Тепер ошалілий від перемоги й гарячої крові пардус не міг кинутися на ловця. Та він і сам це відчув і не дуже шарпався, коли господар прив'язував його до берестка.
— Добрий пардус, — похвалив Ярополк, підвівши свого коня ближче. — Чи це не той самий сікач?
— Мабути, — сказав ловець, дослухаючись до голосів лісу. Ліс мовчав. — Пудів на двадесять затягне.
Ярополк підійшов до затихлого вепра і копнув по писку носаком. Було трохи соромно й неприємно, що не зміг приборкати власного коня, й лише біль у нозі якось примиряв його з самим собою.
— Білуватимемо тут? — спитав ловчий. Ярополк стенув плечима й нараз побачив двох комонних мужів. То були Блуд і Претич.
— Ледве тебе знайшли, княже Ярополче, — сказав Блуд, не злазячи з коня на землю. — Це той самий сікач. А нам нічого так і не трапилось, бачили таке?.. Ми з моїм сватом погнали аж до дороги, женемо, женемо, а гавкоту не чути і тих із пардусами піде нема... Добрий пардус? Я недоброго тобі б не дав. А сват Претич не любить із пардусом, каже, хіба то ти сам удовував — наче купив свиню на торжищі...
— Тебе кличе Свенельд, — сказав Претич Ярополкові, бо Блудовим теревеням не видно було кінця.
Князь насупив брови:
— Де він?
— На Соляній дорозі, — поквапливо пояснив Блуд. — А я задивився на цього кабана й мало не забув сказати. На Соляній дорозі за Ірпнем.
Ярополк глянув на воєводу молодшої дружини. Блуд нічого ніколи не забував, просто він старався довести Претичеві свою примарну незалежність од Свенельда.
Претич пояснив:
— Прийшло сольство від німецького імператора Оттона. Свенельд вийшов зустрічати його аж на Ірпінь, а це не з доброго дива. Тебе там ждуть.
Ярополк сів на вбитого кабана й почав розтирати вдарену ногу. З ніздрів тварини вичавилася піна й кров, незаклякла туша перекочувалась під Ярополком, коли він говорив:
— Я на вловах, і ви мене не бачили.
Це скидалося на дитячу хитрість або якусь гру, до якої ті не хотіли приставати.
— Мусиш іти, — мовив похмуро Претич. — То все неспроста...
Після взяття Іскоростеня Свенельд усунув Претича з тисяцького воєводи. Святославів воєвода був потрібен йому лише на час: аби той своїм полянським ім'ям послужив йому ширмою.
Ярополк з допомогою Блуда сів у сідло, й усі втрьох поїхали в бік річки.
Сольство німецького імператора було велике й бучне, й уже з того належало зробити висновок, що перемови Свенельда з Оттоном дійшли нового рубежу. В усіх дотеперішніх перемовах світлий князь виступав од імені Ярополка Святославовича. Так мало бути й тепер. Це не вводило нікого в оману, але Ярополк вирішив не подавати приводу до зайвих балачок. Імператорового сла належало вислухати.
Коли Ярополк, сильно кульгаючи, зайшов до Свенельдового шатра, розіп'ятого в мокрому лісі край дороги, німецькі сли вже сиділи там. Він лише неабияк здивувався, побачивши серед німців і папського сла.
— Якщо приймеш хрест од папи Бенедикта, — тихим наставницьким голосом проказав Свенельд, — імператор Оттон Другий захистить тебе від усіх недругів. Оце тут сидить папський легат, а ото — герцог фон Рюттенберген. Слухай і зважай...
А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Робив я в княжих стайнях з рана до ночі, важко робив, але далеко попереду в мене тепер виднів просвіток. Отакої сили додав мені той Борисів меч.
Я довго його нікому не показував. Коли десь напровесні Борис рече: так, мовляв, і так, Добрине, дай-но мені того меча, ти все'дно його не витягнеш на людях, а я тобі за його іншого принесу. Сидить на подолі гостьовий купець хазарський, він дасть у придачу ще й кілька ногатих чи бодай кун, так казав один мій родич.
