В'язень був у великих шкапових чоботях, давно вицвілій солдатській одежі і в кашкеті з позеленілою кокардою.
Довго крокував. Нараз зупинивсь, нахилився над нарами, розгладив клапоть темно-сірої бібули, взяв огризок олівця і, тихо бурмочучи, почав писати:
В її руках блиснув кинджал.
— Невже мара не оманила?..
О, ні... аллах... не жаль... не жаль... —
Вона скривилась, застогнала,
Тягучу думку відігнала:
Котились сльози, мов кришталь.
Вона змахнула... "Сестро мила!"
І прямо в серце устромила
Своїй сестрі холодну сталь.
Випростався. Поклав огризок, потер худою рукою чоло. Пробіг очима написане і знову мовчки затупцював на рудій латці цегляної долівки.
Насуплений грудневий вечір, виповзаючи з-за арештантських рот на Холодній горі, поволі обступав центральну харківську тюрму. І вона, стомлена денними турботами та неприємностями, починала згортатися й торочити невільницькі сни, густо змережені жахливими видіннями й тривожними скриками.
Не вгамовувався тільки коридор, якого вже понад півроку називають політичним. Не зважаючи на двох вартових, що куняли, схилившись на підвіконня, він гаморив, гомонів, лунав веселими жартами, дошкульними дотепами, дальніми перегуками.
— Хто знає, де тепер Евеліна?
— Невідомо. На допитах її прізвище не згадується. їй, мабуть, пощастило запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слідчий питатиме про неї, кожен відповідайте — не знаю.
— Хлопці, що чувати про Брайловського?
— Він, написали мені, давно в ізюмській зразковій. Дуже захворів на сухоти, а ліків ніяких не дають.
— Іроди скажені...
— Ніхто не отримав відповіді губернатора?
— Зволікає, христопродавець...
— Сергію, переглянув уже Шлоссера?
— Уранці закінчу і віддам тобі.
— Чому Павло мовчить?
— Очевидно, працює, не заважайте йому. Обіцяв завтра голосно почитати "Фауста" в оригіналі.
— Ми його зовсім замордуємо. Сьогодні читати Короленка, завтра — Гете, а післязавтра...
— Лідо, в тебе касторка знайдеться?
— Нащо вона тобі, Михайле?
— Хочу послати цареві-батюшці, доки він ще не спочив у бозі, як його блаженної пам'яті батечко... Кажуть, у нього з великого страху перед народовольцями об'явився сильний запор.
— Касторку можна замінити конопляною олією.
— Або поставити клізму, сконструйовану Кибальчичем...
— Йому міністри та губернатори попідлизують, то видужає...
— Ха-ха-ха...
У безладному гомоні враз наче бомба вибухнула:
— Годі!! Досить!!
В'язень глянув крізь вічко. Посеред коридора люто розмахував пістолетом начальник губернського жандармського управління Цугаловський, а обабіч нього тупцювали, мов на розпеченому вугіллі, перелякані вартові.
— Кайданники запеклі! Так службу несете?!
— Пане полковнику, ваше...
— Мовчать! Де Дзюба?
— У себе...
— Сюди! І Логвинова.
За мить перед Цугаловським стояли покрейдянілі наглядач та його заступник.
— Ну-у?! — гримнув полковник, ховаючи пістоль у кишеню. — Значить, керуєте, пильнуєте... Я безборонне пробрався сюди, ніхто мене не затримав, сторожа хропе... Майже дві години ходжу, слухаю, збожеволіти легко... Тут не тюрма, а справжнісінький клуб якобінців.
— Навіть гірше, — вставив Логвинов, пожираючи очима розчервоніле обличчя Цугаловського. — Я докладаю старання, намагаюсь, однак жодної підтримки не знаходжу.
— Не знаходите?.. — дивується Дзюба.
