И мимоволі, сам Олелько, дедалі все більше поєднуючись із тією громадою, з якої що лиш недавно міг би сміятись і бачити в ній тільки потворне, недолуге, миршаве, почував це стугоніння крови, шо раділа. Він ставав гордий за батька, що по княжому — стиха, але владно видає накази людям, гіршим за нього, відданим йому; він і сам підійшов ближче і ступив на ступінь ґанку, щоб бути ближче батька, щоб усі і в ньому пізнавали батька і його переємця, який може колись так само стоятиме на ганку й говоритиме, що найкраще взятися тепер до кабанів "кі-тлом", бо на картопляне поле вони вже третю ніч не приходять і нічні стоянки там нічого не дали, а кабани тепер ходять по лісі, шукаючи коріняччя шишок і вологи. Олелько глянув на Лару й вона сама — він це бачив прозоро — не згляділася, коли забула в цьому виході на лови про все інше. Бож що могло бути інше, коли зривались спочатку хриплаві, а дедалі рівніші й протяжніші зови рогів?
Мужам, на цій землі, в цій древній стороні, було дано сидіти на землі, боронити городищ, володіти смердами, що орали для них землю, іти на ворога або звіря. Жінкам була дана забава й честь родити цим мужам хороших синів, бути їм коханками, матерями й сестрами. Що могло б бути іншого під цим високим, синім небом, серед цих узгір'їв і лісового шуму? Навіщо було б полонити розум химерами? Навіщо було б іти наперекір одвічним призначенням — хіба на те далось життя, в своїй істоті завжди те саме, завжди тільки сув'язь повторяльностей? Кров окреслює стан, стан окреслює долю людини і коли зраджує все — кров не зрадить ніколи, бо кров це частки душі людини, барвлені найшляхетніше, бо кармазиново.
Роги ячали. Роги так давно не лунали в рославсь-кому подвір'і. Від них ішов відгомін у сад, під конарі струнких топіль і ген на луги, у яри, в гайдамацькі, у чорно-прохолодні, до тороків ліса, відгомін, повен туги за ще неданою перемогою; це було первинне гасло людини, що народжена володіти. Це було старовинне гасло вірного собі стану.
Василь Михайлович махнув рукою й ловці, доїз-жачі, наганячі-хлопці сідали на коней, засідали у вози — вже випито останню чарку "дишлового" й "стрем'янного". Ось там — у Прислинському гаю, що вирвався стрілою в довколишні лани, почне розходитись "котел"; один за другим ітимуть ловці тороком лісів — а їх там багато, один переходить у другий — Коничівщина, Стадниця, Вщижське урочище, Смідин-ський бір, Волянський яр, Козаччина — опояшуть ці ліси кільцем, а тоді посуватимуться в глиб їх, як з обвода кола до його осередка; рикаюча, кричуща армія гучків-хлопчаків, полошитиме звіря, він уходи-тиме все далі-далі від ловців і собак, аж поки віч на віч не зустрінеться з ними, оточений з усіх сторін нев-благаним перстенем і не стане з ним до останнього нерівного бою.
"Тітко Ларо — підійшов Олелько до тітки, що ставала в стрем'я; а що ж буде з Тріадом? Аджеж він в обсягу кітла?" Тітка здригнулась і сполотніла; може Олелько щолиш одволодав її, захлиснену, зачаровану, зранену як ланю цим нестерпним риком рогів. Й вона ще хотіла йти за ним?!..
XXVII
Серпом урізався місяць у верхів'я дубів. Богів шлях мерехтів просто над лісом, званим Козаччиною; на третьому порубі починалась дорога до ріки в густих очеретах — там дядько Филимон заставляв рибні язи. Либонь риба там виплескувалась срібна як відсвіт Чепіг і Борони, що залишались ліворуч. Довкола місяця стояла жовта, далека імла.
Филимон торкнув рукою Олелька і беззгучно посміхнувся, показуючи на галявину. Вона лягла між дубами в волозі й у цвинтарній, місячній тиші, вона була поросла великою папороттю. Й Олелько, стараючись проглядіти темінь, вирізнити зариси дерев і гостролезі провалля срібного відсвіту, побачив звірів, що йшли невеликим стадом. Вони йшли, похмуро нахиливши важкі рила, поспішали швидко, перебирали кріпкими ногами, вели за собою молодих і тихо рохкали. На галявині вони пристанули, тривожно озирались, сопучи, спробували рити гострими рильцями землю; це були дикі кабани, що вже переходили сполоханими, заікленими; шукали виходу з пастки. Може, це була тільки невеличка, відбита отара з того великого стада — Филимон облічав його на добрі десятки. "Стріляти?" Прошепотів Олелько й чув, що його шепіт вмер під піднебінням; було моторошно й з вологою, з ліса, летіли тучі комарів, що впивались у чоло. Дядько Филимон кивнув головою. Він був схожий на сича, на порослого мохом гриба, на царя Оха з риб'ячими ніздрями, з заячою губою, з насупленими бровами — стріхами. Шарахко смагнув тишу постріл, впав як у глибоку криницю, поміж темні стіни дубів, під їхні могутні конарі; впав і зойкнув луною, роздався, розбився на тисячі лун, на тисячі скалок — срібних, зелених, як око місяця, як мерехт Чепіг. Стадо здрігнулось, рохнуло, підняло вгору рила, повело ними — може блимнуло жовтими зікрами, але того ні Филимон ні Олелько не бачили, зашуміла листва, затріщав хмиз; дядько Филимон дав дублета, свинка кувікнула, але це вже було в утечі, в льоті, в шаленому продиранні через хащу. "Спудлували ми — засміявся лісовий цар Ох — ох і підло ж спудлували ми з тобою, паниченьку". Ще ляскала луна по закути-нах лісу. "Тепер у Козаччині їм нічого шукати, сказав Филимон; стадо їм у руки влетить у Смідинсько-му борі". Він вийняв з дубельтівки вистрелені патрони, дмухнув у дула, подивився через них на місяць. І вони пішли тропою, яку лиш дядько Филимон знав, через поруб, по зубчатих килимах папороті, крізь хащу горішника, ліщини, в глиб, у дівич-ліс Козаччину, що виходив над ріку.
