Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такі ж древні, як гори й Дніпро, молилась богам своїм.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
1
Як і допреже, живе древній город над Дніпром Київ, одшуміли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гір — там варять залізо й кують не мечі, а рала кузнеці, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так і стоятимуть вони — Верхній і Нижній вали — довіку, на торговищі біля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодій сходять уже заморські гості.
Як і допреже, живе й Гора — на стінах її день і ніч стоїть сторожа, час від часу над городом линуть протяжні мідні звуки бил, — на Дніпрі й у полі спокійно, до схід сонця запалюються вогні в дворищах і в теремі князя, рано на світанні він спускається в сіни, іде з старшою дружиною в стравницю, а далі чинить суд і правду в палаті Людяній, розмовляє з слами, купцями, воєводами й боярами в Золотій палаті.
Січа закінчена, мир прийшов у город Київ, але скільки треба ще зробити, щоб загоїлися рани, щоб ратай вільно пішов з ралом у поле.
Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга і наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свіонські вої допоможуть йому дійти до Києва, а там князь дасть на кожного воїна золото й відпустить їх.
Брань з Ярополком закінчена, не свіони, а руські вої вирішували її успіх, це вони лили чесно свою кров — за Руську землю, княжий стіл, Володимира-князя. І, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови — дав свіонам золота, укоті, нові вітрила.
Але вони не поспішають залишати Київ, лодії їхні стоять у Вітичеві, самі вої що не день приїжджають до города, бродять на Подолі, продають на торзі всякі заморські диковини, п'ючи вино, сваряться, а тільки що — беруться за мечі.
Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на світанні заходить до Золотої палати. Князь жде ярла, в палаті сидить багато воєвод і бояр.
— Я думав, — починає Володимир, — що ти з своїми воями вже в Руському морі.
— Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, — зухвало відповідає ярл.
— Я ж дав тобі, Фулнере, золото, укоті, вітрила.
— Ми були в поході більше, ніж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осінь — ми не зможемо повернутись до Свеаріке.
— Пригадую, — каже князь Володимир, — ти й не думав повертатись до Свеаріке Дніпром, а думав вийти в Руське море...
— Вікінг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море.
— Що ж ти хочеш?
— Ще по десять золотих на кожного воїна. Князь мовчить. Фулнер — нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Дніпра — тоді конунг Олаф може наробити лиха в землях.
— Гаразд, — згоджується князь Володимир. — Я дам твоїм воям по десять золотих, але, надіюсь, завтра ти покинеш Вітичів, мої ж вої проведуть тебе до пониззя.
Ярл поблискує єдиним своїм оком, він хотів перемогти зухвальством, князь Володимир загрожує йому своєю силою.
Низько вклонившись, він виходить з палати.
Золото! Володимир обіцяє й дасть свіонам нагороду, золота вимагає й власна дружина, тіуни, ємні, вся Гора.
Але після Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав свої добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори — брань не тільки не розорила, а, навпаки, збагатила їх, вони дадуть князеві потрібне золото, он у Золотій палаті підводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Вуєфаст, Слуда.
— Ми тобі допоможемо, княже.
О, як радо відмовився б князь Володимир від цієї допомоги, за яку йому пізніше доведеться й платити, і давати пожалування; він хотів би, щоб ці воєводи, бояри, мужі ліпші й нарочиті не були такі багаті й дужі.
— Спасибі, — каже він їм, — ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогів.
Але не тільки свіонів мусить стерегтися князь Володимир — десь там, у полі, блукають печенізькі орди, шлях по Ітилю-ріці перетяли й не пускають з верхніх земель до Джурджанського моря купців чорні булгари, на берегах Руського моря гострять ножі ромеї, щось замишляють їхні імператори Василь і Костянтин, знову лізуть з недобитками хозар на Дон херсоніти.
— Мислю я, що не повинні ми ждати ударів ворога в городі Києві, — каже Володимир, — мусимо упередити їх у полі, на Дніпрі, далеко звідси.
Воєводи й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вікно на Дніпро, де вже починає світати, продовжує:
— Хочу викопати рови й насипати вали від західних україн аж до Ітиля-ріки, а біля них поставити городи.
Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блукає за Дніпром і залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянської землі високі вали, поставити біля них городи, одгородитись від зрадливого Півдня, в повній безпеці сидіти в городі Києві.
Проте боярство мислить по-своєму, воно знає, як важко викопати рів і насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопає ці рови і насипле вали, хто за це заплатить?
— Добре думаєш, княже, — чути голоси в палаті, — але як це зробимо?
— Скоро осінь, — відповідає Володимир, — і вої верхніх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю їх у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали.
Новгородські воєводи, що сидять тут же, в палаті, підтримують князя — краще вже перезимувати в Полянській землі, аніж пробиватись осінніми ріками й болотами на північ. Не думають вони й про те, що воям верхніх земель та й самим їм доведеться, як це й трапилось пізніше, сидіти в полі за Києвом довгі роки...