— Не знаходжу і кажу вам це відверто, бо інтереси корони... Ви дивитесь на цих непоправних буянів як на вчених і нешкідливих, ба й безгрішних молодиків, а їх потрібно так притиснути, щоб з них аж юшка потекла, щоб кожен, якщо виживе, сотому заказував.
— І вам не соромно? Знаю, ви справді хотіли б завести тут суцільний карцер, поробити молодих людей фізичними й моральними каліками, але ж у нас є інструкції, існують якісь норми, принципи...
— Замовчати? — перебив його високий жандармський начальник. — Принципи... Негайно передати всі справи заступникові. — І вже до Логвинова: — Якомога скоріше наведіть порядок, не панькайтесь...
— Готовий служити. Ваше довір'я... З цієї хвилини всі книжкові абонементи касую, групові прогулянки забороняю, побачення з рідними та знайомими дозволятиму лише декому і не більше одного разу на місяць, листи перечитую сам, за найменше порушення дисципліни — карцер. Я їх, запізнають...
— Отак і дійте. Наказ про ваше призначення отримаєте в понеділок.
І рушив до дверей. За ним навшпиньки побіг Логвинов. Дзюба докірливо глянув на варту, зітхнув і також вийшов.
Коридор на якийсь час занімів. Але згодом його таки прорвало. Марно вартові підбігали до вічок, вимагали й благали спокою.
— Усі чули тронну промову нового наглядача?
— Чули, чули!
— Держиморда!
— Євнух проклятий!
— Помпадур!
— Угрюм-Бурчеєв!
— Поскаржимося!
— Запротестуємо!
— Голодуватимемо!
* * *
Раптово підвищений по службі, Логвинов обіруч схопився за політичний коридор. Не довіряючи своїм помічникам, сам у ньому днював і ночував, не обминав без уваги кожної, навіть найнікчемнішої дрібниці: важенну в'язку ключів тримав у власній кишені, по кілька разів на добу заглядав у камери, перетрушував арештантську одежу, шукаючи книжок, паперу та письмового приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали параші. А все ж сподівані наслідки не приходили: політичний коридор не переставав вирувати, причому тепер лунав він уже не жартами й дотепами, а бурхливими протестами та погрозами.
Полковник Цугаловський почував себе зовсім погано, бо з кожним днем все більше й більше переконувався, що його висуванець не приборкає завзятих народників, що справа, роздмухана ним, зростає і може вилитися в такий скандал, який набере розголосу по всій імперії. Шукаючи виходу з загрозливої ситуації, він почав клопотатися перед губернатором перекинути найнеслухняніших арештантів до Ізюма. Губернатор охоче задовольнив те клопотання.
...Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товсті тюремники штовхнули в камеру чоловіка і хутко зачинили двері.
Чоловік ступнув, захитався і, прихилившись до стіни, повільно сповз на долівку.
В'язень кинувся до нього, підвів і обережно положив на нари.
— 0-о-ой... о-о-о-о... — простогнав чоловік. — Води... во-оди-и...
В'язень обвів заклопотаними очима камеру, кинувся до дверей і затарабанив у них кулаками.
— Чого? — донеслося з коридора.
— Людина помирає! Води дайте!
— А може, лимонаду? — уїдливо спитав той же голос.
— Та зрозумійте ж, іроди, помирає... Людина!
— А-а-а... Людина... Ха-ха-ха!.. Чи й справді людина? Ха-ха-ха! — допікав регіт.
— Душогуби! Кати! — вилаявсь в'язень і з усієї сили гримнув чобітьми в двері.
— Ой, ой-йой-ой... Не гати так... Серце не витримає, — попросив чоловік на нарах. — Не треба... може, якось... обійдуся...
В'язень перестав бити в двері. Він підійшов до нар, згріб свою розстелену шинелю і підклав під голову прибулому.
— Тук... тук... тук... тук... — застукали в стінку з сусідньої камери.
