Так ні ж, не квіти зараз потрібні, бачиш? Ну що ж, не квіти, то й хай буде: як наше не в лад, ми з своїм назад.
Так говорила мама, так і він готовий повторити. У нього теж є людська гідність!
Правда, ніхто ніяких докорів йому не висловлював. І отих слів — "зрадник", "відступник" жодна душа, жоден чоловік не промовив прямо й відкрито. Але хіба Жора Вчорашній такий телепень, щоб не відчувати без слів, що всі носять за душею проти нього ті каменюки? Його не помічають, дивляться й не бачать — мовби він прозорий чи яка невидима людина. А інший тільки скривиться, зміряє очима з ніг до голови і відійде. Ну, що ж, хай іде! Він, Жорка, теж ні до кого не піде на поклін, навіть до Юрка.
Не раз міркував сам із собою в такий спосіб... Інколи з'являлись заперечення: стривай, а при чому ж тут Сагайдак? Вони ж не бачились від того дня, як потерпілий потрапив до лікарні. Може, у хворого немає ніяких претензій до нього, Вчорашнього?
Зітхав, замислювався. Та від тих міркувань все ж не робилося затишніше.
Єдиний, хто й сьогодні зберігав, здається, давні почуття, був дідусь Тото. Коли б Жорка не зайшов, старий дресирувальник лишався і уважним, і сердечним. Проте часом хлопцеві все-таки здавалося, що в душі артиста теж живе хробачок неприязні. Закуклений, туго заснований, наче кокон шовкопряда, знімілий, та тільки до слушної хвилини. Колись оживе, зробить дірочку і випурхне метеликом, щоб ужалити болючим докором...
Жорка останній час уникав побачень і з дідусем Тото.
Друзі пізнаються в біді! Тепер ту фразу готовий повторити кожен. І в ній тисяча шпичаків, спрямованих проти Вчорашнього...
Якогось дня на перерві підійшла Галя Сороканіжка і заговорила. Він внутрішньо зрадів. Питала, чи не забув, що колись обирали лісничим.
— Ну то й що? — з відчуженістю та недовір'ям блимнув на неї спідлоба.
— Як що? Міг би поцікавитися, що робиться коло Білої Криниці...
— А що я з цього матиму? — вирвалося необачне, давнє та звичне.
Але нараз осікся, помітивши, як брови в Сороканіжки почали хмуритися. Говорив уже інше: мовляв, що там цікавого пізньої осені? Дощ, мряка... Тут он що робиться, а там...
Вони стояли в шкільному коридорі, біля вікна. По шибках кривулькувато збігали дощові патьоки. Зрідка пролітали мокрі метелики снігу. Надворі справді було холодно, незатишно. Вчорашній та Сороканіжка мовчки дивилися в шкільний двір — на лавки, голі дерева, асфальт, уже вкриті сірою сніговою кашею.
— Крім того, там є наш представник — Юрко. Він теж лісничий, от хай і наглядає...
— А тобі байдуже? Подумав би про колишнього друга...
Жорці гострим ножем кольнуло в серце "колишнього". Значить, усі його підозри недаремні. Колишній! Певно, так думає не лише Галя, а й увесь клас? Та разом з усіма, либонь, і сам Сагайдак...
Крива усмішка ковзнула Жорчиним обличчям і нараз погасла в тумані смутку та образи, що залили хлопцеві лице.
— Якщо колишній, то кому потрібні ті провідини?
Галя пильніше глянула на Вчорашнього.
— Ображаєшся? Я просто так сказала. Якщо ти думаєш інакше — доведи, переконай.
— Кого?
— Всіх!
— І не збираюся...
— Дарма,— зітхнула Галя.— А я думала, що ми з тобою найближчими днями поїдемо до Білої Криниці... Глянемо на лісництво... І, головне, побачимося із Сагайдаком.
