Поїжте, якщо вже такі пролази, — примирливо запросила тітонька.
— А що чути з Цюрківців? — запитав Гнат Тараса, який серед усіх відзначався акуратним листуванням.
— Федора пише: "Живемо, як і мріяли: на салі спимо і салом укриваємось". Пише, що колгосп вийшов у мільйонери, а поряд із млином збудували гідроелектростанцію: одну на два села.
— А хто головує?
— Окунчик Тимофій. Пам'ятаєш Окунчиків? Жили нанизу, неподалік від Макара.
— Вони ж з батраків. В голодовку, чув, усі померли.
— Окрім одного. Федора пише, що Тимофій став дуже цупким господарем, але до нашого Івана йому далеко. Шкодує, що нашу старовинну дерев'яну церкву спалили: лише кам'яні підмурки залишилися
— Бач, воно як! А Іван свого часу церкву вберіг! Отримав партійну догану, зате люди віддячили, заступившись перед німцями.
— А мені, Гнате, здається, що Павлик дуже схожий на Івана.
— Так, особливо очі та ніс. Губи, брови — точнісінько як у Тоні, а очі, ніс — вилитий Іван, — підтвердила Ганя.
— Загибель Івана наша матінка пережила дуже важко: був він їй найулюбленішим сином. А невдовзі після отримання сумної звістки їй на ногу наступила корова і придавила великий палець. Кілька днів вона терпіла, а палець тим часом почорнів, розпухнув, розпочався жар... Я їздив на поховання, — повідав Гнат.
— Це ж — елементарна гангрена, наслідок відсутності у селі хоч-якої медицини! У моєму районі ми по всіх селах відкрили фельдшерські пункти, і у нас такого б не трапилось, — обурилась Ганя.
— Тату, а дядько Пилип воював? — тихенько запитав Павлик.
— Ні. Він трудився у тилу, на Уралі.
— А дядько Тарас?
— Він на самому початку потрапив у полон.
— Виходить, з усіх братів воював один ти?
— Виходить, так.
Поки на пляжі точилися балачки, вдома, у трикімнатній квартирі, тьотя Люба зварила два великі тазки дебелих раків, три мішки котрих живими з Дунаю притарабанив племінник Ваня. Раків Павлик ще не їв, і їхнє солодке м'ясо так йому засмакувало, що він сам-один вилущив півтазка. Від переїдання у нього піднялася температура, заболіла голова, зарізало живіт. "Цо занадто, то не добзе", — зауважив тато. На щастя, свій лікар вчасно промила шлунок, а Павка, одужавши, надовго зарікся їсти раки.
Дядько Тарас мешкав у старовинному кварталі на перехресті вулиць Кірова і Свердлова. В типовий одеський дворик, оперезаний по другому поверху відкритою металевою галереєю, гості потрапили крізь пошкрябану автомобілями, сиру і прохолодну арку. Посеред двору стирчала водорозбірна колонка, в кутку праворуч причаїлась гуртова вбиральня. Крихітна кімнатка тітоньки Стеші виходила на галерею. Спочатку, по приїзді до Одеси, дядько Тарас заробляв шевцем у найближчій майстерні; певний час працював поштарем, а знедавна прилаштувався продавцем у кіоску Союзпечать, що містився на жвавому перетині вулиць Свердлова і Чкалова. Стеша ж служила провідником потягу Москва — Одеса. На честь гостей вона накрила щедрий стіл: глибока миска помідорів упереміш з огірками і солодким перцем; смажені бички з ранішнього улову, принесені рибалками під самий двір; скумбрія власного засолу, за рецептом, відомим тільки корінним одеситкам.
Гнат дістав із пакунка фірмовий подарунок — шкатулку, випиляну власноруч із тонкої фанери. По одній такій він вже подарував Степані та Пилипу, і мав при собі ще одну — для Ніни. Останнім часом, коли кульгати на роботу стало важко, він наловчився пиляти лобзиком. Кручені візерунки він вирізав особисто, а до нудного пиляння прямих розрізів долучав домочадців. Після шліфування і лакування поверхонь він прикрашав вироби мальовничими поштовими листівками.
