Робити там буду.
– А ліс не хочеш садити?
– Не хочу.
– А я завжди буду садити ліс, – промовила Ганнуся. – Весною на розсадник з мамою піду, а потім на курси Каїтан обіцяв послати... Можна тебе попросити...
– Можна, – всміхнулася Марта. – Ти – красива, Ганнусю...
– Я не знаю...
– Дуже гарна. Очі в тебе карі, наче кринички...
– Вкинь, будь ласка, листа, бо поки дійде від нас...
– Добре, Ганнусю. – Марта машинально прочитала: "Карагачу М.М." – Пише тобі?
– Пише, – опустила очі Ганнуся. – Часто. І я теж...
– Ти його любиш, Ганнусю?
– Я не знаю, що таке любов... А ти знаєш? – дуже серйозно запитала Ганнуся.
– Знаю, але цього не можна розповісти... Це щось велике і сильне... ну, як... ураган в степу...
– Це так, як Бранка, правда?
– Так.
– Поїхали! – вийшов з контори Каїтан.
Через дві години машина зупинилася біля знайомого вже Марті шлагбаума. Молоденький солдатик, червоніючи, кудись подзвонив, і незабаром Марта побачила струнку підтягнуту постать Сергія. Він узяв кошика, обняв Марту за плечі й повів до білого довгого будинку!
– Все домовлено, Марто. Будеш працювати в офіцерській їдальні... Я щасливий, що ти приїхала. А чого ти невесела?
– Я буду весела, Сергію.
* * *
Юлія Анатоліївна вже чекала чоловіка біля райвиконкому. Каїтан тюпцем підбіг до дружини, але холодний погляд зупинив його.
– Через півгодини ти мене тут уже не застав би... Збожеволіти можна! Ти хочеш, щоб я їхала на оцій таратайці? – кивнула носиком на півторатонку.
– У мене іншої нема, Юлю...
– Ну вези, – махнула сумочкою і сіла в кабіну.
"Пропав, – подумав Каїтан, трясучись у кузові. – Як побачить мою "квартиру", то..."
І справді, ввійшовши до кімнатки, в якій мешкав Каїтан, Юлія Анатоліївна глянула на чоловіка так, наче тут повинно було скінчитися її життя. Гостренький носик Юлії Анатоліївни вловлював безліч запахів, що проникали із загальної кухні, і її занудило.
– Відчини кватирку, – простогнала вона, похилившись на канцелярський стіл.
Кватирки, звичайно, по проекту не передбачили, і Каїтан спробував відчинити вікно. Завіси були тільки на одній рамі, тому друга одразу ж вилетіла, задзеленчали розбиті шибки.
– Уже б'ються, – почула Юлія чийсь голос у кухні.
Каїтан вибіг надвір, так-сяк припасував раму, але крізь вибиті шибки в кімнату задував вітер, і рудий пісочок уже потріскував на Юлиних дрібненьких зубках.
– Куди ти мене привіз? – зіщулилася у кутку Юлія.
– А ти думала, що я тут на курорті? – відгризнувся Каїтан, завішуючи ковдрою вікно. Кімната сповнилася темінню і задухою. – Завтра поїдеш, а я залишуся... Їдь! Я тебе затримувати не буду... Можеш собі підшукав ти когось іншого... А в мене нема для тебе палацу.., їдь!
Каїтан знав із власного досвіду, що тільки таким тоном можна було хоч трохи втихомирити Юлію. Це вплинуло, і Юлія почала роздягатися, дістала з чемодана легенького халатика, накинула на себе і смиренно стала перед Каїтаном:
– Не гнівайся, Стьопо... Давай вечеряти.
