Василь Іванович вів по вулиці Павлова й саме казав: "Так уже ми й знаємо — коли довго немає світла, треба посилати майстра до моєї хати!" Але за цими словами спалахнуло вздовж вулиці електричне світло, бризнуло з усіх хат крізь вікна на вулицю, заіскрилося на снігу,— "не велика штука,— озвався Павлов,— півсотні лампочок, а як воно на душі легшає!.."
Павлов цікавився Веселою Кам'янкою, бо хотів виховати взірцеве співдружжя людей, захоплених організацією праці й життя в колгоспі. Він іноді говорив своїй дружині, з думкою якої особливо рахувався, про полковника та його людей, яким допомагав, а дружина, що була тверезішою од чоловіка, зауважувала: "Ну, доки ти будеш такий мрійник,— бачиш те, чого там ще немає!" — "Але що неодмінно буде!" — відгукувався Павлов, йому подобалося, що його називали мрійником.
Село світилося не так уже й феєрично, та Павлову здавалося, що десь із-за гори мусить бути видко й заграву над цим місцем. "Коли запалили електрику,— казав полковник,— село мені скидається на якусь новобудову, будівництво заводу, чи що!" — "Ну, ти — відомий мрійник,— посміхався Павлов,— треба реально дивитися на цей світ!"
Ферму мусили обкладати з північного боку шаром соломи, щоб не видував вітер тепла од скотини,— а колись же стане мурована ферма, де електричне опалення буде, тепла вода, вентиляція! Хата-лабораторія ще тулиться в землянці, а для неї згодом буде .наукове приміщення з оранжереєю, зимовим садом і штучним сонячним світлом. Думка сягає до артезіанів, які зрошуватимуть землю в міру потреби, та сьогодні ще треба снігозатримання — розставляти по БОЛЮ очерет чи хмиз, стягати на купи сніг, возити з річки кригу й розкладати в шаховім порядку по полю. Незабаром буде й новий реманент, а доки що — нумо справляти сівалки й плуги, косарки й жатки, трактори й віялки. "Чи стане місця для всіх людей, що схочуть прийти сьогодні увечері?1— запитав Павлов.— Ваш палац культури доки що більше скидається на курник!" — "І я наказав витесати гарні рамці для проекту палацу й повісити коло дверей на видному, щоб знали, до якого життя йдемо..."
По дорозі вирішили одвідати Сафата Мицька, який, ставши колгоспником, узявся за зиму поробити геть усю теслярську роботу. Він влаштував майстерню у себе ж у коморі, був одягнений у валянці й гуцульський киптар, коло нього на сухих дошках сиділа донька Броня з подружкою Прісею Вовченко, читали при яскравому світлі електричної лампи листа, якого написав Прісі Свиридон із санаторію.
Сафат відіклав рубанка й поздоровкався до гостей. "Сидіть, сидіть, дівчата,— сказав Василь Іванович Прісі й Броні,— ну, що пише Улас із суворовського училища?" Пріся зашарілася аж надто, як на свої дванадцять літ, а Броня взялася відстоювати Прісю, що ніяких листів не одержує, ,а всі питають про листи. "Ну, гаразд,— мовив, сідаючи коло дівчаток, полковник,— обіцяю вам, що випишу його на місяць додому..."
Павлов узяв рубанка, глянув одним примруженим оком на жало, наскільки воно виходило назовні, підстукав молоточком і став до верстата. Він стругав легко, вправно й рівномірно, наче це була його любима робота, аж Сафа-тові приємно стало дивитися, як на цій Радянщині люди люблять і знають труд. "Будь ласка, сідайте одпочиньте,— запрошував Павлов,— як приростається до матерньої землі?" Сафат оглянувся по майстерні, наче шукаючи того, хто міг би одповісти.
Майстерня була така ж, як і на Холмщині, але працювалося в ній інакше, Сафат постеріг за собою дивну зміну— часом його брало на спів, аж дружина підходила обережно до дверей комори, хвилину наслухала, хрестилася вдячно й відходила геть. Правда, йому не поталанило, що вимерли старші діти, але тут він бачить, що хай і сам робитиме, а заробить на всіх. Сафат оглядав теслярню, ось складено його продукцію. Накрає ото дощок, наріже брусків, виструже, замки повипилює, надбає, так би мовити, деталей на десяток парт до школи, тоді зварить клею, покличе дружину на поміч,— і дивись, мов фукне тими десятьма шкільними меблями. "А як наробите всього,— запитав Павлов,— куди тоді душу вкладатимете?" — "Стане тепер на мій вік роботи, товаришу секретар!"
Павлов стругав дошку, перевертав ЇЇ на ребро, на зворотний бік, говорив Сафатові, що сила колгоспна саме в тому й полягає, що кожне добре діло одразу розмножується, передається до рук тисяч людей, які його вдосконалюють, застосовують не на одному гектарі, а на тисячах гектарів, перевіряють в рухові. Що з того, що одна бригада, колгосп здобуде рекордний урожай, виборе багатий трудодень, коли цей досвід не підхоплять колгоспи району, області або й кількох областей? Рекорд повисне в повітрі, бо ніякого впливу на загальне господарство не матиме. А партія вчить, що тільки те важливе, котре одразу йде вшир і вглиб, до чого беруться мільйони рук, що підхоплює народ, помножуючи успіхи й виводя:чи справу на рівень державної. "Ось я розповім Сафату Йвановичу приклад",— сказав полковник до Павлова. "Воно й так зрозуміло",— образився Сафат, якому здалося, що йому розжовують і до рота кладуть.
