Дніпрові пороги", Яворницький одразу ж надіслав її своєму приятелеві. Рєпін на це відповів: "Як я вдячний вам за цю велику книгу "Дніпрові пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цієї чарівної мови. Ах, чудо, чудо ця мова!"
Матеріалів у Рєпіна було вже вдосталь. Лишилося тільки взятися за картину. Але біда — роки, старість знесилюють художника. Цього він і сам не приховує: "Гопак" мій не рухається. Головне — холоднеча в майстерні, і я почуваю себе все гірше й гірше і не можу розраховувати на закінчення моїх початих картин".
Минуло тридцять років після останньої зустрічі Яворницького з Рєпіним.