Окрім того листа, дав
Хмельницький своїм послам інструкцію з пунктами, чого
мають домагатися. ТІ пункти були такі,' що гетьман згори
міг знати, що пани їх не приймуть. 1
• Друге письмо пішло до пограничних московських воєво-дів. До них писав, що згода з татарами була лише хвилева, викликана потребою. Якщо цар поможе козакам у боротьбі з Польщею, то не буде потреби до татар за поміч забігати.
Та ще написав гетьман листа до найбільшого, ворога українського народу — Яреми Вишневецького. Звіщав йо_-го про розгром гетьмана Потоцького, але за це не можна Хмельницького винуватити, бо як пан краківський гонив за ним з військом, то він мусив боронитись, і йому поталанило. А втім, він і тепер, як і все, визнає себе вірним слугою Речі Посполитої і короля. .До воєводи Кисіля писав, називаючи його великим Подвижником грецької віри і оборонцем православної церкви. Він жаліє над тим, що сталось і покладає усю надію на пана воєводу, що він помирить козацтво з панами, бо тут головно розходиться про' віру й церкву. Про те, що лист Кисіля перехоплено, не згадував нічого. Не згадував і про те, що на попередній заклик Кисіля і на вістку, що гетьман Потоцький вже вийшов в поле на бунтарів, московські воєводи пішли справді в похід проти козаків, та, довідавшися про розгром на Жовтих Водах,' завернулися...
А тим часбм скрізь по Україні порозходилися великі загони козаків і черні, котрі нищили' панів, громили ксьондзів та жидів.
ЛЮТИЙ КАТ УКРАЇНИ
Ярема Корибут Вишневецький походив з старинного українського магнатського роду. Один із його предків, Дмитро Вишневецький, був козацьким гетьманом, одним із перших організаторів січового товариства. Козаки прозвали його у піснях Байдою. Вславився походами на турків і згинув мученичою смертю в Царгороді. Про нього склали кобзарі думу, котру понині українці співають. Ще батько Яреми був православним, а мати з роду Могилів теж. На нещастя України віддав батько молодого Ярему на виховання і науку до єзуїтів. Вони вміли так на нього вплинути, що не лиш перейшов на латинство, а й зляшив-ся і став завзятим ворогом не лише православної церкви, а й українського народу. Він довгий час подорожував по Європі, а в р. 1633 повернувся на Україну і засів на розлогих маєтностях свого батька.
Даремне благав його Київський митрополит Петро Могила, що йому родичем по матері доводився, даремне уговорювала його рідна мати, щоб вернувся до батьківської віри. Ярема не хотів про це чути і остав ревним католиком і ляхом.
Засівши на батьківщині, став усюди в своїх маєтностях на Задніпрянщині і в Галичині ширити латинство і нищити православ'я. В Прилуці побудував домініканцям великий монастир, спроваджував єзуїтів на Україну, опорож-нені православні парафії обсаджував уніатами, будував костьоли.
Пішов слідом усіх перевертнів. Для затишення докорів совісті, для затертя слідів свого гнізда нищив усе, що йому руський рід нагадувало. Сидячи серед українського моря, боявся, щоб його не затопило. Спроваджував до своїх маєтків дрібну худопахольську шляхту і дуже про неї дбав. Зорганізував і узброїв своє власне військо. І шляхта, і військо його дуже любили. На все те треба було багато грошей, і треба їх було добути з мужиків-під-данців. А.що жиди були митцями у польських панів у добуванню грошей у робучого люду, то Ярема виручався ними. Жидів він дуже любив. Вони були у нього шинкарями, державцями і економами та збирачами податків. Вони дбали про панську касу, але не забували і за себе й багатіли потом і кривавицею робучого люду.
Ярема був гордий із себе і називав себе королем на Задніпров'ю, а на Варшаву й не дивився.
Своїх панів-сусідів вважав за худопахолків і робив з ними, що йому було завгодно. Лише тих, що йому підлещувались, любив і підпирав, був для них ласкавий і щедрий. На інших нападав збройною силою, навіть на магнатів. Казановському забрав Ромен, Конецпольсько-му — Гадяч. Позивали його перед соймом, та він навіть не ставав до розправи, знаючи, що йому нічого не зроблять, а ніякий присуд не буде виконаний. Свою неприявність у процесі з Конецпольським оправдував недугою. Конец-польський зажадав від нього присяги на те, що нездужає і не може до розправи з'явитись. Тоді прибув Ярема до Варшави на чолі добірного війська 4 ООО й відгроджував-ся Конецпольському, що його вб'є. Так само відгроджу-вався і королеві. Навіть у Польщі вважали це небувалим зухвальством. Але ніхто йому нічого за те не зробив. Наляканий король випросив у Конецпольського, щоб не жадав від Яреми присяги, бо може прийти до нещастя і Річ Посполита скомпроментуеться перед заграницею. Конецпольський налякався теж і уступив.
Справу Гадяча розбирав асесорський суд і признав право за Конецпольським. Він дістав присуд, котрий лишився клаптиком безвартісного паперу, бо ніхто не міг його виконати, хіба сильніший за Ярему, а такого у Польщі не було. Поведения Яреми викликало між панами велике обурення, та хіба лиш у Варшаві.
Навпаки, на Україні усі Ярему піддержували і славословили як єзуїти, так і вся кресова шляхта.
Ярема був зразковим кресовим магнатом-католиком. Він не перебирав у засобах до наміченої цілі і не признавав над собою жодного закону. Підданець не знайшов у нього правди і права. Кожна жалоба на хлопа, кожний донос кінчалися нелюдською карою. Калічення для постраху, відрізування вуха, відрубування руки, шибениця або кіл — то були звичайні повсякденні кари.