Тепер уже Вчорашній уважніше придивлявся до дівчини — що там, за її словами, криється, чи не причаїлися які колючки, не визирає бажання підняти на кпини, посміятися? Обмацував поглядом очі, блукав обличчям. Здається, ні. Школярка дивилася прямо й відкрито, чекала його відповіді.
— Ти гадаєш, Юрко зрадіє нашому приїздові? — запитав.
— Не знаю, чи моєму, а твоєму — безперечно. Ви скільки ось не зустрічалися з ним...
Вчорашній ступив ближче до Сороканіжки.
— Але як це зробити, Галю? — поцікавився вже з повним довір'ям,— мені теж хотілося б поговорити з Юрком.
— Хіба це складно? Туди ж ходить автобус...
Кожної неділі до Сагайдака навідується батько. Можна було б попросити Миколу Петровича узяти їх із собою. Але найкраще, якби втрапити, коли в хлопця не буде нікого. Тоді й розмові ніхто не заважав би. Може, поїхати серед тижня?
— Як це серед тижня? — збентежився Вчорашній.— Уроки ж...
Можна й учителям пояснити все. У неділю автобус переповнений пасажирами, а в будень вільніше. Хіба ж не зрозуміють? Не заради ж розваги їдемо, а з почуття обов'язку перед товаришем...
Тієї хвилини пролунав дзвінок, що кликав до класу. Так і не встигли домовитися. Тільки вже на порозі Галя кинула:
— Давай думати, Жорко, про це.
Вчорашній після тої розмови таки справді задумався. Зустріч із Сагайдаком трохи бентежила. Ну а що, коли Юрко спитає: "Жоро, чого ти за стільки часу ні разу не навідався до мене?" Що він відповість? Не говорити ж про образу на лікаря, про те, що школярі насміялися з нього за квіти.
У Жори було мулько на душі.
Галя ж кожної днини згадувала Юрка. І жаліла хлопця, і водночас гнівалась на нього. Навіщо йому було тікати в село? Хіба не краще вдома? Чи вже так мало тут свіжого повітря? Та й з молоком можна інакше вирішити. Не подобається магазинне, будь ласка, купуй на базарі з-під корови... Врешті, якщо вже захотілося так козиного, то й тут можна знайти. Але ж наскільки зручніше жилося б Сагайдакові вдома. Вона, Галя, щодня носила б уроки, розповідала, що чула в класі... Так ні, гайнув до Білої Криниці... О, вона здогадується, що не молоко й не сільське свіже повітря найбільше вабить туди Юрка. Сильніше за все тягне тамтешнє товариство, і, передусім, Росинчине.
Хоч усе те біллю пекло серце, все ж діяльно готувалася до поїздки. Ходила на автобусну станцію дізнатися, коли і як курсують у село машини. Щоденно два рейси — туди й назад.
Якогось дня знову підійшла до Вчорашнього.
— Ну, як, Жорко, надумався?
— Та думав... Мамі сказав — почала допитуватися, хто ще їде, чи не заблудимось, бува.
— Де ж ми заблудимось? Хай мені доручать наглядати за тобою, і все буде гаразд. Так і скажи їй.
ЮРКОВЕ ПОСЛАННЯ
Галя, як і раніше, не цуралася старого артиста. Не минало й тижня, щоб не завітала. То принесе якусь новину із зоопарку, то прибіжить просто допомогти доглянути за тваринами.
Коли вже почалися морози і земля остаточно задубіла, дідусь Тото якось запитав:
— Чи ти знаєш що-небудь про Сагайдака?
— Крім того, що його місце на парті поряд із Жоркою Вчорашнім порожнє, більше нічого...— відповіла дівчина.
— А чого ж туди ніхто не сідає? Чи, може, то остання парта в класі, для найгірших учнів?
— Зовсім не остання, а третя. Просто із Жоркою тепер ніхто не хоче сідати.
— Чому ж? — здивувався старий артист.
— Його вважають зрадником,— відрізала з притиском Сороканіжка.
Дідусь Тото насторожився:
— За що це така кара?
— За Юрка,— все так же сухо промовила дівчина.— Тепер його в класі лише терплять — не більше.