Мужі ж Гори мовчать, — їм не шкода воїв верхніх земель, багато з яких поляже на валах і в ровах у полі, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, — мужі Гори мовчать, їм шкода платна й жита.
Князь Володимир розуміє, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що ці мужі, над якими висить постійна небезпека з полудня й зі сходу, не думають про те, як упередити брані й захистити всю землю, а дбають тільки про своє.
— Дружино моя! — з болем говорить князь. — Не про один город Київ думаю, а про всю Русь... По закону отців усі землі дають Києву дань, вали вздовж землі робитимуть усі племена.
— Ми, княже, не супроти цього, — враз веселішають обличчя, — нехай усі землі ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полі.
Важко доводиться Володимиру, але неспокійна, неодностайна не тільки Гора, немає ладу в усіх землях Русі.
І молодий Святославич не ховає цього.
— Воєводи й бояри, мужі мої! — звертається князь Володимир до дружини. — У час коли йшла усобиця на Русі, як ви самі знаєте, польські князі взяли городи наші Перемишль і Червен, захопили й багато руських земель. Нині були в мене мужі нарочиті — радимичі й в'ятичі відмовились платити дань городу Києву...
О, як зашуміла, загула, заревла враз Золота палата. Відмовились платити дань — а звідки ж князь Володимир візьме золота, срібла, жита, хутра, щоб дати все це Горі воєводству, гридьбі?..
Князь Володимир зстав, підняв руку.
— Тому думаю я, мужі мої, що мушу повесні іти в землі радимичів, в'ятичів, а там до Ітиля-ріки, чорних булгар, далі й на Тмутаракань, щоб устрояти землю, берегти Русь.
Палата мовчить — тут сидять мужі, які пам'ятають князів Ігоря, Ольгу, Святослава, вони знають, як важко доводилось тоді устрояти Русь.
А князь Володимир, що також знає, яка гроза насуває на Русь, що бачить, як багато ще треба пролити крові, стоїть спокійний, може, правда, надто блідий, говорить:
— Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устроїти, захистити, зробити незборною Русь.
2
Князь Володимир не тільки велить будувати вали в полі, — у один з ближчих днів він з невеликою дружиною виїжджає з Києва, переправляється через Дніпро, залишає по праву руку Соляний шлях і простує через погости в Басані, Бобровицьких Гонах і Носовому* (*Сучасні Басань, Бобровиця, Носовка.) на Нежату Ниву* (*Нині Ніжин.).
Він не поспішає. Стоїть передосіння пора, доцвітають трави, сива нитка тирси повиває все навкруг, під самими ногами сполохано кричить і тікає, манить усе далі й далі деркач, ген у полі гордовито походжають, випасаються дрохви. На обрії, ніби хмаринка, пролітає табун сайг — любо їхати в цей час у привіллі степів, дихати солодко-терпкуватими пахощами квітів і трав...
Вої співають:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей та гей, гей!
За Нежатою Нивою князь Володимир повертає до Сейму; довго їде його крутими берегами, що рясно поросли віковими дубами, високими соснами, а над самою водою вербами, лозою.
Тут уже стоять вої, що прийшли із-за Волока, воєводи їхні й тисяцькі ждуть князя, разом з ними їдуть понад Сеймом, радяться, де і як насипати вали, де гатити болота, де зрізувати кучугури, а де ставити городи.
Втім, вибирати місця для городів не доводиться, тут скрізь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища їхні Рильське, Путивль, Хоробор, а далі на Десні новий город Сіверський давно стоять як фортеці в полі, князь Володимир велить насипати вали саме між цими городищами, а городи ставити там, де колись сиділи з своїми родами старійшини.
Люди радо зустрічають Володимира, давно вже не бачили вони тут князів, добре робить київський князь, що в полі насипає вали, а городища робить городами, — уже від тих ординців, що налітають і налітають з степу, життя немає, усі вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гаті, насипатимуть вали, — не когось, самі себе берегтимуть, дяка князеві Володимиру.
Вої співають:
Гей, із поля, поля хмара насуває,
то не чорна хмара — орда наступав,
кинув ратай рало, а меч витягає...
Гей та гей!
Зупиняється князь Володимир і на крутій узлучині річки Удай, де здавна купці, що їдуть з Дніпра до Ітиля-ріки, перетягають свої лодії, тут він велить ставити город Переволок, далі іде на Пирятин, заїжджає в Переяслав, понад Супоєм прямує на Мажеве, зупиняється на високих кучугурах за Пісоченем* (*Сучасна Піщана.).
Дніпро! Тут закінчиться вал, який починається від нового города Сіверського і захистить Київ зі сходу, тут уже риють піски вої, які стоять під Роднею, по той бік Дніпра видно на високій горі фортецю.
Князь Володимир з дружиною просто на конях перепливає Дніпро, але не завертає до Родні — йому нелюбо бачити чорні обгорілі стіни, двір, де закінчив безславний свій шлях князь Ярополк, він завертає ліворуч від роднянських гір, їде вгору понад рікою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Київ від півдня.
Коні тихо брели у високих травах над Россю.