Вони галасували, розмахували руками, і даремно Роза Шаланда намагалася їх заспокоїти. Побачивши Півтораівана, вони накинулися на нього.
– Де гепард? – зловісно блиснули брати очима.
За тим усім клопотом брати зовсім забули про гепарда і лише тепер раптом зауважили, що чогось ніби не вистачає. У свою чергу капітан настільки захопився дедукцією, що гепард зовсім вискочив у нього з голови.
– Гепард? – роззявив рота Дзюба. – Гепард!
Капітан ляснув себе по лобі.
– Щоб він був здох! Забув.
– Де гепард?
Капітан застогнав. Цього ще бракувало! І він почав запевняти братів, що нічого особливого не трапилось, що гепард у бюро послуг, і що хай він ще й сьогодні там побуде. Та все було даремно.
– Хочемо гепарда, – вперто твердили Обормоти.
Нічого не лишалося робити, як їхати на Червоноармійську. Там їх чекав скандал. Гепард буквально тероризував працівників бюро послуг, загнавши всіх до якоїсь комірчини, де вони й відсиджувалися вже третій день без води і їжі. Сам він особливо не страждав, бо переловив усіх котів, які обслуговували бюро послуг. Йому тільки хотілося пити, тому він був злий, як тигр. Та варто було тільки Обормотам переступити поріг, як гепард з радощів зґедзився. Він зробив кілька сальто і облизав усім обличчя по черзі, не обминувши й Розу Шаланду. Та зо страху мало не зомліла.
Коли співробітників витягли з комірчини, ті ледве трималися на ногах, але, отямившись, зняли такий галас, що Обормоти пригрозили залишити гепарда знову. Тоді ті втихомирилися і попрохали лише відшкодувати збитки, бо бюро послуг за останні дні втратило всю клієнтуру. Обормоти щедро розплатилися і насамперед пішли поїти гепардика київським квасом. Півтораівана тільки зітхав та все поглядав на годинник – що як Кіса передумала й кудись утече? Тоді – амба. Він так зненавидів клятого гепарда, що не міг спокійно на нього дивитися. І дивна річ: чим. більше ненавидів капітан гепарда, тим більше той лащився до нього. Капітан ладен був з усього того загарчати і знову забігати навкарачки.
Півтораівана полегшено зітхнув, коли побачив, що стіл сервіровано, і Кіса не підвела. Гепарда упхали до ванної і кинули шинку, щоб не сумував. Дзюба підморгнув Кісі, Кіса – Дзюбі, і все закуріло.
Оскільки справа набула державного значення, Кіса продумала всі перипетії гулянки до найменшої дрібниці. Стіл було сервіровано за останнім словом гастрономічної науки. Портрети вождів на стіні й картину Шишкіна "Ведмеді на лісозаготівлі"* було замінено на дешеву еротику цілком певного призначення. "Молодець, Кіса", – відзначив капітан, не приховуючи задоволення.
Кісин туалет був екстра і справжній цімус і викликав навіть спалах заздрощів Рози Шаланди. Пристойна на перший погляд сукня, закрита по саму шию, відкривала ззаду всю спину аж до ямки; а спереду від найменшого руху відкривалися ноги до самого заповітного місця, до речі, нічим не завуальованого.
Пікантність вечора підкреслювалась також деякими дрібничками французького виробництва, що їх у свій час привіз із Парижу Півтораівана як своєрідні сувеніри. Так, наприклад, варто було тільки всім сісти на стільці, як з-під кожного і з-під кожної раптом покотилася така хвиля звуків, характер яких не вимагав пояснень. Імітація була настільки реальною, що примусила Розу Шаланду почервоніти і сконфузила спочатку навіть Обормотів. Потім, зрозумівши, всі зареготали. Коли брати потягли до себе тістечка, вони із здивованням побачили звичайну купу екскрементів і механічно навіть понюхали, що викликало ще більший сміх, бо тістечка були пластмасові. Нарешті, варто було тільки Шаланді відкрити гірчичницю, як звідти вискочила пластмасова подоба мерзи, про яку Вольтер казав, що її створено в однаковій мірі і для високої місії, і для низького призначення – і гаратнула дівчину по лобі. Роза аж очі вирячила на той фалос. Можливо, когось така сцена і шокуватиме – та, власне, чому вона має шокувати? Адже таким-от побитом у Країні Чудес засвоювали європейську культуру. І Обормоти це зрозуміли й схвально посміялися разом з усіма. Коли ж усе ще ошелешена Роза навіть поторкала пальцем те чудодиво, всі зо сміху попадали на підлогу і півгодини дриґали ногами. Загалом, усе йшло за добре розробленим пляном. Кіса чарувала, а Півтораівана весело потирав руки.