Нещасний, томлений народ уважав за одиноких своїх приятелів козацтво і православних попів. Тому-то Ярема їх ненавидів і нищив. За ними йшли в чергу сліпці-кобза-рі. Козаки були прямо вийняті з-під права. Стрічного козака в маєтностях князя можна було безкарно вбити, а хто привів його живого, діставав за це нагороду. Уся Задніпрянщина покрилася шибеницями, а калік понівечених стрічалося всюди. На спогад Яреми тремтіли люди, л матері лякали цим страшним іменням неслухняних діток. Для тих, хто Яреми не знав, він міг здаватися симпатичним. Його високе чоло та ясні великі очі'вказували на великий розум, усміхнене правильне і гарне лице — на добрячість. Для своїх підлизників був веселий, ввічливий і дотепний та прямодушний. На вид тих, котрих ненавидів, брови стягались вкупу, чоло морщилось, а губи заціплялись. Засуджуючи на муки, він цідив слово за словом, почуваючи в тому велику насолоду. Виконанню засудів він залюбки придивлявся.
Лише в одному він не був подібний до інших магнатів тотч) часу. Хоч був багатий, не дозволяв собі на панські розкоші. Жив просто і невибагливо. Між своїми жовнірами спав на землі на кожусі, їв з ними ті самі прості страви. За те військо його обожнювало і було йому пюслушне. У своєму війську завів строгу дисципліну і не пропускав жодної провини в службі. Такого самого простого життя вимагав від своїх старшин,.
Як запалилась Україна повстанням, Ярема жив у Лубнах. Про Хмельницького йшли вісті і в Задніпрянщину. Тут було запального матеріалу більше, як деінде. І тут народ заворушився. Зразу нашіптували собі, змовлялись, переповідали собі наспілі вісті, та ніхто не мав відваги виступити. З того вийшла зразу така користь, що хлопи й підданці збирались у купи і втікали масами на Правобережжя до Хмельницького. Помітили це зараз жиди-дер-жавці. Вони злякались, та не мужиків, бо тих держав добре Ярема, лише того, що убувало їм робучої сили. Пожалілися зараз перед князем, котрий запалав страшним гнівом. Зібрав зараз 8 тисяч шляхтичів і наказав переловлювати втікачів. Для пійманих не було легшої кари, як шибениця, а для проводирів — кіл. Замаїлася нещасна країна повздовж Дніпра шибеницями і колами, на яких конали в муках нещасні люди, що хотіли втікати з неволі. Те все робив Ярема так собі, "по дорозі", а на ділі збирав військо, лагодячись на підмогу гетьманові Потоцькому. Він перший відгукнувся на зазив Потоцького і спішив під Черкаси. Та поки вибрався, вже було по розгромі. Поки міг рушитись, зачали козацькі загони гуляти по Україні. На Задніпров'я пішов найметкіший партизанський ватажок, полковник Максим Кривоніс. Він вдерся в Переяславщину з десятком тисяч хлопців. Від того повстала уся Задніпрянщина. Вишневецький, що вже рушив був у похід, поміркував, шо туди небезпечно буде перебратись до Дніпра, і завернувся з тої дороги. Недалеко Березані стрінуло його посольство від Хмельницького,
вислане з-під Білої Церкви. В посольстві було шість козаків.
Ярема скипів гнівом:
Що? Той злодій, бунтар, сміє до мене послів слати? Ганьба тим усім панам, що хочуть з ним у мирову заходити... Я не епічну, поки його не піймаю, з живого шкуру прикажу зняти та ще на кіл настромлю і почетвер-туюГ Тих всіх послів зараз на кіл!
Ми посли, пане князю,— говорили козаки,— маємо право на недоторканість. Навіть дикі народи шанують посольство.
Це ще більше розлютило Ярему:
— В цей мент наказ виконати!
І всіх шістьох посадили на кіл на шляху між селами Війтове до Пилипового. Ярема вдарив себе по шаблі і кричав:
— Ось чим треба замирити козаків, на те ми і є...— Він вказав на коли, на яких конали посли.
А вони конали по-геройськи. Хоч лиця їх і тіло корчилися в судорогах, не чути було ні одного стогону. 1 їх провідник заговорив сильним голосом:
Яремо, ти перевертню, злодію, звірюко поганий! Дасть Бог, що й ти на колі здохнеш. Ти, каїне, нас замучив, але тим не зробиш шкоди козацтву, воно з нашою смертю не загине... Прокляття на тебе і твій поганий рід...
Цьому відрубати голову, хай не гавкає,— крикнув Ярема і відвернувся. Наказ виконано вмент. Якийсь жовнір замахнувся шаблею—і козацька голова повисла на] клаптику шкури.
Інші, бачачи, як собі товариш поміг, стали лаяти Ярему цілком невибагливими словами-та проклинати. Тоді вже жовніри, не ждучи на наказ князя, повідрубували їм голови.
Але тим хлопським зухвальством Ярема дуже збентежився. Такої лайки він зроду не чув та ще від хлопа. Досі його жертви корчилися в судорогах, плакали, благали вибачення та присягалися в своїй неповинності. Вмирали так покірно, як панщину покірно робили. Те, що сьогодні сталося, вважав цей лиходій за поганий знак. Та ось прибігає до його один слуга, якого полишив вдома в Лубнах, на запіненому коні, що важко робив боками.
— Завертайся, ваша милість, в Лубни, там пекло.