Мар’яна більш певна себе, обняла всіх, міцно і з докорами обняла Таню. — Не приїхала на мої іменини! Погана!
Таня за те зайвий раз поцілувала її. З Іваном привіталась тепло, підняла на нього великі карі очі: — Вам так личить фрак! — сказала йому. Андрієві міцно потиснула руку. — Ви, здається, за цей час ще виросли, — сказала йому. Андрій ввічливо посміхається.
— Панове! Просимо до їдальні! — сказав Іван, подав руку Марії Олександрівні, і всі перейшли парами і поодинці до їдальні.
— О! Яка розкіш! — почулись поклики.
— Ти тільки глянь! Це, напевно, Петро Григорович! Картина!
— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.
— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.
— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.
— Ми — як діти, — сказала Таня.
— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.
— В чому? — поставив запит капітан.
— Що Татяна Григорівна сидить з братом.
— Ми з Андрієм нерозлучні.
— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.
— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.
Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!
Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!
— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!
— Він вам подобається? — запитав Водяний.
— Дуже!
— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!
— Прекрасно, прекрасно! — висловилась Наталя Петрівна.
— А яка скромність, — пошепки додала Марія Олександрівна. Іван своїм словом купив повністю і беззастережно серця всіх присутніх. Мовчали тільки Микола Степанович і Сопрон. Ніхто не питав їх про причину мовчанки, ніхто навіть не задумувався над тим. Але Сопрон у цей час був своєю думкою далеко від цього місця. Тисячі верст пролітала його думка, понад знаними просторами, горами, рівнинами… Тільки старий Григор, заховуючи повагу настрою, поглядав на свого старшого сина. І коли всі вже випили і закусили, старий встав, підняв свою чарку і проговорив:
— Доповняю слова Івана згадкою про решту нашої родини. В Сибірі в цей самий час без батька святкує свято наша дорогенька Настуся з її дітками Володею, Олександрою, Федором, Григором і Марусею. Вірю, що всі вони здорові, що всі знають, чому вони в такий час не з нами. П’ю за їх здоров’я!
— Браво, тату! — майже разом викрикнули Андрій і Татяна.
Сопрон зніяковів, схвилювався, засовгався на своєму стільці. Всі пили за здоров’я його родини.
— Так! — заговорив Афоген Васильович. — Ми звикли не рахуватися з простором. Ми всі тут разом — Сибір, не — Сибір! На другий рік зберемося і пустимось до найстаршого брата Мороза на Різдво! Що?
— І впевняю вас, Афогене Васильовичу, — не каялися б. У нас така осетрина, така ікра, що ніде подібної не знайдеш! А чарка сибірської горілки! Чи з вас, панове, хто-небудь її пробував?
Виявилось, що ніхто не пробував.
— В Сибірі, скажу вам, — продовжував Сопрон, — зовсім інакше все смакує. Особливо зимою. Коли прийдеш з морозу до теплої хати — їсти — розірвись! Тому там здорові люди. Але їсти треба багато. Багато! Мої лошаки загризають Настасію!
— Маєте п’ять нащадків, — між іншим проговорив Микола Степанович.
— Хіба це як на Сибір багато? — здивувався жартівливо Сопрон.
— Сибірська норма — принаймні тузінь, — сказав Микола Іванович.
— Я б дуже хотіла побувати в Сибірі, — проговорила Ольга.
— Виростеш — побуваєш, — відповів батько.
— Тайга! Чи гарна, Софроне Григоровичу, тайга? — знов заговорила Ольга.
— Прекрасна! Особливо зимою.
— А тундра?
— Я, признатися, тундри не бачив. Це трошки далі на північ, — так приблизно, як від нас до Петрограда.
— Дядю Сопроне! — заговорив Михайло. — А самоїдів ти бачив?
— Так і видно, що не в мене вчиться, — швидко заговорив Афоген Васильович. — Міша? Де живуть самоїди? — строго запитав він Михайла.
— В Сибірі!
— Нуль! Одиниця! Не знаєш. Напишу твоєму учителеві. Напишу, напишу. Географію рідного краю треба знати, — вичитував Афоген Васильович.
— По лінії, де я їжджу, попадаються більше люди південно-сибірських племен, Михайле, — спокійно заговорив Сопрон. — Це казахи, тюрки, далі Чіти — маньчжури. Досить часто подибуються татари, киргизи.
— І ти їх розумієш? — запитав Василь.
— Розуміється. Вони всі дещо говорять по-нашому.
— Я бачив татарів! У Криму! Ні, тату? — вихватився Михайло. — Вони такі, як і ми.
