Але ж я й не султан!"
— Ги-ги-ги! — почулося з султанського покою. Це великий Мустафа розкрутив столик-тацю так, що з нього стали падати тарілки зі стравами...
Козацька армада йшла на Туреччину. Спокійно спав Трапезонт. Не чекав біди Синоп... Попутний північний вітер невтомно гнав крізь ніч випнуті вітрила козацьких чайок.
Олександр труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав'язливі думки. Пішов на ніс, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не зачіпати козаків, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом, хто повстяною накидкою.
Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.
— Ну ясно, це Джузеппе тут просторікує, — вийшовши на ніс, сказав Олександр по-італійськи. На що Джузеппе негайно відповів:
— Вправляюся в місцевій мові.
— Вправляйся, вправляйся, — пробурчав Олександр і став позад нього, зіпершись на борт.
Біля Джузеппе сиділи Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай.
— Так отож мені й кажуть: як підеш на кладовище, до того пам'ятника, — Джузеппе поглянув на Олександра й по-італійськи пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трієсті на кладовищі доньї Аннетті ді Піццоло... — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: — ...То побачиш опівночі, що той пам'ятник до тебе верне обличчя...
Йон голосно кашлянув і озирнувся.
— Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся. Кажуть: іди! Настає вечір. Ми з хлопцями сіли, випили. Було нас четверо. Випили відро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пішов я... Місяць світить — білий такий, мов у саван вбрався. Мені на душі — не сказав би, що весело! Але йду. І от дивлюся — стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся — не дишу. Коли бачу — це точно, хлопці! — бачу: повертається до мене! Тут у мене серце — дриг-дриг-дриг — і в п'яти.
Джузеппе замовк. Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць над морем — такий же, як і в розповіді Джузеппе: білий, наче в савані.
— Холодно щось стало... — пересмикнув плечима Джузеппе. — Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ відстебнув баклажку, подав.
— На, пий, тільки не все.
Джузеппе надпив, голосно крякнув і повів розповідь далі:
— Повертається, значить, а душа моя — в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся — іде! Іде!!! І просто до мене... Хочу тікати — ноги не несуть... А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука — холоднюща. А вона тягне мене — та так сильно, що мої скам'янілі ноги відриваються од землі й починають іти! Я йду, озираюсь і — о жах! — бачу: кладовища нема. Порожній степ і дрібні кущики... Заплющив очі й іду. А вона веде й веде... На смерть. Ні, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Поліз за пояс, вийняв пістоля, приклав до серця. І так жаль стало себе! Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як? За ліву руку мене веде нечиста сила, в правій руці — пістоль. Почав пістолем хрестити ту нечисту силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечистої сили ніщо. В голову? А що їй від того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. І бабахнув. Чую — нечиста сила випускає мою руку й падає. А я — на неї. І тут в очах завертілося все, як у пеклі — і я заснув. А вранці нас з нечистою силою знайшли на вулиці Трієста. Нечистою силою виявився мій приятель Вінченцо. Каже, що я пішов нібито не на кладовище, а в інший бік. Так він мене наздогнав, повів на кладовище. А я сп'яну бабахнув його пістолем по голові...
Олександр, посміявшись, вернувся назад, на корму.
Не спалося, не лежалося.
Все ближче й ближче Туреччина...
— Як-то вона його стріне?
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому Селім-ага здивує і своїх підлеглих,
і своїх бранців, і себе самого...
Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю...
Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.
Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.
Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці-богданці.
Хтось постукав. Галя знала — це ода-баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.
Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.
— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.
— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.
— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри...
— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.
— Ні, не занапастив би...
— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.
— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?
— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало.
— Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: "Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок".
— Так може говорити тільки розбійник...
— Коран теж говорить: "Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви".
— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.
Селім насмішкувато подивився на Галю.
— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира...
— Продасте, а не віддасте, — в очах у Галі блиснули сльози.
Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.
Ода-баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
— Ходімо на палубу.
Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла...
На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню...
Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати... Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?
Селім стояв тут же.
— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.
— Я не Галія... Я — Галя.
— Галія... Все-таки Галія... Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.
— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя...
— Аллах так велить...
— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків... Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари...
— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!
— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду-племені, тільки яничари — безіменні, як стріли...
— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.
— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає... А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою...
— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.
— А що вам з того?..
— Нічого... Ніч така темна... Як чинське чорнило... Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.
— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.
— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.
— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна...
— Хай воно згорить, те ваше щастя!
Селім нічого не відповів.
Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі...
— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.
— Десь у Чорногорії... її брат торік тут був, казав мені.
— А брат де?..
— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити... — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?
Галя зітхнула і витерла сльозу.
— Ти його любиш, так? — запитав Селім.
— Люблю... Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо... Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав... Казав, що приїде... Йому вже багато літ... А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода-баші треба звертатися на "ви". — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?
— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.
— Які?
— Запеклі...
— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються... А інакше — вся Україна під турком була б... А хіба можна жити без України?..
— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?
— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину...
Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:
— Урхане! До мене!
— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода-баші.
Селім щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода-баші. Селім розсердився, майже вигукнув:
— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.
Урханова пика витягнулась.
— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?
Урхан мовчав.
— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.
Галя нічого не розуміла.
Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.
— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.
Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:
— Рушай!
Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях...