Камінна душа

Гнат Хоткевич

Сторінка 38 з 55

О, мудрий! Та лиш і в мене не кукурудзєні шульки у голові сидє. Я лю-басками своїми не гемблюю. Шо я свої хлопці люб’ю, то я ті кажу: твоїх грошей я не беру, а даю тобі свою попадю на тиждень за бездурно, аби лиш памнєтав, коли ме тиждень відходити. Розумно?

Потім цілувалися, ще пили і ще цілувалися. А потім Марусяк свиснув, призиваючи Марусю свистом, як собаку. Але було ще рано, і Маруся не пішла. Опришок засвистав ще раз, а потім нахмурився, взяв Бідочукового за руку і пішов до Марусі. Всі опришки, цікаві, за ними.

Маруся сиділа все в тій же позі, задумавшися. Коли почула шум багатьох голосів і, оглянувшися, побачила, що до неї наближаються опришки усією громадою, — одразу перелякалася, серце сильно забилося в грудях.

Але умисно не встала, хоч бігти хотілося.

Марусяк підійшов, уперся в боки і декілька секунд стояв мовчки, дивлячися в упір злобними очима. Загальна увага піддратовувала його, і хотілося якогось ефекту.

— Чо-с, мила, заплакана? Чо-с, любко, загадана?

Маруся мовчала.

— За попом своїм си журиш? Ой, я ті скажу, шо не жури си бирше, бо то вже ф’юіть — пропало. А йк меш си журити, — буду тебе бити дуже. Буду бити та ще й файно буду бити! По-нашому, по-гірському, шо аж суставочки ті залоп-тят29. Го-го!.. Я вмію бабий навчєти, я на того укий!30 — і заточувався, безпорядочно розмахуючи барткою.

— Чого хочеш, Дмитрику? — ледве виговорила Маруся білими губами.

— Не меш говорити "Дмитрику", лиш меш говорити "Ште-фаночку", бо я те відступаю Бідочуковому. на тиждень. Маєш го любити, йк мене любила.

Бідочуків зареготав. Маруся помертвіла, блискавично уявивши собі, як от вона буде загальною любаскою, як почнуть її опришки передавати з рук на руки, від Дмитра до Штефана, від Штефана до Леся, до Михайла, до... І буде мусила годити розбуяній п’яній фантазії, і мусить...

Бідочуків підскочив і ухопив її за руку.

— А йдім, попаде! Лиш тиждень чєсу — тра си набувати. Йдім під смерічку! — і реготав, як побідитель-фавн.

Маруся скрикнула, вирвалася і підбігла. Не тікала, лиш стояла без дихання.

Бідочуків поглядав то на неї, то на отамана, не знав, шо почати. З безсмисленою цікавістю дивилося стадо опришків.

Марусяк надимався, як індик.

— Шо? То я мав би зі свого вотаманського слова си звергти? То я тебе сам із’єжу, а таки віддам. Бери ю, Штефане! Бери, не бій си. Я ті ї гет цалком дарую.

Бідочук все з тим же безтолковим реготом кинувся на Марусю і підняв її в воздух. Вона билася у нього в руках і кричала. І не знати, як би то воно все це скінчилося, коли б у сю хвилю звідкись, не знати звідки, мовби вирнув Юрчик. Марусяк відлетів в один бік, кулем повалившися на землю, Бідочуків у другий.

^ А шо ти, пся мать, молодицю, єк вівцу за курмей, кєгнеш?

Марусяк не підіймався з землі, йому набилося повен рот піску, і він рипів зубами, як порожнє млинове коло, а руками тер ремінь. Тер так, що аж пальці хрускали.

Потім піднявся. Море злоби блискало в його очах. Важко дихав, розкривши рота.

Опришки стояли, завмерши, доокола. Готовилася бути кривава драма серед скал, одна з кривавих драм серед скал.

Але — щось зломило навіть п’яну волю опришка. Він синів увесь, але не кидався на Юрчика.

— А тобі шо до того, діду? Кому хочу, тому й продаю, — моя чєлідина! Хочу — на бриндзю б’ю, хочу — на вобраз вішєю.

— То не худобина, аби нев гемблювати.

— А ци до неї ти ґаздов? Ти?