Каїтан дістав з шафи відварену баранину і хліб, нарізав бринзи і поставив пляшку горілки. Юлія привезла якісь консерви і тоненький, з патьоками крему, торт – Каїтан був дуже зворушений такою увагою, бо любив солодке. Потім Юлія захотіла вмитися, і Степан Стратонович повів її на кухню до вмивальника. Юлія, переступаючи через ночви, відра, горшки й каструлі, якось добралася до вмивальника, сполоснула руки і, супроводжувана цікавими поглядами сусідок, пішла до кімнати, проклинаючи Каїтана, свою дурість і долю. Хто її силував виходити заміж за нього? Старший за неї, дихавичний чоловік... І вона – ще моложава у свої тридцять з гаком, кругленька, симпатична, на яку ще заглядаються офіцери з місцевого гарнізону. Але з Каїтаном їй було добре, він любив її, забезпечував матеріально і не докучав ревнощами. Взагалі він жив якось непомітно. Інші вже давно обігнали його на службових щаблях. Каїтан не вмів пробиватися, хоч Юлія не раз допомагала йому розробляти різні плани, пов'язані з новими призначеннями і службовими перемінами. Всі ці хитрощі були такими примітивними, що їх розгадували одразу, і Каїтан так і не виліз із свого заступницького крісла. Сто разів заприсягався Степан Стратонович не слухати Юлиних порад, не принижувати себе недостойними тактичними ходами, – і знову робив те, чого воліла вона. Послухав і провалявся два місяці в лікарні, хоч навіть санітарки знали, що вилежується він тут, аби не поїхати в Степовий. А що з цього вийшло?
– П'ю за твоє здоров'я, Стьопо, – мило усміхнулася Юлія.
– І за твоє, – він неохоче випив чарку теплої горілки й закусив м'ясом. На зубах захрустів пісок. Юлія скривилася і відсунула миску.
Хліб теж був з піском. Змішався він і з кремом, і торта не можна було їсти. Каїтан обрізав краї головки бринзи, і вони повечеряли з Юлією.
– Будемо спати, Юлю? Ти стомилася з дороги. – Каїтан подивився на вузеньке залізне ліжко з продавленою сіткою і почав роздягатися.
Юля скинула халатика і прослизнула під ковдру. Якісь колючі залізяки вп'ялися їй у бік, але вона змовчала. Каїтан якось примостився біля дружини, обняв її кругле тепле плече.
– Скучала? – прошепотів.
– Скучала.
Він ніжно поцілував Юлію, вона заплющила очі і... кудись провалилася...
Падали вони вдвох не довго – на підлогу, бо ліжко раптом розсунулося, і продавлена сітка м'яко опустилася на долівку. Каїтан розсміявся. Юлія заплакала.
– Так далі жити не можна. Треба щось робити, Стьопо.
– Що?
– Ну... піти сказати, що ти хворий, що ти...
– Я вже лежав у лікарні...
– Відмовся.
– Я не маю права.
– Чому ти мусиш відповідати за все, що тут натворив якийсь Запорожний? Йому записали догану, і він тепер живе собі спокійненько, а ти...
– Мені теж записали догану в облземвідділі, – зітхнув Каїтан. – За чужі гріхи. Запорожний забрав чабана, вівці знищили посадки, а догана мені, бо я, бачиш, директор і відповідаю за все... Отака правда... Добре, що хоч у райкомі не розбирали, а то не знаю, чи й у партії зостався б...
– Живуть же якось і безпартійні, – сказала Юлія.
– Ти дурна, – грубо обірвав дружину Каїтан! – Ще як бовкнеш комусь таке, то... Я не про себе думав, коли вступав у партію, і... чесно все виконував... І буду чесно...
– Виконуй, виконуй, – Юлія сіла на матрац, розстелений на підлозі. – А про себе ти коли подумаєш? Як на пенсію відправлять? Почекай ще п'ять років... Куди ти повернешся з цього хутора, де буде твій дім? Квартиру нашу заберуть, мене вже запитували, коли я звільню... Сюди я не приїду. Якщо виселять – поїду до мами. А ти викопуй.
– Юлю, я не можу отак зразу кинути все й поїхати, – потроху здавався Каїтан. – Це треба зробити тонко...
– Роби, роби.
– Треба дочекатися слушного моменту, – переконував дружину Каїтан, – щоб усе... благородно було...
