Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов — такий спроста через поріг не переступить.
— Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.
— Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався — чим не орел? Так і стоїть мені в очах.
— Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини... Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила — побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.
XXXIV
Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.
Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.
В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.
Як він любив би свою Югину! Як він любив би її...
Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.
І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:
Як з тобою ми кохались —
Сухі дуби розвивались,
Як любитись перестали —
Однолітки повсихали.
Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.
"З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі почула, тоді б перестала дуріти". І хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє місце, повз жінку, про яку йшла недобра слава.
Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.
"Одружитись — не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях".
...Як він любив би свою Югину... Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицькові. Ні, не попадеться. Він силоміць його розірве. Хіба Шевчик зуміє пошанувати її? Він ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрінеться інша хороша дівчина — за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а тепер від дівчини не відступлюсь.
Він рішуче і зло ступає в темряву і ледве не налітає грудьми на жіночу постать.
— Дмитре! — і чиїсь теплі огрубілі пальці ніжно пробігають по його правій руці.
— Марто, — пізнає по голосу і, примружившись, поволі оглядається навколо. Мовчки відійшли від стежки, стали під старою розлогою черешнею і зітхнули водночас.
— Разом про одне подумали, — невесело всміхнулась Марта.
Не знав, що відповісти, і тільки рукою перебирав її пальці, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'яті такі знайомі і дорогі колись риси.
— Як живеться, Марто? — аж сіпнуло всередині від такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсім не говорити, аніж чути самому від себе неприємний і ниючий докір.
— Як живеться? — наче крізь сон перепитала, і ще гірше стало парубкові на душі. Потім пригорнулась до нього і жагуче, не поспішаючи заговорила: — Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хіба ж то люди? То лавушники. Рідного батька, прибав копійку, продасть. Тільки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить і спершу скаже: п'ятдесят карбованців злупили! — а потім покаже. Не мені жити між ними. Щодень як у пеклі товчешся. Тільки й полегкості тої, коли сама собі на городі чи в полі пораюсь. Пропадом пропади таке життя!
— А дитина ж як?
— Ніна? — і голос молодиці здригнувся, подобрішав, заглушив недобру злість. — Ніна вся в мене і лицем, і вдачею вдалась. Нема лавушницької крові у неї. — І знову жагуче зашепотіла: — Коли носила під серцем її — сама себе проклинала, що не маю сили в ополонці втопитись. Коли б це твоя була дитина...
— Не треба, Марто, — заспокоював, поклав руку на плече. — Не судилось, то й серця не ятри.
— Не судилось, — зітхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла між ними. І коли заговорив, почув не свій, а чужий, приглушений голос:
— Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була мені коханою, коханою і залишишся до кінця віку. Тільки так у нас вже дороги пішли. Не стала дружиною — порадницею стань. — І зупинився.
Та відчула Марта, про що має мова йти.
— Говори, Дмитре... Про одруження своє десь маєш сказати?
— Про одруження. Ти не гнівайся на мене.
— Хіба ж я не розумію, Дмитре? Все розумію. Говори, — тихим, надломаним голосом промовила, і чув, як затремтіла її рука на його грудях і впала донизу.
— Сподобалась мені ("покохав" було незручно сказати Марті) Югина Бондарівна. З Григорієм Шевчиком на одній дівчині зійшлись... Як ти думаєш?..
Як довго вона мовчить. З-під чорної хустки клинцювате окреслюється високий лоб, темрява закрила очі, і тільки чути, як в очних западинах неспокійно ворушаться повіки.
І для чого було говорити? І без цього несолодко їй. А тут ще більше жалю завдав. І тільки тепер розуміє, як тяжко Марті. Завжди більше про себе думаєш, а про чуже горе...
Другу руку опускає на стан молодиці. І чудно навіть у думці назвати Марту "молодицею".
— Щасти тобі, доле. Що й казати — дівчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе піде, — тремтячи від хвилювання, зітхнула і зразу ж заспішила, наче боялась, що не так зрозуміє її зітхання: — Хай усе краще до тебе піде, Дмитре. Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш мене. — її голос переривався, тремтіли уста, неспокійні груди, підіймаючись, торкались його і знову опускались.
— Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, — пригорнув до себе і тричі поцілував, мовби матір свою.
Хоч одна людина, крім матері, є, що любить його...
Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак і пішла, згинаючи плечі.
Вітер здмухнув з черешні краплину роси, і холодний дотик її ковзнувся по гарячій щоці парубка. За всю дорогу не міг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гілка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.
"Яка вона..."
Жаль було молодиці, хотілось догнати, щось добре сказати, утішити її. І не міг тепер уявити, як він жив би з нею. Не холодна, ні — спокійна доріжка лягла міа^ ними, як осінній промінь. Шанував Марту дуже, жалував, розумів, що вона його кохає. І було тяжко і радісно від цього на душі.
* * *
Йшла — дороги не чула під собою. Наче дитина, билась під серцем мінливими перебоями млость і голова крутилась, як від довгої їзди на човні, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, відпливають удалину, і вода плямами кидається в очі.
Не раз їй здавалось, що вона примирилась зі своїм життям. Спочатку жила як у сні — аби день до вечора, а потім час зарубцював біль, знайшлася дитина — вивела її з забуття; і Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожній на дальньому пагорбі, що от-от увійде у хмари, і замкнеться за ним обтяжена голубінь. Та досить було десь неждано стрінутися — і весь світ хуртовиною налітав на неї, зразу кидав у безвість, і знову боліло серце, як тільки в молодості болить.
Не раз, притискаючи дитину до серця, хотіла втекти від згадок і витирала свої сльози на рожевому личку дівчини...
Вечір тісним кільцем стискував поля. Вітер ішов густий, немов хвиля у повінь, прориваючись у вузький просвіток за поворотом
Якоїсь неділі заграють музики на все село, закрутиться в танці весільне подвір'я, і її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарівною. Бачила незатьмарене чуже щастя, і до сліз було жаль самої себе, своєї молодості, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, від одної згадки про якого проймала дрож.
Усе село піде на весілля, одній їй — сиди каменем у хаті, бо ж не пустить чоловік, свекруха, а хоч би й пустили — усі б оглядались на неї і за спиною кивали головами, показували б пальцями:
"Марта прийшла. Дивіться, дивіться, як вболіває вона. Живої кровинки на лицях нема".
І чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
"Чому з мого серця не виходиш?" — зверталась до Дмитра. А той мовчав, відходячи вдалину.
Біля хутора забовваніли скирти сіна, перемолоченої озимини. Варчук де міг загарбував землю, брав у оренду, сіяв біднякам наспіл, крутив діла з лісничими в лісах, захоплюючи родючі ділянки зрубу і лісові галявини з травою.
На хуторі забрехала Лиска і кинулась, звизгуючи, на груди. По тінях на фіранках і брязкоту посуду Марта догадалась, що в хаті сидять гості. Тому й вирішила не йти в світлицю.
— Що там Бондар? — забринів бас Ларіона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. "І тут про Бондарів, наче наврочив хто, згадують".
— Еге, Бондаря з дороги, — донісся обережний голос старого Варчука.
Як п'яна, піднялась на ґанок. З сіней назустріч вибігла Софія.
— Марто! Добрий вечір... На комсомольські збори спішу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на твоєму місці... Прощавай, серце! — на ходу обвила руками, поцілувала поперек губ і кинулась, підстрибуючи, до хвіртки.
Темно на другій половині хати. Впала на ліжко в своїй колишній дівочій кімнаті, затулила обличчя руками, і приду— ^" шене ридання вирвалося з грудей. Навіть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно відслонила руки від очей і, не мовлячи слова, кілька разів поцілувала мокрі щоки Марти.
— Не плач, моє безталання, — приголубила Горпина молодицю.
— Не буду з ним жити. Покину, — припала головою до грудей літньої жінки.
— Горпино! Де ти в бісової матері? — гримить в світлиці хрипкий голос Варчука, вривається приглушений гамір гостей. І жінка злякано кидається до печі.
"Не буду жити із ним, не буду, — рішуче підводиться з ліжка — Візьму Ніну, в комірне піду".