Я ж тут жила, тому вважала нормальним надавати допомогу тоді, коли вона необхідна, а не погодинно.
Приходячи до Тібішета, провідувала сім'ї з дітьми, особливо ті, де були немовлята. Майже у всіх хатах була лише одна кімната, рідко коли з дощатою перегородкою. І всюди чомусь було дуже брудно, темно, багато мух. Дерев'яні колиски тут завішували величезними старими хустками, а дитині до рота всовували зроблений з ганчірки вузлик з розжованим медівником. Я забороняла робити ці жуйки і так завішувати колиску. Тому щойно я з'являлася в селі, старші діти бігли повідомляти матерів про мій прихід. Та я і так бачила, що дитина замурзана, а вузлик з медівником під подушкою – встигли сховати. Довелося придумати щось подібне до змагання "Яка з мам краще доглядає дитину". Вимагала чистоти, щоденного купання (раніше дітей купали раз на тиждень, по суботах), пояснювала, як годувати немовля, коли і який прикорм починати, зважувала малят безміном, порівнювала. Одних мам хвалила, інших трохи сварила. З часом помітила, що моя вигадка зі змаганням дала результати: навколо колисок замість старого дрантя вже висіли пологи з білої марлі, діти були купані й одягнуті в чисті сорочечки. Та й самим мамам це сподобалось – старалися одна перед одною.
Ще мене дуже вразило те, що у місцевих в головах водились воші. Аргумент мені навели залізний: у живої людини вони повинні бути. Одного разу так розсердилася, що нахилила голову і наказала:
– Шукайте!
– Немає… Невже завжди так? – здивувалися.
– І у вас теж мусить бути чиста голова без жодного паразита.
Розповіла про висипний тиф, трохи налякала.
Дуже дивувалася, що у них водились воші, адже в кожному дворі в кінці городу стояли "баньки", і щосуботи їх обов'язково топили. Правда, збудовані ці баньки були досить примітивно, по-чорному, тому, щоб не замастити сажею одяг, його залишали в хаті. Спочатку йшли митися чоловіки, а потім уже жінки й діти. Треба було голяком і босоніж, прикрившись тільки віником, пробігти городом у 90 соток до баньки. Особливо подобалася мені ця процедура взимку: дві-три діжки гарячої води, а потім вискакуєш з баньки, падаєш в замет, катаєшся, розтираєшся снігом. Це ж так здорово! Сніг такий чистий, білий-білісінький, майже голубий. Так приємно в ньому повалятися і зовсім не холодно. Після миття знову бігли до хати. Тіло пашіло, хотілося пити. В холодних сінях стояла діжка, а в ній, в майже замерзлій воді, плавали брусниці. Хапали величезний дерев'яний ківш, пробивали зверху льодок і пили. Промерзла ягода з крижинками льоду хрумтіла на зубах – смакота!
Ця процедура так загартовувала, додавала стільки сил та енергії, що ніякі застуди і ніякі морози не були страшні.
Нас з мамою кожна родина кликала у свою баньку, і якщо ми відмовлялись, дуже ображались, відразу заводили:
– Міські, вчені, гидуєте нами.
Свят тут не відзначали ніяких – ні державних, ні церковних. Радіо не було, музики теж, як і розпорядника, активіста. Вчительці ж було не до цього – у неї підростало п'ятеро власних дітей.
Не побачила я і жодних національних традицій, звичаїв чи страв. Ні в кого не те що самовару, навіть чайника не було. Щі не варили, бо капуста тут не росла, а про знамениті сибірські пельмені ніколи не чули. Якось ми з мамою наліпили вареників з картоплею і запросили капкаринців покуштувати. Вони з'їли і сказали, що сподобалось.
– А будете самі такі ліпити? – спитали. – Ми навчимо.
– Ні, не будемо – довго возитися, а картоплю можна і так з'їсти.
Свиней місцеві тримали лише влітку, до морозів. Годували їх тільки картоплею з бруквою. Яке ж там сало на таких харчах виросте у порося за чотири місяці?! Готувати всілякі там ковбаси, кров'янки, як у нас в Україні по селах, тут не вміли. Просто засолювали м'ясо в діжках і тримали на холоді – в сінях. Це м'ясо було таке несмачне і на вигляд бридке, що з нього, зазвичай, варили нічим не заправлений картопляний суп.
Корови тут були маленькі, молока давали не багато – влітку літри 3-4, а взимку і того менше. Череди у тайзі ніхто не випасав, щоб не заблудили або вовки не з'їли. Та й трави не накосиш: дерева, кущі, пеньки, хащі. Це у нас в Україні люди не ледачі, накосили б і серпом, а тут серпів ні в кого не було. І бігали голодні корови по вулиці взимку, мов собаки, шукали хоч малесенький оберемок сіна, хоч пучечок соломи. Коли до мене або в сільраду приїздили з Тібішета чи Довгого Мосту встеленими сіном саньми, то з усього села збігались корови, з'їдали все до останньої билинки, потім рогами відштовхували сани і хапали кілька тих соломинок, що впали на сніг. Я мало не плакала, як це бачила.
Взимку телят забирали до хати, доки не слабшали морози. Де ж в таких умовах могла взятись сметана або масло?!
Була у місцевих традиція після народження дитини накривати стіл. У великій сковороді смажилась яєчня на воді, бублики (їх тут пекли без дріжджів, і від них дуже було чути содою) і коронне блюдо – "картоха". Вона подавалась у великій мисці у вигляді високої піраміди пюре. Навколо миски розкладалось стільки дерев'яних ложок, скільки сиділо людей за столом. Окремих тарілок не було, добре вже, що ложка окрема. І їсти таке блюдо треба було по-особливому: скребти ложкою від самого вершечка донизу, тоді піраміда хоч і меншала, але зберігала свою форму. Пюре-піраміда бувала такою великою, що сидячи за столом, не бачив того, хто їв з іншого боку. Пробувала відмовитися, так заводили своє:
– Гидуєш нами?
