І то, власне, єдине треба, щоб домогтися на них успіху: підтримувати тих претендентів і ті сили, які займають тривкі українські, державницькі, патріотичні позиції, які хочуть, щоб ми жили не так, як сьогодні, і не так, як вчора, а так, як заможно та влаштовано живуть люди в усіх розвинених країнах світу, надто у дуже близькій до нас Західній Європі.
Стосовно ж того, кого розумна та мисляча людина у нинішніх політичних протистояннях підтримувати не стане, то відповідь тут також може бути єдиною: не можна надавати найменшої підтримки антидержавникам, силам, які не хочуть України та її мови і культури, силам, які хочуть повернути нас у вчора, надто ж силам, які вже вели нас до "світлого майбутнього", які десятиріччями нас обманювали і намагаються обманювати й по сьогодні.
Обманюють, наприклад, комуносоціалістичні сили, що і хліб вернуть нам по 16 коп., і масло по 3.50 – до речі, нагадування про ті ціни у листах моїх опонентів є непоодинокі. В. Кудасов з Харкова написав мені з пам’яті навіть цілий тодішній прейскурант – і то не тільки на хліб чи масло, але й на костюми, черевики і т. д.
Що ж, шановний харків’янине! Усе те є у моїй пам’яті також. І то є чиста правда, що у матеріально-фінансовому плані жили ми за брежнєвщини ліпше, ніж сьогодні.
Неправдою, одначе, є пояснення, чому ми жили ліпше? – мовляв, тому, що керували та вже бозна як дбали про нас комуністи.
Насправді ж (ще раз повернуся до того, про що вже мовилося), все пояснюється іншим – тим, що прагнучи підтримувати свій режим, після того, як вже не можна було, як то у 30-40-х роках, підтримувати його дармовою працею мільйонів "ворогів народу", компартійна верхівка злочинно відкрила всі шлюзи, аби спровадити за кордон по дешевій ціні нафту, газ, ліс та іншу сировину. Як пише І. Ольшанський з Дніпропетровська, "вигребли все нутро землі і продали за кордон". Що з цього вийшло? Дійсно, ми дещо вторгували – принаймні вторгували на той рівень життя, що його мали у 70 – 80 —х роках. А що ж стало далі? Далі стало те, що від злочинної щедротності, від авантюрності кремлівських верховод західні держави стали ще заможнішими, а СРСР свої ресурси, які можна продати, швидко вичерпав. Причому найперше було випомповано безцінну сировину саме з України – з Дашави, Шебелинки, газових запасів яких, як стверджують фахівці, вистачило б Україні, якби вона сама могла ними розпоряджатися, на добру сотню років. І ось наслідки: проблема тієї ж нафти, того ж газу є вже сьогодні проблемою і для Росії – їх видобуток знизився так, що Росія мусить дбати вже про власне забезпечення, і ми дізнаємося з преси, що то Архангельськ сидить без опалення по кілька днів, то Владивосток, то інше місто…
Ну, а як тільки вичерпуваність сировини, що її можна продати, почала заявляти про себе все відчутніше, прийшла необхідність робити так звану "перестройку". Як тільки ж і "перестройка" не допомогла (до речі, напередодні її країна щороку закуповувала за кордоном 34 млн. тонн зерна), СРСР не тільки від ідеологічної, політичної, але насамперед від економічної вичерпаності просто-напросто розвалив.
І лише лукавлять, сподіваючись, що всі ми маємо коротку пам’ять, ті, котрі запевнюють, що то у 1991 році наказала довго жити "могущественная и богатая страна". Могутня? Багата? Насправді ж ось як характеризував її стан буквально за кілька місяців до її розпаду прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов. "Ситуація може бути схарактеризована лише як всезагальна криза, – говорив він у своїй доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 22 квітня 1991 року. – Тільки за останні два роки обсяг видобутку вугілля, не враховуючи страйків, знизився на 69 млн. тонн, нафти – на 53 млн. тонн, заготівлі лісу – на 50 млн. куб." Посилилася, доповідав прем’єр-міністр, "імпортна залежність країни, особливо з продовольства, легкої промисловості, матеріалів для автомобіле-і тракторобудування", поглибилася "відсталість технологій, зношеність виробничого обладнання". А в результаті, робив він висновок, "країна виявилася у залежності від іноземних інвесторів. Але життя у позичку не безкінечне. Настав час розплачуватися"( курсив мій. – А. П.). На той час, треба зауважити, державний борг СРСР вже перевищував 75 мільярдів доларів…
Хтось має сумнів стосовно ось такого стану справ на 1991-й рік? Але ж це говорилося найвищою урядовою особою країни, і то говорилося якраз у день народження комуністичного вождя… Характеристика ця була одразу ж й обнародувана – див.бодай "Известия" від 24 квітня 1991 року…
Ах, як же воліли би ліві сили, аби ми не пам’ятали того, у який тупець завели нас нахненники й організатори "найпередовішого у світі суспільства"! Ось насправді – "успіхи" у комуністичному будівництві, ось насправді – "звершення"! Дійсно, "настав час розплачуватися" – ціною зліквідування самого СРСР. Прямісінько тобі, як у Гоголя: "я тебе породив, я тебе й уб’ю".
