Крапля крові

Олесь Гончар

Сторінка 38 з 40

Думка його працювала чітко. Вона зважувала, вивіряла, заперечувала. "Десять, п'ятнадцять процентів? Хіба можна виміряти людське життя процентами! А віру?.. Один процент віри вартіший ста процентів байдужості. А чи є хоч цей один процент? Скільки минуло років, як я востаннє робив таку операцію? Скільки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простіше, ніж те, що я робив потім. Це може кожен хірург".

"Не кожен. Тільки той, хто день від дня... Робітник на чорному полі". Чиї це слова? Холодові? Вони такі ж неправдиві, як і все, чим намагався перетяти йому шлях.

До дідька всі слова.

— Готуйте хворого до операції, — наказав.

* * *

Пам'ятав тільки її початок. До тої хвилини, коли розбіглась, розплавилась думка, неспроможна з'єднати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, раніше невідчутний скальпель врізався ребрами в пальці, повів їх кудись убік. А ще — гостреньке личко і ротик, що жадібно ковтав повітря. Він пам'ятав перелякані обличчя лікаря-терапевта і фельдшера, які асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив її, мов черствий окраєць. І вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц і намагався ввести кров. Але не міг знайти вену, і тоді медична сестра взяла з його пальців шприц, легко ввела голку. Тонкою цівочкою вливалося життя, але струмочків, якими воно вибігало, було більше, і він уже не знав, як перетяти їм шлях.

Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострішало й гострішало, ротик витягувався в сувору складку. А потім воно видалося йому схожим на інше, до жаху знайоме і рідне — Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячі краплі, похитуючись, пішов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, осліпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кіндратович глибоко вдихнув ранкове повітря, хотів ступити вниз, але ноги йому підломилися, і він важко опустився на холодний камінь. Отак і сидів, безтямно дивився собі під ноги, на нижній приступець сходів, на якому чорніли викарбувані колись слова. Століття прошуміли по них дощами, тисячі підошов наступали на них, зчовгали, зітерли, і він скоріше згадав, ніж прочитав їх: "...добру і істині".

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.

Має забитися... А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо — доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою-великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже розчарування стукає в серце.

Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв — горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?

І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.

Світить скельцями електронне серце машини. А він почуває власне серце. Порох життєвих незгод виїв у ньому глибокі зазубні, і точить, і в'їдається далі дрібний порох життя.

Засідання, комісії, папірці. Інікчемний папірець на столі часом важить більше, ніж жива людина за дверима кабінету. Рада професорів визнала висновки комісії за безпідставні факти — погано підтасованими випадковостями. Однак хтось не хотів зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свій біг, закручувало все більше людей. І от...

Робітне поле Холода вже тільки тут. В цій підвальній кімнатці. Туди, нагору, шлях йому перегородив папірець, наказ. Виконуючий обов'язки міністра Полив'яний усунув його від роботи "до остаточного обстеження".

Оця кімнатка — Прокопа Гордійовича цитадель, майстерня, плацдарм. В ній професор обідає, часом і ночує. З неї, певен, його не виб'ють. Бо якщо й піде він, то залишиться вона, машина.

Його помічники, його співавтори — товариші інженера Соловейка. Того, що помер на операційнім столі. Холод відшукав їх ще тоді, радився по проекту, а тепер вони прийшли самі, щоб допомогти зробити монтаж, їхній власний винахід — запатентований, блукає десь по довгих канцеляріях, відлежується в пузатих теках.

...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопців тримав формочку, Прокіп Гордійович скляною паличкою спрямовував жовтогарячі краплі.

— Крап — і пляшка коньяку, крап — і друга, — сказав хлопець. — Вам не шкода, Прокопе Гордійопичу? Бо я після того, як наш проект заблудився в главківськіїх коридорах, починаю вагатись.

— Шкода, звичайно. Я тільки намагаюсь думати про інше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке він виконував призначення раніше і яке виконає. Може, носив його в ордені якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях...

— Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.

— У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.

— Коли б тільки не досаду потім.

— Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? — запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.

— Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили.—підійняв він проти світла пробірку.

— Що це у вас?

— Кров. Все те ж... Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.

— А якщо... не стане? — сказав один з інженерів...

— Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.

— І для того, — поправив Холод.

* * *

Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка — прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї — позамикати, погасити світло.

В залі — порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.

Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він — біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом... І трибуна. Десять метрів дошки-шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні — то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.

А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.

А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього...

А що сказав би?

Сказав би...

Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.

Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.

— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з'являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки... А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви...

— Знаємо. Все знаємо... Включіть світло.

Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість... Сміятимуться всі.

Пітьма. Порожній зал... і він на трибуні.

Може, втекти. Але — куди?

— Включіть, нарешті, світло.

Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.

— Я десь тут забув окуляри... — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!

Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. "Нехай. Я сказав... Те, що треба..."

— Ви все чули? —повільно спустився з сцени до залу.

— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує... Аж... Хто ви?

— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах... І оце.

— А-а... —Полив'яний сміявся смачно і довго. —А я думав... — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.

— Це все — правда.

— Ти теж у полон здався?

Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.

— Я... не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити...

— Ти, діду, не бачив окулярів?

Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.

Володимир Володимирович умисне відповідав грубо.

34 35 36 37 38 39 40