. Потім Кіса сіла за рояль і проспівала "Подмосковные вечера"*. Обормоти стояли позаду й зачаровано дивилися на ямочку. Обидва змушені були визнати, що Кіса чарівна жінка і, очевидно, не бриклива.
Коли всі надудлилися донесхочу, капітан, вважаючи, що пора переходити до більш важливого номеру програми, шепнув Обормотам:
– Ну, хлопці, не дрейфіть: баба – во!
а Кісі:
– Май на увазі, хлопці грошовиті...
захопив Шаланду і махнув за двері.
Обормоти, однак, потягли його назад, і примусили взяти з собою гепардика. Півтораівана був настільки собою задоволений, що навіть поплескав гепардика і, весело посвистуючи, помчав з Шаландою в Тарасівку. Проте гепард швидко зіпсував йому настрій.
Почалося з того, що гепард раптом надумав висловити свої гепардячі ревнощі до Шаланди. Варто було тільки капітанові обійняти Шаланду, як гепард погрозливо загарчав. Це вже було занадто, і цього капітан не міг стерпіти. Він штовхнув Розу до другої кімнати і замкнув за собою двері. Та тільки наші коханці приготувалися до старту, поскидавши з себе все манаття, як гепард виламав благенькі двері і стягнув капітана за ногу з ліжка. Даремно пручався Півтораівана й тягнувся до своєї партнерші – гепард був невблаганний. Щоб роз'єднати бідолашну пару, він упхався на ліжко сам, вивернувся, мов кішка, голічерева, замурчав і навіть підморгнув поваленому на підлогу капітанові, немов кажучи "а що мені зробиш?". З тої нечуваної образи обоє враз заревли – Роза, і Півтораівана: один – на підлозі, а та – притиснута гепардом до стіни. Нічого й казати, що тої ночі у них обох так нічого й не вийшло.
Обормоти були в далеко ліпшому становищі. Тільки-но Півтораівана загримів по сходах, Кіса загнала обох під душ, а сама тим часом перетворила спальню на справжній гарем – з килимами, віялами, пуховиками – і розляглася на тих пуховиках, мов яка шахиня. Обормоти, ввійшовши, тільки очима лупнули, Кіса змінила кілька поз і у близнюків дух перехопило. Тут розмови були зайві. І почалася баталія. Підступна Кіса розіграла таку диявольську пристрасть, що Обормоти мліли, кидалися в бій і знову мліли. Коли лінію Мажіно було прорвано, Кіса бльокувала Обормотів.
– Це чудово! це просто розкіш! – стогнала вона. – Яка шкода, що ви не втрьох.
Брати запевнили, що, коли буде можливість, вони обов'язково прийдуть утрьох.
– Ах! – горнулася вона до них пишним бюстом. – Як я хотіла б, щоби ця можливість трапилася скорше. Де ж він зараз, ваш молодшенький?
Обормоти відповіли, що уявлення не мають. Тоді Кіса знов перейшла в наступ і прорвала лінію Маннерґейма.
– Які ж бо ви потаємні! Заховали десь меншенького і сказати не хочете. А я ось розсерджусь: бу-бу!.