В'язень наблизився до того місця, звідки линув глухий стукіт. Довго вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив брови, а потім сам простяг руку до стіни:
— Тук... тук... тук...
— Хто там? Чого вони хочуть? — запитав прибулий.
— Це свої, політичні. Питають, що у нас сталося.
За хвилину весь коридор тюрми виповнився гулом, наче на нього посипалось каміння. Десятки рук били у двері камер. Серед моторошного гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав і в коридорі. А коли гул ущух, відчинилася маленька кватирка у дверях і крізь неї простромилася залізна кварта з водою.
— Ну, що, башибузуки, почули людину? — запитав в'язень.
— Почули, почули... — прошипів, скрегочучи зубами, вартовий і зачинив дверцята.
Відчувши коло пересохлих губ холодну кварту, прибулий обхопив її тремтячими руками і почав жадібно ковтати воду. Задихався, кашляв, але не випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду, одкинув голову на шинелю, замружив очі і полегшено зітхнув.
З сусідньої камери знову стукали.
— А тепер що? — спитав, коли в'язень закінчив "розмову" з сусідами.
— Питають, чи дали воду.
— Дали, дали, спасибі.
— Спасибі, тільки не тим, що дали, а тим, які змусили подати. Так? — запитав в'язень. Але відповіді не було. Прибулий вмить зімкнув повіки і заснув.
В'язень узяв з стільця шматки списаної бібули, підійшов до маленького загратованого віконця, за яким почало вже сутеніти, і став мовчки перечитувати.
Десь з глибини тюрми вирвався гарний баритон:
Сижу за решеткой в темнице сырой,
Вскормленный в неволе орел молодой.
Мой грустный товарищ, махая крылом,
Кровавую пищу клюет под окном.
У голосі співака було стільки безпосередності й муки, що у в'язня стиснулося серце. Перестав читати, стояв і слухав мовчки, боячись пропустити хоча б звук. До баритона скоро приєдналося ще кілька голосів. В єдиному пориві виливала свою силу і волю ціла тюрма:
Мы вольные птицы: пора, брат, пора!
Туда, где за тучей белеет гора,
Туда, где синеют морские края,
Туда, где гуляет лишь ветер да я!..
Досягши найвищої напруги, пісня раптом обірвалася. Камеру знову залила глуха тиша.
— Пора, брат, пора... — ледве ворушив губами в'язень.
Підійшовши до нар, він почав розглядати чоловіка, що спокійно спав. Враз насупився, аж чорні брови з'єдналися на переніссі. Чоловік на нарах був ніби знайомий. Цей обривок лівого вуха, цей синюватий товстий рубець, що перерізував усе чоло, він десь уже бачив.
— Дядько Кузьма... Невже? — прошепотів і затулив рот долонею.
— Що? — розкрив полохливі очі чоловік. — Мене хтось кликав? Чи не причулося?
— Дядьку Кузьма! Хіба не впізнаєте?
Чоловік трохи підвівся, сперся на лікоть і, поглянувши в лице в'язня, заперечливо хитнув головою.
— Пушкарне... Старосілля... Оксана Петрівна... Не згадуєте? — засміявся в'язень і стягнув з голови кашкет. — Забули, як возили снопи і перевернули хуру на Чортовій горі? У старосільського пана... Позаторік... Коли ото з Колупаєм?.. Забули?..
— Павло?
— Авжеж! — в'язень кинувся обіймати несподіваного гостя. — Оце так зустріч!
— Ну й змінився ж ти, Павле, — заговорив через якийсь час Кузьма, оглядаючи Грабовського. — Підріс, витягнувся. Борода, вуса... Не впізнати. А чого ж ти такий худий?
— Нічого, поправимось...
— Поправимось на тому світі, — журливо проказав Кузьма. — Так це ти сидиш відтоді, як тебе забрали за службу в пана Трутовського?
— Ні, дядьку. Тоді я посидів місяць в охтирській буцегарні та й випустили.