– Це ж якого благородства ти чекаєш? – спитала в'їдливо.
– Ну... щоб.,, перевели на іншу роботу...
– і... нагородили орденом, – допікала Юлія, – а ти щоб і пальцем не поворухнув? Так не буває, бо під лежачий камінь вода не тече... Ти дочекаєшся!
– Якось буде, – зітхнув Каїтан і обняв Юлію. – Ти скучала без мене?
– Товаришу Каїтан! – хтось немилосердно гатив кулаком у двері. – Цеглу привезли, то йдіть розпишіться, бо шофери чекати не хочуть до ранку.
– Ви чого по ночах швендяєте? – крикнула Юля. – Яка невихованість!
– То спіть, – буркнув той за дверима. – Мені яке діло?! Звиняйте, що перебив, але я не знав, що ви з молодицею.
Каїтан одягнувся і пішов до складів, підписав якісь накладні. Не хотілося повертатися у задушливу кімнату, не хотілося бачити невдоволеної, сердитої дружини. Каїтан примостивсь у затишку на штабелі дощок, закурив, і знову обсіли його роєм тяжкі думки. Річний план посадок не виконано: зосталася незалісеною витоптана, зжерта вівцями площа. І в цьому звинуватили не Запорожного, а його, Каїтана. Правду казав Лобан, що Мірошник не дасть в обиду свого дружка. Рука руку миє. Лобан божився, що Запорожному й не розказали про цю страшну подію в лісництві, бо прокурор Пересувко заявив на бюро, що ніяких підстав звинувачувати Запорожного нема. Догоджає Пересувко Мірошнику.
Приїжджав недавно в лісгосп Петро Петрович Лобан, співчував Каїтану, а потім попросив підписати колективного листа про негідну поведінку Мірошника. Було там написано таке, що й читати незручно, згадувалася Настуня Сторожук, Ількова дочка, з якою нібито живе Мірошник, бо врятував її від тюрми, писали, що й самого Сторожука висунув у лісничі, бо той прокрався в колгоспі, і ще про якогось родича-п'яничку, що зв'язаний з духовенством... Каїтан не підписав.
– Боїтеся? – блимнув очицями Лобан. – Пошкодуєте, Степане Стратоновичу... Думав, що ви людина принципова. Значить, помилився.
– Я не знаю про ці факти, Петре Петровичу, – виправдовувався Каїтан. – Як я можу підтвердити, що Мірошник здався добровільно в полон, коли відомо, що він не був у полоні.
– В оточенні був, – сказав Лобан. – Значить, контактувався з ворогом...
– Не підпишу...
– Дивіться, щоб після конференції не шкодували, – натякнув на можливі переміни Лобан. – Можете в цьому степу й засохнути... А можете і... змінити обстановку... Ольвіопіль вам подобається?
– Подобається, – промовив Каїтан.
– Майте на увазі, що особняк голови райвиконкому може незабаром стояти порожнім і чекати...
З цими словами Лобан поїхав, залишивши Каїтана в роздумах.
Отже, мітить Лобан в секретарі райкому, зробив висновок. І пропонує йому посаду голови райвиконкому. І все це відверто, цинічно. Так він міг говорити лише зі своїм спільником або з людиною, яку зневажає. Хто ж тоді він, Каїтан?
А славний особняк у голови райвиконкому Колишева... В садочку, над ставком. Приїхав увечері з колгоспів, узяв вудочку і лови собі карасиків... А під абрикосом Юля накриває столика... В халатику ходить, посміхається...
– Якого ти чорта отут сидиш?! – почув Каїтан грізний ІОлін окрик. – Задушитися можна в тій конурі. Давай мені машину, я поїду!
– Юлю, не гнівайся... Я маю тобі щось сказати...
– Машину! – крикнула Юля і зі злості жбурнула кудись свою сумку.
* * *
Катерина Власівна тихенько чиркнула сірником: п'ята година ранку. Такі ж оці ночі зимові довгі, що й не переспиш їх.