Обормотам навіть приємно стало за Миколу, що за ним бідкається така молодичка. Але вони забожилися, що справді не знають, куди той подівся. Заприсяглися навіть, що докладуть усіх зусиль, аби швидше знайти його і притягти в Кісине ліжко – раз так вона його палко бажає. Кіса закопилила губи і, перейшовши в третій наступ, прорвала лінію Зіґфріда. Далі їй довелося проривати лінію Дракона, ще якісь лінії, аж поки не дібралася до Хайларських укріплень*. На превелику силу прорвавши їх, вона вже далі неспроможна була бльокувати Обормотів і, знеможена, заснула.
Отже, плян капітана Дзюби, на який він покладав такі надії, не дав жодних наслідків, якщо не брати до уваги факту появлення через дев'ять місяців двох близнят у Кіси.
– Хай мене роздере на шматки гепард, якщо вони не викапані Обормоти! – вигукнув Півтораівана, – добре, що хоч третього тоді не було...
***
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, без якого ну аж ніяк не обійтися – мова йтиме про з'їзд шкрябарів Країни Чудес
У Країні Чудес письменників і поетів почесно називали шкрябарями. Мудрі лоби з інституту мовознавства, досконало вивчивши ґенезу того іменника, видали кілька томів наукового дослідження, в якому обґрунтовано обґрунтували, що слово "шкрябар" походить від дієслова "шкрябати". І що те треба, безперечно, взяти до уваги.
Так чи інакше, а, можливо, й з огляду на те, країнчудесівські ремісники від літератури дуже пишалися тим, що вони шкрябарі, а не якісь там письменники чи поети. Щоб не вразити їхнє самолюбство, ми теж уживатимемо приємне для вуха слово "шкрябар", а не якийсь там поет чи письменник.
Ми заговорили про те тому, що саме тоді Обормотів шанобливо запросили на з'їзд шкрябарів Країни Чудес, і їм те було дуже приємно.
Оскільки шкрябарів у Країні Чудес була сила-силенна, то з великими труднощами їх усіх ледве упхали в здоровенну залю Кремлівського палацу, де вони, тобто шкрябарі, пірнули в літературно-поетичні дебати і хизування своїми поетичними опусами. Треба сказати, що шкрябарі Країни Чудес були шкрябарі особливі: і самі вони, і їхні творіння, висловлюючись образно, аж світилися – від захвату чи щастя, чи... бозна вже від чого, але світилися. Це тому, що улюбленим їх словоспівом було величне: дифірамб! Вони співали тільки дифірамби і більш нічого. Це було в манері країнчудесівських шкрябарів. Принагідно зазначимо, що коли після з'їзду Обормоти оформляли свій щоденник-враження, шкрябарі попросили Обормотів не вказувати повністю їхніх шкрябарських прізвищ, а тільки так: Андрій К. чи там Петро М. і так далі, таким же манером. У цьому проявилась скромність чи соромливість країнчудесівських шкрябарів перед нащадками, як вони самі про те казали. Отож, враховуючи це, ми теж будемо писати – Петро М. чи Андрій К. і так далі.
Задля годиться, перед відкриттям з'їзду шкрябарі натхненно проспівали пісню Максима Р. "Із-за гір, із-за високих"*, але тут трапився конфуз: хтось згадав, що то вже пройдений етап, та пісня. Отож, швидко зорієнтувавшись, що то не є сьогодення, перебудувались і заспівали іншої. А після того переключилися на... хизування одне перед одним. Кожен жадав у чомусь перевершити свого попередника і часом таки перевершував. Сергій В. з пафосом прочитав:
А в неділю всякі штучки –
Тільки ходим попід ручки,
Начищаємо медалі,
І так далі, і так далі.
Буря оплесків.
Хтось зазначив, що то справді поетичний шедевр, який, мов у дзеркалі, відбивав нашу чудову дійсність.
Один шкрябар під схвальний гомін продекламував таке:
На вгороді баба,
У повітрі флот.
Хай живе й пасеться влада!
От.
То було в стилі цілком модерному, і тому від оплесків у шкрябарів аж долоні попухли.