— Боже, яка чарівливість! — вигукнула Стеша: — Я зберігатиму в ній голки, шпильки, ґудзики і нитки. Аж не віриться, що зроблено власноруч.
У дворі закалатав шкільний дзвоник і залунав бадьорий голос закликальника:
"Граждане, уничтожайте мух! Покупайте липкую бумагу!"
З мухами в Одесі була проблема. Якраз панувала пора абрикосів. Розчавлені та гнилі, вони вкривали двори і тротуари, а над ними хмарами вихрили мухи. Одесити напинали на вікна й двері марлю, але уїдливі комахи все одно просякали всередину. Й хоча дядько Тарас віртуозно орудував саморобною мухобійкою, без беручкого паперу він не обходився. Після торговця липучками у свій дзвін ударив збирач сміття; за ним молочник; потім точильник ножів; останнім з'явився ремонтник примусів, і кожному закликальнику знаходився клієнт.
— Побутове обслуговування в Одесі на найвищому рівні, — відзначила Антоніна Геннадіївна.
— Авжеж! — запишався Тарас.
— Тоню, роз'ясни мені, ти мусиш знати: коли ж, нарешті, наступить комунізм? — запитала Стеша.
— Якщо чесно, то роботи ще дуже багато. Перед усім маємо проблему з вихованням людини нового типу: пережитки минулого глибоко засіли в душах людей. Менше з тим, років із десять ще знадобиться. Шкода, що товариш Сталін нас покинув, але головне, — не втрачати віру.
Павлик вийшов з дому. Неширока, вимощена булижником вулиця Кірова — дядько Тарас називав її Базарною — утопала в гущавині розлогих акацій і абрикосів. У їх затінку, навпроти дворових виїздів, орудували різноманітні ларьки: чоботарня, майстерня з ремонту примусів, із виготовлення ключів і ремонту замків, ларьок газованої води. Поміж ними мешканці спорудили довгі столи з лавками, за якими цілоденно грали в доміно і обговорювали футбольні матчі. Ніхто нікуди не поспішав; ніхто нікого не сварив, чутно було лише тактовні жарти. Жителі безтурботно насолоджувалися повсякденням.
За три тижні конотопські гості багато чого побачили. Кілька разів товклися на Привозі, дивуючись небаченому розмаїттю товарів; долали пішки довжелезну Червоноармійську від Привозу до Пасажу, не минаючи жодного магазинчику по обидва боки вулиці. У тіні розкішних платанів гуляли вздовж усієї Пушкінської від вокзалу до Оперного театру. Лише тато користувався тролейбусом: доїде до обумовленої зупинки, і дожидається у затінку, на лавочці.
— За архітектурою Одеський оперний театр — другий у світі після Віденського, — похвастався дядько Тарас.
— А знаєте, діти, у нас, в Цюрківцях, теж є своя Дерибасівська, — тато розповів історію перейменування вулиці Яркової.
"Говновозам і зараз чимало роботи в Одесі" — подумав Павка, згадавши переповнену з верхом громадську вбиральню на пляжі Ланжерон, де ступати босою ногою було лячно: на підлозі кишіли черви.
Огрядні, увішані прикрасами мамки катали у колясках гладких дітей, схожих на поросяток.
— Поясни мені, брате, чому у вас в Одесі такі перегодовані діти? Оце лежить такий пупок, вже чималий, а мамка з ним панькається, неначе з немовлям...
— Це діти, хворі на цукровий діабет. Звичайно їх перегодовують, вони товстіють, і у них підвищується вміст цукру у крові.
— Навіщо ж їм дають морозиво?
— Організм вимагає солодкого.
Наташа збігала за квитками на денну виставу балету "Лускунчик", але Павлик відмовився: йому вистачило опери "Ріголєтто", на яку водили позавчора. Роздивляючись афіші, він переконався що балет буде ще нуднішим. Краще зайве побувати на Приморському бульварі: фантастичні будинки; стародавні гармати, націлені у приманливу блакить моря; гуркітливий порт просто попід ногами; модні чарівні красунечки, що томно прогулюються вздовж набережної.