З многою сльозою я оддав йому той меч. Уже не вірив клятому холопові: продався старій княгині й на цей рік, не зміг викупитись, то ото й надумався закласти меча. Кожне дбає про власне черево...
Отак собі думаю й навіки прощаюся з мечем, але я помилився в Борисові. Після заговін Борис потяг мене в той темний кут, аж там серед ремінного мотлоху лежить меч у піхвах і з чересом. Такий самісінький, як і той, лише руків'я не таке багате. Зате лезо щире — аж кипить! А нащо мені боярське руків'я? Хтось побачить і відбере. Може, ще й гірше вчинить.
А Борис простягає на долоні кілька добре потертих кун:
— Осе додав отой хазарин. Половина хай буде тобі.
Я глянув і не взяв жодної. Мені придалося б те срібло — холопові дорога кожна векшиця: можна було б трохи підхарчуватись і спомогти сестрі. Але я ж знав і Борисову неволю, та й меча того добув таки ж він, тож не взяв я в нього жодної куни.
Сховав я своє нове оружжя під жолобом найстарішого жеребця, бо до нього вже давно ніхто ніколи не підходив. Там і лежав. Та коли Мироніг і його конюші розходилися по домівках, я зачиняв двері й підпирав їх ізсередини добрим кілком. У стайні лишалися тільки ми з Борисом. Я застромляв у кільце над дверима свіжу скіпку й діставав меч.
Лезо грало й вилискувало, то був старий, бувалий у бувальцях полянський меч, і я собі намагавсь уявити, в чиїх руках і в яких січах він побував. У кількох місцях лезо було вищерблене й заточене брусом, та це лише додавало йому ціни в моїх очах.
Я обережно виймав його з піхов і виважував. Рука довго не витримувала такої ваги, й кінець починав хилитися додолу, хоч мені вже минав чотирнадцятий рік.
Ставало кепсько. Думав я собі: коли вже виросту, щоб міг бодай удержати того меча? Наче вже й добре дужий, роблю ж геть усеньке те, що роблять Борис та інші конюші холопи: вигрібаю з-під коней гній, ношу на вилах цілі оберемки сіна, тягаю на горбі міхи з вівсом, можу приборкати за вузду якого хоч конягу, — а меча не вдержу, хоч ти йому плач!
Борис сміється й каже:
— А дай-но мені.
Та як закрутить оте мечище — аж свистить!
Але рубатися він такоже не тямив. Коби, каже, сулиця або рожен — цими я трохи вмію, а меча досі й у руці не держав.
Заходився я ще пильніше приглядатися, як орудує київська гридьба, запам'ятаю якусь хитрість, а тоді вночі запалю скіпку в стайні та й собі. Нічого з того не виходить! Заслабка рука.
Одного разу Борис і каже: так і так, мовляв, а спробуй-но отим вільшиновим. Яким вільшиновим, кажу, бо я про того дерев'яного меча був геть забувся. А він поліз рукою в кіш із гречаною половою й подає:
— Ану ж спробуй.
Я покрутив ту дерев'янку, покрутив — ганьба, та й годі, забавка для отрочат. А тоді знічев'я спробував одну варязьку мечну хитрість — аж не повірив сам собі: вийшла! Я розповідав тобі про одного варязького здохляка? Був такий в Ольжиній гридниці, звали його Зігберн Лідулфост, год хіба на п'ять старший од мене, ще й борода йому не росла, а ходив півнем, бо не мав рівних собі на мечах. Я давно приглядався до його хитрощів. Цей Лідулфост так лукаво вмів повернути меч, що вибивав меча з руки супротивника: мовби обкручував чужого меча своїм.