В цей час зайшов син Шевченка Омелян, який закінчив освіту й повернувся до рідного колгоспу агрономом. Старий будівельник Шевченко, гордий із того, що син вивчився на таку персону, поширив свою приказку й тепер говорив: "Ет, дурне сало без хліба, а колгосп без агронома!" Хлопець удався мізкуватий, поштивий і, нівроку йому,— не бридкий. Особливо подобалося батькові те, що молодий агроном не цурався старих .людей, які зуби проїли на тій землі, все випитував їхній досвід.
Омелян одразу,ж попросив пробачення у полковника й секретаря райкому, що з'являється до них у гримі,— його призначено сьогодні виконувати роль Енея57. Павлов поцікавився, чому взялися за таку'старовину, а Омелян звернув все на батька, мовляв, він режисер і організатор. Ціла родина Шевченків була з мистецьким ухилом — од батька й до найменшої дитини. Одне грало на сопілці, друге примайструвало цимбали з порожніх пляііюк, третє розжилося на справжню скрипку, донька грала на гітарі й бандурі, навіть мати й та мала стареньку гармошку, латану й перелатану. Сам Шевченко був душею, диригентом, композитором, режисером і автором родинного колективу. "Ви маєте рацію,— сказав полковник Павлову,— коли вже ставити, то щось сучасне, а не Котляревського"58.— "Е, ні, товаришу Василю Йвановичу,— ще з порога гукнув Шевченко, який прибіг слідом за сином,— не можна нехтувати класики!! Сучасність іде в нас першим номером!.."
Полковник запитав, чи визначено вже, куди в першу чер" гу вивозити гній, бо сьогодні коні гуляли, наче й вони Енея ставлять. Старий Шевченко кинувся пояснювати за сина, що треба спочатку забрати зі станції хімічне добриво, а то невідомо, що в руках,— вивезти найлегше, коли довго не думати, а бог на те науку дав, щоб думати. Омелянові стадо ніяково — од полковникового зауваження й од батькового захисту. Це вже не вперше старий забігав поперед сина,— "та помовчте ви, тату, а то їй-богу переведуся агрономувати на край світу!"
Павлов віддав рубанка Сафатові й заспокоїв усіх, кажучи, що не годиться розхолоджувати митця перед виставою. Шевченки вийшли, Пріся і Броня за ними, Сафат мовчки стругав, Павлов щось записував до книжечки. "Приростаємо,— сказав Сафат,— ви, товаришу секретар, правду мовили!.."
Іван Середа грав у, спектаклі чаклунку Сівіллу, і коли в приміщенні раптом почала миготіти електрика, стара Сі-вілла вискочила з-за куліс, схопила драбинку й миттю подерлася до лампи. Баби пізнавали, чия на Йванові спідниця, дівчата — чия хустка, а Дарина пізнала серги, котрі позичила Середі сама. Дітлахи зняли вереск і лемент, трохи не перекинули Сівіллу разом з драбиною, і Йван силою вирвався з їхнього кола, начуваючись режисерського гніву. Але що поробиш, коли Павло Гейбо по приїзді з Кавказу ще не переборов своє горе? От і справляй за Павла електрику на досаду мистецтву. Він ще встиг помітити, що Ганна сиділа поруч Горпини. У дверях знадвору з'явилися полковник і Павлов,— треба казати Семеновичу, щоб не длявся з початком.
Ланки сиділи окремо,— на першому місці дві бурякових ланки, які й цього року дали рекорди. Тітка Векла сподівалася до останньої хвилини, що в неї вийде більше буряків, але вона чогось не врахувала, буряки хоч і були великі, та не стільки штук на гектарі, як у Горпини, от партизанці й набігла тонна зайва.
Коло своєї колишньої ланки сиділа Ганна, обнявшися з Горпиною. Ганна була задоволена, що її буряки потрапили до надійних рук, вона радила новій ланковій, які зобов'язання брати на наступний рік. Параска переконувала флегматичну ївгу, що тій пора заміж, бо скисне. Юхимина заздрісно поглядала на Пазю, яка часом вибігала до них із-за сцени, щоб похизуватися вбранням. Не на вбрання заздрила Юхимина, а на те, що Пазя разом грала з Юрком, перебувала в таємничій і манливій атмосфері сцени.
Ще півгодини тому Юхимина присягалася б, що певна в Юркові, але як найти впин серцю, що так швидко губить віру? Чортова Пазька, така біленька, наче з цукру. І Юхимина взялася ревнувати Юрка, аж хотіла піти зі зборів,— де ж пак, милується там із Пазькою, до неї не хоче й виглянути! Проте Юрко виглянув, і не тільки виглянув, а й підійшов. За ним Пазя виштовхнула хлопця в шапці з золотого паперу, він підійшов до Ганни й попросив не забути попередити колгоспників, що завтра він читатиме першу лекцію з агрономії,— Юхимина нарешті пізнала Омеляна й насунула йому золоту шапку на очі,— "здоров, Омельку, вгадай, хто це!"
Пазя не дала вгадувати й потягла Еиея назад за сцену, як щось уже привласнене,— Юхимині солодко стислося серце, що вибуває конкурентка, але вона не забула, облити холодом закохану Юркову постать і сказала, щоб біг за Пазею, коли вже так йому кортить. Юрко без ентузіазму побрів, а Юхиминці гостро забажалося, щоб Юрко хоч раз її не послухав, зробив навпаки і гримнув на неї. Тут їй згадалося, що сьогодні ще,не диригувала комсомольським хором, і хоч лишалося небагато часу до початку зборів, дівчина зібрала "до себе в цій тісноті молодь, завела для початку "Дівчинонька по гриби ходила, в зеленому гаю заблудила..."
Мало сказати, що приміщення було повне,— здавалося, й соломи більш не влізе, а людей прибувало й прибувало.