Перед від'їздом гості відвідали Ніну, яка виявилась вельми заможною. Вона працювала завідувачкою виробництва у валютному ресторані, а Саша полював китів на флотилії "Слава". Стіни їхньої однокімнатної квартири були завішані килимами, а підлога була вкрита ними у два шари. Господарка відкрила шафу і похвалилася трьома шубами і незліченними сукнями. Шкатулку, подаровану дядьком, вона доверху наповнила золотими прикрасами.
— Навіщо тобі стільки? — поцікавилася Наташа.
— Тобі не подобається? Дивись, які кулони, персні... А такої брошки навіть у дружини Соляника немає.
— А я не хочу бути багатою...
— Просто, Наталочко, ти ще маленька. Згодом зрозумієш, яка це приємність.
Саша показав альбом із фотокартками. Ось він у лісі на полюванні стоїть однією ногою на вбитому кабані; ось тримає двома руками здоровенного сома, виловленого в Дунаї; ось він в морі, цілиться з гарпунної гармати, а тут стоїть на палубі поряд із вбитим китом, охопивши руками довгий гладкий відросток, що звисав із туші аж до палуби.
— Що це? Хобот? Хіба у китів є хоботи? — запитала Наташа.
— Це не хобот, — Саша весело підморгнув Павці.
Після обіду Саша зводив гостей на Пересип до народної купальні з гарячою водою, у якій люди лікували кістки і суглоби. Чоловіки й жінки рясно намащувалися чорною гряззю, якою пролазливі хлопчаки торгували з відер по п'ятірці за грудку, і, полежавши годину-дві на сонці, змивали її гарячою водою, що з натиском витікала з широкої, у Павчин зріст, труби.
— Грязь діти набирають у Куяльницькому лимані, а вода нагрівається у генераторах на електроцентралі, — пояснив Саша.
Вода була жовтуватою і віддавала мазутом, як і та, що в Конотопі витікала з Мехзаводу. Нехтуючи надписом "входити у воду заборонено", пацани з задоволенням купалися під нею взимку. Павка допоміг татові обмазати скалічену ногу і, опісля того, як він, умостившись на полотенці, подрімав на сонці, допоміг увійти в калюжу та підтримав під штучним водоспадом.
— Чим вам не санаторій? — похвалився Саша.
Завершилось одеське гостювання морською прогулянкою на білосніжному кораблику під гучну музику від Шістнадцятої станції до Морського вокзалу і назад. Гойдаючись на легких хвилях, суденце неквапно рухалося вздовж високого берега, надаючи можливість удосталь помилуватися усіма визначними пам'ятками та принадами славного міста. Захотілося цю красу якось увічнити.
— Нехай же цей плювок у Чорне море стане історичним! — проголосив Гнат Платонович і плюнув у бурун, що пінився за кормою.
— Фу, тату! А я хочу сюди повернутися, — сказала Наташа і кинула монетку, що золотцем блиснула на сонці.
І не відали тоді Павка з Наталкою, що доля тісно пов'яже їх обох з Одесою.
Розділ IV. ЙОГО не стало
Гнат Платонович усе слабшає, а Антоніна Геннадіївна геть занапастилася: недавнечко обмочилася прямо на ганку під дверима, — пожалілася тітка Галя сусідці Дорі.
— Видно, совість згризає: Артемка геть не схожий ні на Гната Платоновича, ні на решту діточок.
— І народився на дев'ятий місяць після курорту, — погодилась Галя.
— А яка ж розумна! І заробляє більше чоловіка...
Діти цих балачок не чули, журилися, і кожен мав власну версію.
— Мама пиячить, — вважав Павка.
— Як тобі не соромно! У мами складний період життя, і ми разом мусимо їй допомагати, — заплакала Наташа.
Павка знизав плечима.