— А може, ти, скажеш? У неї свій піп є. Захотіла — з тобов пішла, захтіла — назад вернула си.

Очі Марусяка наливалися кров’ю. В перший раз прийшла йому до голови гадка, що дійсно: захотіла — з тобов пішла, захотіла — назад вернула си.

— А ти, може, ю длі себе лагодиш? Ой, на дідька хіба би-с перейшов раніше. Я ту вотаман і вотаман.

— Начхав я на твоє втаманство! Ти знаєш, єк я си називаю? Я си називаю Юрчик Неклопотана Голова!.. Бо єкби я хтів лиш свою голов заклопотати, то би я був над тобов отаманом, а не ти наді мнов, паршєку!

Сила, сила ломила Марусяка. Якась незрозуміла сила. І сором йому було перед леґінями, таки до крові сором — але не міг. Не міг.

— Ой, відійди, Юрку! — скрипів він зубами. — Ой, відійди, бо буде біда!

— Біда на того приходит, в кого бартка коротша. Хочеш — давай мірєти.

І як віковий дуб — довго тримається під напором бурі, вимахуючи сивою головою, тримаючися з останніх могутніх колись сил, але валиться потому з гуркотом, вивертаючи землю, — так похилився Марусяк.

— Но-но!.. Нехай на цес раз буде так.

— І на цес раз і на другий.

Але Марусяк уже відходив. Ідучи мимо блідої тремтячої Марусі, говорив крізь зуби:

— Ой, і буду ж тє бити, буду тє карати. Коси буду вимикати, очі на ніж вибирати, шо буде ті ше з-за ніг тів чорна крив зсикати.

Юрчик, не рухаючися з місця, вставляв:

— Ой, не чіпай ліпше, молодєку! Гірше буде.

Скінчилося.

Не могли з дива вийти опришки. Що пігнуло Марусяка? Як він міг? Як дозволив? Він, отаман, стерпів те, чого не стерпів би найпущий з його леґінів. Щоби шваргали ним об землю, у рот піску напихали, били словами, єк мокров шматов по лиці.

— Но-но, Юрчик, — і похитували головами.

— Натурочка.

— Цес куда не ходив, — усюда був славний.

— Ну, вже й Юрчик, сто телиць му рівнятих. А най же би тобов дідько дуби возив, єкий цес Юрчик.

Згибла слава Марусякова. Всі були на стороні Юрчика і забули про свого отамана. А Юрчик стояв, мов корявий пень, на однім місці і вигукував:

— Гой-га! Вотаман!.. Ти мені вотаман? Та я йк ватагую — десіт тисіч овец під собов маю, — то не вмів би десіт баранів провести? Лиш я в тото не дуфав та й не дуфаю, бо я си називаю Юрчик Неклопотана Голова. їкби я свою голов заклопотав, — був би з мене перший ґазда на всі гори. Лиш я того не хочу.

Підлесливими інтонаціями подавали репліки опришки.

— Ає! То лиш так си говорит — Юрчик, Юрчик. А на того Юрчика май-май силки тра закохати.

— Сім рік силку прєтати на того Юрчика, на маленького.

Тягли Юрчика пити. Пили коло вогню. Марусяк лежав далеко на убочі і вдавав, що спить. Але він не спав. В нім усе кипіло й бурхало, в душі залягала велика пизьма. Гуцул ніколи не забуває образи.

А Юрчик розбундючився, і не було йому встриму. Оп’янів і лаявся:

— Хіба ви опришки, дий його кату з такими з опришками? Та з вас такі опришки, єк тот Голий Щербан, що було під ним п’єть леґінів, та й пішли вни онного діда бездітного драти.

Приходе, стали під вікнами. А у діда в хаті ватра горит у печі, коло ватри котев стоїт щербатий, а сам дід си вбуват. Та взув дід онну ногу, ізсадив на земню, а на столец поклав другу ногу взувати та й каже: "То сми п’єтьох із’єзав, а ше коби і цих п’єтьох із’єзати, а тогди покладу голого щербана голов гудзицев на грань".