А хтось каже: сталося все внаслідок "змови" трьох у Біловєзькій Пущі, та ще різні демократи і націоналісти розвалили. Що стосується останніх, в тому числі й українських патріотів, свою лепту у розхитування монстра, звичайно, вони внесли, однак, взявши в цілому, сталося те, що й мусило статися: жодні "перестройки", жодні реанімаційні заходи злочинно-експериментальній системі не допомогли, відбулося її повне збанкрутіння, фактично – самозліквідування. Монстр підлягав умертвленню, що й зрозуміли ті з комуністичних верховод, котрі були спроможні мислити…
Так, деякі з них зрозуміли безвихідність ситуації ще тоді. Натомість – і це вже трагедія – нинішні, як-от Симоненко, Ткаченко, Вітренко, нездатні зрозуміти це й сьогодні. Хто бо не чув запевнень сучасних лівих, про те, що в разі приходу до влади, вони нам вернуть і хліб по 16 коп., і масло по 3.50, і ковбасу по 16 та 22 коп.! Не вернуть! – усе це розрахована на легковірів демагогія, усе це – найдешевший популізм та спекуляція на самопочуттях маси людей, яка бідує. Усе те – лише обіцянки, для здійснення яких – ще раз це підкреслю – просто-напросто не існує природних можливостей. Тим більше, що, як слушно зауважує Микола Ткач з с. Олександрівка Петрівського району на Кіровоградщині, "люди добрі, та хіба ви забули, як вони обдирали нас, трудівників? Та ж таки ковбаса по 2.20 – та її нам не давали, ми самі її заробляли своїми кривавими мозолями. І з’явилася вона після того, як у нас, селян, щорічно віднімали молоко вранці і ввечері, яйця по 250 – 300 штук, м’ясо по 40 кг, після того, як змушували нас підписуватися на державну позику, а на трудодень нараховували по 4 коп.". Тому й протестує проти "набридливої брехні, буцімто відновлення СРСР покращить життя", росіянка Є. Алєксєєва з м. Іловайська на Донеччині. "Чому б вам, комуністи, – пише вона у своєму листі, – не сказати людям правду? Про те, зокрема, що за Хрущова хліба вволю не було, та що за нього і за Брежнєва з’їдено було запас Сталіна на 10 років, та що саме СРСР забрав гроші з наших ощадкнижок, як він же дарував нам і Чорнобиль…"
Додам хіба що до цього, що і в найкращі роки СРСР усе, що було в ньому "безкоштовне" (та ж медицина чи освіта) або "дешеве", мало за своє джерело звичайнісіньке шахраювання з тим, що люди мали одержувати за свою працю. З кожного заробленого людиною карбованця на руки їй видавалося лише 10 коп., решту – 90 коп. – забирала держава. Для порівняння: в розвинених країнах Заходу ця остання цифра становить 20 – 30 відсотків…
Наводячи всі ці аргументи, я далекий від оббілювання дій наших керманичів у роки, відколи Україна проголосила незалежність. Чого там! – маса і маса найприкріших, часом не-простимих помилок, відсутність, а іноді видається ледь не параліч належної волі у державотворенні, пряма втягненість владних структур у скорумпованість і мафіозність, нерозбірливе догоджання тим зовнішнім силам (зокрема, фінансовим), які воліли би бачити в Україні ще одну слабкорозвинену, бананову державу. Не може бути прощення найвищим українським керманичам – і президентам, і численним прем’єрам, які не скористалися з тих найкращих стартових можливостей (порівняно з іншими республіками колишнього СРСР), що їх мала на час розпаду Радянського Союзу наша Україна. Натомість – мов на тій пожежі: що згоріло, бо й мусило згоріти, а що – і то у страхітливо-переважаючій кількості – розікрали, розтягли. Про те ж, як "сприяв" упродовж всіх цих років виходові України з цього стану наш парламент, де беруть гору відверто антидержавницькі сили, нема чого і говорити.
То що ж напрошується з усієї цієї бесіди? Напрошується, як на мене, вкрай посутнє, а саме: кожен з нас повинен нарощувати особисту відповідальність за подальшу долю України, за те, щоб владу в ній тривко перебрали до своїх рук висококомпетентні державці-патріоти. Саме по собі, з неба це не звалиться, і ми мусимо найповнішою мірою скористатися з тих можливостей демократії, які є на сьогодні в Україні. Хіба ж це не до нас, рядових, апелюють ті, котрі пориваються до влади? Хіба це не наші підписи та голоси збирають на свою підтримку? Хіба це не нас часто-густо прагнуть навіть підкуповувати? Отже, ми, рядові, таки немало важимо. І нинішня, діюча влада немало в чому від нас залежить, але ще більшою мірою залежить та влада, яка може бути завтра. Тобто насправді кожен наш голос має значну ціну – він неодмінно впливає і на те, який у нас буде уряд, і на те, як будуть скориговані орієнтири розвитку держави, і на те, чи запрацює, нарешті, виробництво, і на те, чи, зрештою, ми житимемо завтра краще, ніж сьогодні.
І ось в цьому розумінні усім нам треба політизуватися. Бо то правду мовиться: якщо ти прагнеш оминути політику, політика не омине тебе. Зрештою, вона й не оминула всю нашу нинішню Україну. Бо то ж велика кількість нас не наполягла на відібранні влади у збанкрутілих комуністичних сил, то більшість нас довірилася тимчасовцям, близькозорцям, особам без України у глибинах душ. Тепер – нарікаємо. І то саме за знаменитим принципом "якби ж знаття!"… О, як то є важливо, щоби до кожного з нас, українців, нарешті прийшло оте "знаття"!..
Як університетський професор, я особливо наразі апелюю до нашої молоді. Відкиньте, друзі, настрій апатії, байдужості, громадянської незаангажованості, що ним вражена немала частина з вас, пройміться розумінням того, що йдеться насправді не про те, буде обраний цей, а чи цей депутат або президент (широко розповсюджене: "а, вшістко єдно", "яка різниця!"), а про завтрашній день, про якість життя самої ж вашої персони.