— Кримські татари дуже різняться від сибірських, — сказав Сопрон.
— Це ті самі, що йшли на Київ з Батиєм? — спитав знову Василь.
— Ті самі! Ті самі, — сказав Афоген Васильович. — Тільки вони вже давно змінились. Це вже руські люди.
— А ми колись були татарські люди, — казав далі Василь.
— Цікаво, — проговорила Татяна, щоб змінити розмову, — чому Олечка не їсть?
Ольга зненацька почервоніла. — Я їм, Таню! Я їм! — швидко заговорила вона.
— Пропоную ще по чарці, — сказав Іван.
— Я вже й так п’яна, — сказала Мар’яна. — Світ починає бути теплим.
— І чудовим?.. Ви не знаходите? — каже Наталя Петрівна.
— Для щастя людини так мало треба, — підтримала її Марія Олександрівна. — Спокій, мир і добро!
— Спокій, мир і добро? Маріє Олександрівно! — викрикнув Петро.
— Так за спокій, мир і добро! — заговорив Водяний і підняв свою чарку.
— Ви вірите в ці речі? — запитав його Сопрон, коли всі випили.
— Взагалі так, зокрема — ні, — проговорив Водяний помітно піднесеним голосом.
— Нема й мови про спокій, мир і добро, поки існують такі розбіжності, — докинув своє Микола Степанович.
— Які розбіжності? А! Ви маєте на увазі взагалі, — заговорив Афоген Васильович. — Між нами тут нема розбіжностей.
— Бо це тільки один хутір.
— Треба сказати — який хутір. Хутір хуторові не рівня. У нас тут хуторів незліченно.
— Я маю на увазі хутір Морозів. Григора Івановича — хай живе! — викрикнув Афоген Васильович.
— Афоген Васильович уже готовий, — заявила Наталя Петрівна.
— Як готовий? Що готовий? Я? Панове! Наталіє Петрівно? Ви з нею погоджуєтесь?
— Не цілком, прошу мені вибачити, — буркнув Сопрон і підлив Афогенові Васильовичу ще до чарки.
— Но, но, но! Досить! Ви тільки гляньте на Наталю! Ви тільки на неї гляньте!
— Афогене Васильовичу! Ви мене ще отаким крутили за вухо, що я не вивчив "центральної полоси". Пам’ятаю і буду пам’ятати. Всі ми тут школені вами. Тому дозвольте… Но! Прошу! Ні, Афогене Васильовичу. Андрію! Пропоную всім нам — Іване, Петре, Таню, Андрію — підняти цю чарку за єдиного, майже вічного, незрівнянного… А ти, Василю, чого сидиш! Встать!..Афогена Васильовича! Наш древній історик хай живе!
— Хай живе! — викрикнуло двоє поколінь Морозів. Всі випили за свого учителя, що випив при тому також і горів від напливу різноманітних почувань, а передовсім — алкогольного одушевлення.
Борщ, голубці, варене, печене, смажене — каші такі, каші сякі. Все те по черзі і по порядку, без перебоїв і без зупинки мандрує і проходить перед очима гостей. Дуже швидко зникла наструнчена офіційність. Інтимна, своя, цілком святочна і цілком різдвяна атмосфера глибоко вникнула в душі, серця і кожний порух усіх присутніх. Якою меткою стала Мар’яна! Іван не встигає їй відповідати. Вона засипає питаннями всіх, а передовсім Андрія, що сидить аж на кінці довгого столу. Андрію те, Андрію се! Вже забула і за "ви" і часто звертається просто "на ти".
— Іване! Голубчику! Їдемо! — каже вона Іванові.
— Ідемо, Мар’яно Миколаївно!
— Я не можу сидіти. Хочеться летіти! Ви ж тільки подумайте! Яке чудове надворі сонце, а скільки тепла! Прихиліть ваше вухо! (Іван нахиляє). Люблю тебе! Милий!
Іван ніяковіє неймовірно, намагається швидко зам’яти свою ніяковість, щось перевертає на настільник, але даремно. Ніхто вже не помічає його. Всі зайняті собою. Мар’яна вже знов стріляє через стіл в напрямку до Андрія.
— Андрію! Не забудь, що час тікає…
Ольга дивиться на Івана. Майже без перерви. Він їй направду подобається. Байдуже відповідає на питання Водяного, який, до речі, вже кілька разів вставав і щось шептав Тані. Андрій зайнятий старшими дамами, і вони обидві ним зачаровані. Такий вихований, такий делікатний, такий уважний. Наталя Петрівна з усмішкою йому дякує, Марія Олександрівна також, але Ольга ні разу ще не глянула в його бік.