Я дуже хотілаб знати особливо те, чому князь Ярослав не хоче Київа? Він все ще так говорить?"
— "Від когож ти се знаєш?" в найвисшій мірі здивуваний запитав Ярослав.
— "Якто від кого? Полководець Руальд говорив про те вже кілька разів у нас і брат Борис також. А свояки й бояри, що заходять в гостину! Вони гадають, що я таких справ не розумію і говорять при мені про все. Але й вони не все розуміють. Раз оповідав Руальд, що князь Ярослав був би такий великий, як Володимир або навіть Святослав Завойовник, як би був на Вишневій Горі під Теребовлею не побачив побитих полонених і цілі купи відрубаних рук..."
Спустила очі й ще закрила їх долонями, як би не могла знести картини, яку викликала в уяві своїми словами. І добре сталося, що не дивилася на князя Ярослава. Бо він дуже мінився на лиці. Мав розвяз-ку свого зречення в Київі і свого вражіння по заняттю гирл дунайських: зрозумів, що зломало й розпрягло лук його внутрішньої сили. Боявся, що зрадиться перед тою молодою дівчиною,— він, що підступом брав старих, розумних князів! Чув, що тоді прислоб його щастє, як банька піни.
Встав.
— "Як не скажеш в дома нікому, що ти зустрілася з тим волинським дворянином, що мав суперечку з твоїм братом ізза вбитрго коня, то я невдовзі приїду знов на ту саму поляну, де вперве побачив тебе. Будеш там?"
Змінилася злегка на лиці, як тоді, коли їй "переказав" комплімент і по хвилі відповіла, але дуже тихо:
— "Може".
Князь взяв коня за поводи й підпровадив Настасю на ту поляну. Багато був би дав за кілька цвіток чебрика з її ручки. Вона очевидно догадалася, бо зірвала троха чебрика, але не подала його Ярославу, тільки порозкидала незначно біля себе. Він з усміхом позбирав міцно пахучий цвіт, сів на коня і поїхав — скоро, скоро, не оглядаючись.
Летів, як вихор і чув у собі силу вихру. Любов починала вже лічити тяжку рану душі, завдану під Теребовлею,— заки сама почала завдавати рани, ще глибші і ще тяжші. Думки лискавицями шибали йому по мозку і трудні заміри та великі пляни, які були йому ще так недавно не під силу, тепер видавалися легкими як перо. Великий огонь любови, що починав палахкотіти в нім, немов домагався величезного пального матерялу.
Молодий князь почував себе дуже сильним і дуже щасливим — і все кругом хотів таким зробити, хотів укріпити державу свою з усіх сторін, затворити карпатські провали панцирними полками, на віки замкнути для Галича всі гирла Дунаю, скріпити Червенські Городи і границю Попраду, заняти святий Київ і степи половецькі, а в середині перевести реформи, яких не могли зробити навіть Володимир Великий і Ярослав Мудрий!
Летів як вихор до замку, немов боявся, що на те все не стане йому часу. Бо сили стане! Мав вражіннє, що все, чого до тепер доконав, було тільки зачетом, який йому наперед виплатила його любов.
Приїхав дуже пізно.
Весь час не знав, яка пора, хоч багато разів дивився на небо.
Усміхнувся до себе, думаючи:
— "Як би так була мені принесла якого питного меду, був би я переконаний, що дала мені "напитися" — любовного чару. Але — я пив там лише жерельну воду і то з влясних рук..."
ЯК ДВІЧІ ВІДКРИЛИ ТАЙНУ князя
Глава третя, котра оповідає про перших сватів до старшої донечки князя; про просьбу австрійського князика; про виїзд князя в звичайнім напрямі і про обережні за-ходи бирича Яструба, щоб відкрити, куди князь їздить; про Яструбовий успіх і його оповіданнє княгині-матері; про відвідини старої княгині у сина та про найбільш памятний виїзд князя на Мені поляни коло Чагрова; про найдовшу розмову князя з Настасею і про те, як їх обоє відкрито в чагрівськім лісі серед ночі при більшій скількости свідків.
Вже в замковій брамі запримітив князь якийсь незвичайний рух і воїнів у чужосторонних одягах. Придивився їм: то були Угри і ще якісь німецькі ратники. Начальник замкової сторожі, молодший син воєводи Надітича, приступив до князя в новім, як все, панцирі й при блискучій збруї тай повідомив князя, що приїхало посольство нового угорського короля Стефана й австрійського князика Гайнріха ("Язо-міргота"), перше з великими дарами.
— "Що за діло може мати до мене новий угорський король?" подумав князь. "Бо він від кількох літ засипає мене дарами"...
Пішов до своєї кімнати. Памятаючи батьківську науку, що кождого треба як найскорше вислухати, особливож чужих послів, бо вони можуть принести вісти, яких опізненнє може мати необчислимі наслідки, визначив обом посольствам послуханнє на слідуючий день в полуднє — хоч дуже нерадий був з того, що не зможе поїхати до Чаг-рова.
Засипляв уже з думкою про Настасю, не про скуку. Спав твердо і встав оживлений, немов відроджений. Вже вчасним ранком взявся з охотою до полагоджування ріжних справ. Лице Настасі троха перепиняло його в праці, але посидівши хвилю з думкою про неї, тим живійше брався до роботи. Між предложеними собі списами жалоб знов побачив жалобу старого — Чагрова на якогось сусіда. Се йому звичайно відбирало добрий гумор. Але тепер ні. Покликав Гражданця й казав собі переповісти між иншими також справу Чагрова. Гражда-нець, знаючи, що князь не любить Чагрових, почав:
— "Сей знов — і як звичайно з неслушною жалобою!"
Але князь відповів.