Вчули тото опришки, узєв їх страх. А ватажко їх, тот Голий Щербан, каже: "їк тот такий дужий, шо п’єтьох уже з’єзав, та й знає, шо вас п’єтеро стоїт під вікном, а мене збирає си на грань класти та смажити, — то вже ліпше кікаймо. Відав, у цего діда є ровта".

Та й повкікали опришки, а дідо собі си лишив. А він нічого й не знав, шо під хатов є опришки. А то він сів си вбу-вати та вбув онну ногу — значйт, п’єть уже з’єзав, а тепер ше п’єтьох збирав си в’єзати, а тогди голий щербатий котев ставити на ватру та й кулешу варити.

Опришки реготали. Реготав і Юрчик, мов камінням по новім мості гуркав.

— Ій, ставай, Юрчику, над нами втаманом, бігме. Під тобов не встид буде нам бути. А то диви си: вже й літо, рахувати вже сми перелітували, а що доброго зробили? Нічо.

— Єк то нічо? Наш вотаман під запасчинов ціле літо пересидів, а ми на тото си дивили — ци не робота?

— Молодєк — шо в нім? От під таку барточку стати — тото я розумію.

А Юрчик реготав.

— Не брав бих вас у вопришки. Я би собі єких других ле-ґінів ізнайшов. Не таких.

— А єких?

— Я би таких ізнайшов побратимчиків, таких би леґіників си вистарав, шо гай! Не брав бих сміття, лиш підкликав бих дваціть і штири та й давав би їм їсти солоного моц, а пити бих не давав. А витак водив би їх горами, тєчерами та скалами, шо ні раз би через воду не переводив. І похотіли би вони пити дуже, та й тоги привів бих їх ід потокові, та й єли би вни пити, а я бих підгонив: "Борше, борше! Пиймо та йдім". Та і вни би пили, а я би си дивив, єк котрий тоту воду п’єт ув тім ув потоці, тай тогди бих лиш був собі довибирував.

— Та й єк же би ти, Юрчику, тото робив?

— Та бих си дивив, єк хто п’єт. Єк котрий злігаєт черевом та й дудлит води дуже, — то не мій. А єк котрий скочив не скочив на камінчик, та зачер не зачер водиці жменев, та хлиснув не хлиснув, а сам таки борше біжит за мнов, — то ми си вдав, бо то правдивий опришок.

— Ади-ади, йкий мудрачок із діда із нашого.

— А витак добирав би собі стрівбу до своїх хлопців. Та узєв би кресак, та набив, та й верг у воду, а витак вихопив із води та й стрілєв. їк спалит,— то мій, а єк не спалит, — об камінь го, бо то зрадник. Він ше готов ізрадити при якій біді, а вопрйшок мусит на все бути безпечним.

А Марусяк все то слухав і вився від болю.

XXXI

З того часу — мов улізло щось сюди, у гори. Як гніздо роздратованих шершнів, гуділи опришки! По-тверезу ще яко-тако стримувалися; по-п’яному — галасали, скільки кому хотілося.

Показалося, що давно вже тліло в душах незадоволення Марусяком, лиш не було моменту тому проявитися. Показалося, що популярність молодого отамана, що виросла, як гриб, за одну ніч, як гриб же, за один день і зчервивіла всередині. Форма лишилася, а змісту нема.

Почалася критика. Те, що її не було досі, виходило лиш во вред: тим гостріше відносилися тепер, тим ядовитіші підбирали слова.

Навіть коли втомлювалися критикувати і говорили про звичайні речі, — під ними, під загальниками, під звичайними словами завше чулося ще щось, якийсь підклад незадоволення.

— Охо-хо!.. Западуть кєжкі зимки поміж кичерами, та не буде єк легіникові й визимувати си. Бо не знаю, єк у кого, а у мене у ремені свистит.

— Лиш у бордюгах повно.

— Най би у тє у череві так повно було раз у раз, мене в бордюгах.

Очевидно, порожнеча ременів і бордюгів відносилася на рахунок отамана.

— Ой браччики, браччики, — свідомо чи несвідомо звертав розмову на інший бік один з нечисленних прихильників Марусяка. — Ой, кєжко було зимувати цесу зиму. Мав-сми земнєник в однім ув потоці — файний такий земнєник.

35 36 37 38 39 40 41