Перед хижкою Филимон пристанув, ловив вухом ледве чутний, мов далекий покрик болотяного бугая-птиці, рик рогів. Слухав і Тріадо, що стояв у дверях хижки, взявшись обома руками за одвірок. Був вели-тенський, у темряві ще вищий, а з плечей охопив його меркий блим лучини, що горіла в хижі.
" — Ви, дядьку Филимоне?" "А хто інший?" проказав сич і сів на обдертому від кори, зваленому осокорі; "тривоги нема, а як обновляться на Коничівщині, то може й зовсім сюди не йтимуть, оттаке..." Й Олелько сів на порозі, біля Тріада, а біля чола його тихо-докучливо бренів комар. Олелько ще з півдня був тут — може вдома й шукали. "Ще час — сказав Тріадо; глянув до місяця на годинника; до півстанка у Восьминогах вистане дібратись на зорі, може й товарний потяг наспіє..."
Вони сиділи всі втрьох мовчки, кожний думаючи своє. Шерхи мандрували повз них, ішли з лісу, з порубу, разом з вологим вітром залітали з ще не близької ріки. В чатуючій-півтеміні Олелько не бачив Трі-адового обличчя, уся його постать бовваніла розпливчатим зарисом; лиш іноді — коли Тріадо посміхався, блискали його зуби, але й голос його був не той, що колись: як може мінятись людина, — подумав собі Олелько; він ще міг себе переломити й Тріадо це прочував.
Я хвалив би як Ерази глупоту, чи ви знаєте, Олелько? — сказав чітко Тріадо; звичайно тільки тоді, коли людина хоче до шаління одного — жити. Й значно легше жити, якщо вас люди приймають за дурня. Комедійність усього нашого життя, абсурдність земного світу полягає власне в мистецтві — бути дурнем. Зважте, я прийшов до цього висновку, божевільно прагнучи жити, може й недоречно. Тепер вам зрозумілі всі містифікації...
Пошиваючи інших у дурні, ви все ж робите кривду людям, сказав Олелько.
Без сумніву. Я вже вам говорив, що засаднича прикмета кожної дії — повне нехтування так званою мораллю. Поняття людської кривди, виплекане минулою добою, винесене навіть на прапори поступового людства як гасло, ніщо інше як одна з багатьох оман і облуд. Доба, що йде, скінчить з тим: велич людини буде в одвертому визнанні її аморальности. Але ми — люди проміжної доби ще не в силі перебороти тих умовностей; ось чому й я спинився на певному кордоні: мені було важко пошивати в дурні таких щиросердних романтиків як ви й ваша тітка.
— Я думаю, що одна єдина людина з поміж нас вас збагнула відразу...
В темряві блиснули Тріадові перлові зуби.
Ви вгадали — Немирич. Він людина виїмково розумна, а до того пам'ятлива на обличчя: ми зустрічались кілька років тому з ним, хоч і не були знайомі, в паризькій Національній бібліотеці. Це був для мене один із летючих періодів дозвілля, коли я навіть був студентом Сорбони, міг відпочивати над книгами мудрців в окладках з телячої шкури. Він же — працював над своєю дисертацією. Можу признатись вам, що його я боявся тут найбільше...
А його поглядів на справи?
Цього значно менше. Це все, що він говорить, вже було і буде ще, але воно не відверне неминучого.
І ви вбачаєте в ньому польського патріота?
Ні, швидше космополіта, відірваного від ґрунту, який бачить спасения в регенерації давно змиршавілої кляси. Це романтизм чистої води. Ця кляса, навіть натхненна Немиричами вже не здібна до регенерації. Це вже відроблена пара історії. Світло не звідти, Олелько, світло не з країни оман. Я натякав вам на це безліч разів, правда в дещо упрощеній формі...
— Я б не сказав, що ваше вчення второпую... Тріадо висунувся з тіні й Олелько побачив його
блідо-зелене чоло, що відкрите від колишньої буйної гриви, зміняло вкрай його обличчя. Срібні пломіні гартували його колись м'ягкі, ліниві риси, підборіддя кувалось з того ж лиховісного металю. Куди відійшов розбещений, срібноокий Скит?
— Моє вчення — посміхнувся Тріадо — жодне вчення. Це — ваша тітка зволить перебільшувати. Я не творець філософських систем і не ідеолог; я ніколи не берусь тлумачити, я завжди — тільки прагну зміняти. Кожне вчення, кожна ідея добра лише в своїй первинній постаті — як стихійний відрух, як сув'язь емоцій. З хвилиною, коли ви починаєте інтерпретувати вчення, воно розводнюється, інтеллектом, слабне в свойому історично-суспільному розгоні, воно врешті врешт нікчемніє, бо стає людським. Великі реформатори не укладали систем, вони діяли, приречені до
дії...
—Ким?
— Скажете історією, її законами. Ні, а сліпою силою, якої вибух важко визначити наперед, бо історія засадничо не має цілі, хоч треба думати інакше. Французька революція, за яку так чіпляються інтерпретатори, є клясичним прикладом випадковости. Якщо б не було в ній людей, того типу, що Марат або Робесп'єр, які визнавали тільки безпосередню дію, революція була б приборкана так само швидко як недолугий бунт декабристів, який втішається в вашій сім'ї такою пошаною.