— "Зараз, зараз! Оповідай докладно. Не кождаж справа Чагрова мусить бути неслушна!"
Гражданець докладно представив справу і сказав:
— "Мені здається, що його жалоба неслушна".
— "А мені якраз, що слушна", відповів князь. В очах стояла йому Настася і чув її мягкі слова: "Князь не любить Чагрових". Запах її чебрика, який мав ще при собі, одурював його. І він порішив справу на користь Чагрова. Був се його перший несправедливий присуд в су-дейських справах — і одинокий. Болів його ціле життя. І нераз опісля, як померла вже Настася і смерть нечутною ходою зближалася й до нього, думав про той присуд і говорив до себе:
— "Про мене в похоронній промові не можна буде сказати: помер судия справедливий... як сказано про покійного батька мого".
Але тепер бачив лиш личко Настасі.
Угорське посольство предложило просьбу свого короля, щоб заручити з ним старшу донечку Ярослава.
Князеви сподобалося те, що за його дочками вже від тепер просять. Але відповів, що Оленка має що йно девятий рочок і найскорше можна буде говорити про її мужа за пять-шість літ, причім не забуде першої чести, яку йому зробив Стефан, король угорський.
В думці мав одначе чужий Суздаль і ще більш чужу Буду тай постановляв, віддати сю донечку за українського князя, хоч би й менше могутного.
Австрійське посольство просило о податкові полекші для своїх купців при випливанню Дунаєм на Чорне Море. Відослав його до свого скарбника, заявивши, що такі справи полагоджує постійно скарбник. Що йно на випадок відмови полагоджує сам по вислуханню скарбника.
Вийшовши з радної гридниці, приказав заставити пир для посольств. Хотів їхати до Чагрова без обіду. Але було вже з полудня і — головне: Настася певно не буде на тім місці, заки доїде. Представив собі, яке пусте булоб для нього те місце без неї. І який пустий був би весь Галич і вся волость його, як би її не стало. Чув, яка вона дорога для нього. Любов горіла вже в його серці, ясно як суха кедрина, що довго ждала на спаленне. На пирі лиш показався на хвилю і пішов працювати.
На другий день рано завізвав до себе Яструба і сказав йому:
— "Мені здається, що за мною дальше слідять. Приказую тобі кождого, хто з моїх людий з заміром чи слідити мене, чи хоронити — виїде за мною протягом часу потрібного на те, щоб піший післанець дійшов до Болшева,— увязнити на дорозі і заявити йому, що зроблю з ним те саме, що робив Іван князь берладський з моїми боярами! Я вже тепер і берладський князь!"
Мав уже до збереження тайну...
Виїхав сам, взявши харчі на дорогу. За перевозом звернув у противну сторону і що йно далеко в лісі завернув в напрямі на Чагрів.
Начальник биричів Яструб, хоч не переходив школи византійських прагматевтів і тайних агентів, але вже за старого князя виробився так, що не міг жити без слідження за всілякими "справами". Бирич з діда-прадіда, знав Київ, Чернигів і Новгород так докладно як Галич, а Визан-тію й инші столиці також досить докладно. У галицькій волости мало було місцевостий невідомих йому.
Він не вислав сим разом нікого, але — вибрався сам на добрім коні за слідом свого князя. їхав дуже обережно. По дорозі думав, як оправдуватися на випадок зустрічі з князем. Оправданнє мав знамените: "хотів переконатися, по приказу князя, чи хто не слідить його, може на приказ княгині".
Його собака була з ним. Дав їй понюхати одіж князя, яку взяв сі собою і їхав за нею. Час до часу злазив з коня і надслухував, чи не чути тупоту. Але кругом панувала тишина. Вже хотів завертати в переконанню, що князь оттак собі їздить по полях і лісах, тим більше, що трафив на якийсь потік, котрим князь мусів їхати, і собака втратила слід. Але нараз собака заметушилася живійше і побігла в зовсім инак-шім напрямі, як бігла досі. Се заінтересувало старого бирича. Старий віком він ще не був, але що так його називали підвладні, отож і він так називав себе. Він зсів з коня й докладно придивився підшуканим слідам.
7 1540-1
145
— "Нема сумніву", сказав до себе, "се ті самі сліди. Тут князь пустився найбільшим бігом, мабуть, щоб надолужити час, утрачений на змиленнє нас, Ось кінь його ледви кінцями копит дотикав землі і рівно кидав обома парами копит. Добрий кінь"... "А може — подумав по хвилі — тут грозила князеви яка небезпека і князь тому нагло скрутив?"
"Старий" заметушився. Він любив "молоде львиня", як за прикладом старого Веремунда, з яким часто попивав медок, називав князя. Зрозумівши, що в разі небезпеки для особи князя, був тут поки що його одинокою помічю, оживився старий і мов відмолод. Побіг праворуч і ліворуч від сліду княжого коня і закликав собаку. Але ні він, ні вона не знайшли нічого підозрілого. Собака побігла дальше, а він нахилив ще голову й пильно дивився. Був в тій хвилі з лиця дуже подібний до своєї собаки.
— "Значить", сказав до себе, "тут не грозила князеви ніяка небезпека. Тільки спішно йому було. Гм... цікаво".
Поїхав дальше, що якийсь час зсідаючи з коня і надслухуючи.
— "Старий я, а дурний!" сказав по хвилі до себе. "Щож то за викрут, коли я скажу князеви, як би зустрів мене, що я їздив слідити тих, що його слідять?! Адже він не дурний! Го, го! Зараз скаже: "А покажи но, достойних биричів моїх і прагматевтів княгині-матери ще до-стойнійший начальнику Яструбе, в якім саме місці побачив ти сліди тих, що слідили за мною? Га? І чогож ти зайшов аж так далеко? Щоби їх слідити, чи — мене?"...