Дідусь Тото усміхнувся:
— То ти вже не гнівайся на хлопця. Може, він і сам шкодує, що все так трапилося?
— Шкодує? Навряд! — махнула рукою.— Дуже вже в нього дрібнесенька душа, зате думки про себе самого надто високої... Ми всі, не змовляючись, мовчки зневажаємо Вчорашнього.
— Значить, думаєте, що в нього чорна душа?
— Майже...
— Так, так...— похитав головою старий.— Але часто, Галю, швидкий суд буває неправий. Ну та хай, про це іншим разом, а зараз візьми почитай Юркове послання.
— Де? — аж підскочила Сороканіжка.
— Он, на столі. Читай уголос, я ще раз послухаю.
Галя миттю схопила листа. Він був великий, на кількох аркушах із зошита. Присівши на стілець, почала читати.
— "Любий дідусю Тото!
Вчора у нас ішов сніг. Тепер стовпи у воротях наче дядьки в білих папахах, яких я бачив у кіно. А інші стовпчики теж у світлих хутряних шапках, тільки менших.
Спочатку я школу не відвідував. Уроки приносили Роман та Росинка. Ми їх майже завжди вчили разом. Коли мені було щось зовсім незрозуміло, то розказувала Тетяна Степанівна.
А цей тиждень я вже і в класі буваю. Мене записали в журнал і викликають, як усіх сільських школярів.
До школи мене послав Лебеденко. Він сказав, що коли коня довго тримати спутаним, то розучиться ходити. Мама ще хотіла, щоб я лежав, а Олександр Юхимович посадив мене в машину і повіз на уроки. Кілька днів так одвозив і привозив. Якщо машина була зайнята, присилав підводу. Роман теж підкочував зі мною. А сьогодні не було ні машини, ні коней. У школу прийшов Лебеденко і сказав, що будемо йти пішки, бо йому теж треба до Білої Криниці, подивитися, що робиться в лісництві.
Казав мені, коли нога дуже заболить, щоб я брав його "під крендель". Та я всю дорогу шкутильгав сам, тільки спирався на палицю. А Олександр Юхимович розповідав усю дорогу, як він партизанив при німцях і як їм було важко, бо часто доводилося і спати на снігу біля вогнища, підстеливши під себе лише соснове гілля, і по кілька днів нічого не їсти. Взагалі він, цей дядько Лебеденко, видно, геройський чоловік, хоч ніколи й не показує цього.
Романові на минулому тижні добре перепало на горіхи від мами. Ми з ним та Онисимом робимо шпаківні й годівниці. Роман каже, що для цього годяться лише старі дошки. Так він поруйнував усю загороду в городчику, ще й од дороги кілька шалівок прихопив. Коли б не дядько Лебеденко, йому б ще більше нагоріло. А так тьотя Пріся лише одчубарила його. Та голова колгоспу сказав, що то нічого — за битого двох небитих дають, а дощок він випише нових, то тьотя й заспокоїлася.
Шпаківень і годівниць нам треба багато. Онисим думає стільки наприманювати пташок у лісництво, щоб гусениці не було порятунку.
В ярах тепер уже роботи ніякої. Все покрив сніг. Туди прибіг був заєць, так дядько Гемор його застрелив.
Роман та Онисим вважають Гемора за злого, недоброго чоловіка. А мені здається, що це не зовсім справедливо. Хоч я колись і катався на його козах, але як мені треба козячого молока, то тітка Гемориха носить його щодня по півтора літра.
В яру коло Білої Криниці один солдат, тата мого товариш, на прізвище Кочубей, загубив у війну портсигар, а в ньому орден і комсомольський квиток. Так хлопці хочуть усе те знайти. Однак у них нічого не виходить. Уже й у районній газеті писали, щоб той Кочубей Іван обізвався. А відповіді поки що немає.
Нога моя зостається лінивою і в коліні згинатися не хоче. А дядько Лебеденко і тато кажуть, що ту лінь можна й треба збороти.