Як я досі не пробував — не виходить, і край, а тим-то вільшиновим зненацька вийшло. Мені допомагав Борис: держав залізного меча поперед себе, а я за которимсь разом вирвав його дерев'яним мечем. Так бавилися чи не до півночі. Цей тридцятирічний чолов'яга, потурав мені, холопчикові недорослому, а я потроху набив руку й узявся за справдешній меч.
З цим і далі не виходило, та я вже знав, що колись та має вийти.
Цього літа старий конюший перестав мене стерегти, повірив, що не втечу, двічі вже одпускав мене провідати сестру Малушу. П'яничка був, але чоловік не пихатий, часом потурав мені. Якось Борис попросив Миронога: мовляв, так і так, пусти Добриню до моєї хижі переночувати.
Відпустив Мироніг. Була саме чисниця, а взавтра ж недільний день, у стайні все попорано й прибрано, каже, йдіть, лише рано щоби були тута.
Пішли ми з Борисом до нього на Гончарі, а там злидні такі кошлаті, що й словами не перекажу. І все ж гаки не холопський кут у стайнях. Нагодувала нас Любка, його жона, послала мені рядно на сіні під хижею, я тут-таки ліг і заснув; та Борис мав інше на думці.
Чую — торсає мене за плече. Ходи, каже, за мною. Був у нього там-таки недалеко родак, сидів на Кожум'яках, є по той бік Претичевого дідинця такий яр. Уже забувся, як звали того Борисового родака, мав він літ шістдесят з гаком, такий сутулуватий та худий, але замолоду ходив з Ольгом у походи, вмів битись оскіпом і на мечах. Задля цього й привів мене Борис на Кожум'яки. Той про мене геть усе знав, подивився, подивився й каже: так, мовляв, і так, дуже на тобі мало м'яса. А Борис йому за мене рече:
— Де ж те м'ясо візьметься, коли вранці дадуть півкоржа — ото тобі до самого вечора.
А родак його каже мені:
— Коли таке діло — жуй вівсо: од вівса кістка ширшає. Отак укинь у рота й жуй, аж поки в роті стане солодко, а тоді юшку ковтни, а полову виплюй. І так день у день. А тоді побачимо.
Так я й чинив: укину пучку вівса в рот і ремиґаю, воно зупершу гірке, шелестить і колеться, а далі починає солодшати й пахне молоком. І що ти думаєш? М'яса, правда, не наросло, як і казав отой кожум'яка, але зачав відчувати мовби силу в плечі.
Мироніг одпустив мене й на Купала, то я пішов не на Подільський торг, а знову до того самого кожум'яки. Облапав він мене й рече:
— Наче трохи подужчав. Жуєш вівсо?
Лише киваю, мов той кінь.
— Ану ж побачимо...
Пішов він до хижі й виносить мені старезного меча, а сам підібрав з долу лозину:
— Ану ж рубни.
Я не зміг перерубати лозину, а він своє:
— Хто ж так рубає? Треба ось так...
Дав у руки лозину, а сам як махне мечем — наче бритвою зрізало: я й не почув.
Показав він мені того дня першу хитрість: як тримати пальцями руків'я меча.
— Оцього навчишся — знову приходь. Бо не все зразу.
Почав я тепер носити в стайню гілля. Наношу ввечері, а тоді при скіпці січу, а цурки нишком викидаю на гноїще.
Та їдного вечора Борис був заснув у яслах отого старого коня, а я так розпалився рубаючи, що й не почув, коли рипнули двері й увійшов конюший Глига — рядович із Кожум'яцького-таки ж кінця. Подивився на мене, взяв щось там і пішов. Лукавий чоловік був цей Глига. Я забув підперти двері стайні кілком. Думав, обійдеться, коли це назавтра дибає Мироніг — та просто під ясла, де я ховав свого меча. Питає:
— Це звідки?
Кажу — знайшов. Щоб цього, каже, більше тут не було.
Та так сердито дивиться.
Переховав я того меча, більше не наважуюсь видобути.
Думаю, добре, що хоч Мироніг, бо інший би завдав мені жару, знав би всенький княжий двір.