А далі було найнеприємніше. З чого вони гнали самогон, я тоді не розпитувала, але тхнуло так, що не можна було і до рота піднести. Скляних стаканів теж ніхто не мав – старі побилися, а нових давно в лавку не завозили. Тому пили всі з півлітрових банок. На першому такому застіллі, коли надійшла черга до мене, хазяйка взяла банку в руки, та побачивши мій вражений погляд, роздивилась її проти світла, піднесла до рота, добре подмухала всередину і гарненько витерла подолом своєї спідниці. З гордістю поставила переді мною, і хазяїн наповнив її, правда, до половини. Я мало не зомліла. Що ж робити?! Відмовитися? Все одно не відстануть, тільки образяться. Вони ж хороші люди, пригощали від душі, поважали і любили мене. Пояснити, що я не п'ю? Знову заведуть своє: "Гидуєш!". Що робити?! Запах неможливий, а ще й півбанки!
– Миколаївна, що ж ти? Давай за внучку мою, сама ж приймала!
Я зробила вигляд, що шукаю носовичок, потім покашляла, шморгнула носом, тягнула час, а очі нишпорили по столу, по хаті. І раптом – о радість! – я помітила, що поряд стоїть фікус у величезній діжці. Закрила банку носовичком і швиденько вихлюпнула її вміст в фікус. Почервоніла, скривилась, закрила обличчя руками, закашлялась, на очах виступили сльози ніби від самогону, а насправді від сорому за обман і одночасно від радості, що так добре все скінчилося.
Згодом побачила, що такі фікуси є у кожній хаті (чим більший фікус, тим кращою вважалась хазяйка), і завжди намагалася сісти поруч.
-8-
Осінь. Зима на порозі. Земля застигла, посивіли трави, ранки стали туманні, дні похмурі, ночі холодніші. Якось прокинулися – а навкруги все біле від снігу, він падав густий-густий, ніби завіса, тайги майже не було видно. Вийшли з мамою на ґанок, набрали в долоні снігу і здалося, що він пахне небом, хмарами. Йшла зима, але вона нас не лякала: ми з мамою вже були разом, мали де жити, у мене була робота, а льох був заповнений картоплею.
Два дні як її викопали. Щойно почали, як мене викликали до Тібішета приймати роди. А я ж так хотіла зібрати свій урожай! Дуже пишалася своїм городом – першим у житті. Та довелося попросити своїх помічників відкласти копання. Наступного дня, тільки-но я почала збиратися від породіллі додому, у тому ж таки Тібішеті знову знадобилась моя допомога – Трохим зсипав картоплю у льох, впав туди і добряче забився. Як витягали, несамовито кричав:
– Миколаївну кличте, болить!
І довелося рятувати Трохима. Оглянула – перелом правого стегна. Кричав, стогнав, лаявся. Вколола знеболююче, наклала імпровізовану шину – трохи притих, бо полегшало. А далі на возі по лісовій дорозі з корчами і вибоїнами повезли його в лікарню Довгого Мосту. Зробили рентген, і мій діагноз підтвердився. Залишили Трохима у стаціонарі. Поки добралися до Тібішета, зовсім стемніло і дуже похолодало. Ночувати в Тібішеті відмовилася, побігла до Капкари – надворі вже мабуть два-три градуси морозу, може от-от випасти сніг, а в мене ж лишалась не викопаною картопля!
Вбігла додому, там було тепло і смачно пахло – мама натопила грубку й приготувала вечерю.
– Оксано, доню, чому ти не заночувала в Тібішеті? Навіщо ходиш по тайзі ночами? – засмутилась мама.
– Так нам же треба картоплю копати!
– Вже не треба: вчора і викопали, і в підпілля засипали. Години за три впоралися – майже все село допомагало, Ніна лише керувала. Вгадай скільки мішків?
Бачу, мама хитро посміхається, мабуть багато.
– Десять! – випалюю я.
– Ні.
– Ну тоді п'ятнадцять!
Мама не витримує:
– Довго будеш вгадувати. Сорок шість!
– Ой, мамочко! Що ж ми будемо з нею робити?!
– Я пропонувала капкаринцям, але ніхто брати не захотів – у них своєї повно. Тоді я подумала: давай віддамо тому, хто не садив – засланим.
– Як же правильно ти вирішила, мамусю!
Зеки роками не бачили нормальної картоплі – в баланді плавала лише промерзла, нечищена, гнила. Мама показала мені нашу: така гарна, чистенька, хоч бери і їж сирою.
А ще я раділа, що мама швидко адаптувалася і знайшла спільну мову з капкаринцями. Перші дні після її приїзду у нас двері не зачинялися, всі приходили знайомитися, роздивлялися маму. Дивувалися її окулярами і товстими книжками: невже вона зможе стільки прочитати? Качали головами і радили цього не робити, бо був колись давно один, що багато читав, так він захворів на голову і потрапив у лікарню для божевільних. Та дізнавшись, що мама була вчителькою, трохи заспокоїлися.
Я передала мамі важливу справу – писати листи капкаринців. Спочатку це робила я, і це мені дуже подобалося. Села тут були невеличкі, всі все одне про одного знали. Листи, зазвичай, починалися привітами поіменно від усіх мешканців села, далі перераховувалося все, що трапилося в селі: хто народився, хто оженився, хто приїхав, але таких випадків на тридцять два двори було мало.