Чарка переходить до мене. Я не знаю, що сказати, і
бурмочу:
— Дай Боже здоров'ячка.
Тато і мама вдоволено кивають головами. "Так треба". Я несамохіть вгадала, і мені чогось стискає ітгуди.
Мама кладе смажену капусту з ковбасою, Стах наливає татові, але чарка лишається неторканою, тато задумливо, навіть похмуро дивиться просто себе, тоді так, наче його мовчанка не викликана ситуацією, каже:
— Прошу.
Тиша супроводжує вечерю до третьої чарки. На татових щоках помітно запалилися рум'янці.
— Нарешті всі ми разом, — мовби відзначає він для себе.
— Нема ліпше, як удома, — каже могутній Антін. Батько сміється:
— Ти, слава Богу, переконався.
— Ну, він звідав того...— докидає Ганна.
Антін, мабуть, не раз уже оповідав про свої пригоди на заробітках, але всі зацікавлено слухають, бо за межі села не виходять. Я не маю підстави думати, що розповідь призначається мені. Тато лиш зрідка посміхається і поглипує на мене. Мовляв, чуєш?.. Отаке-то в світі.
...Іду з Борислава на копальні сірки. Дощ. Плентаюся серединою гостинця, бо глинка на обочині липне до чобіт. Наздоганяє фіакр. Махаю рукою: "Станьте, підвезіть". Коням — тпру!.. Якийсь, вибачте, кордупель прискіпливо придивляється до мене і раптом регоче. "Ану, — каже,— позмагайся з моїми кіньми. Як фіакр не зрушить з місця — плачу тридцять злотих". Форейтор так само регоче. Я міркую: "Тридцять злотих я не заробив за півтора місяця. Спробую". Ухопився за ресори, форейтор шмагонув коней битиськом — е, та я відчуваю, що й шестерика не пустив би. Панок мені гроші на долоню й каже: Сідай".
Розпитав, чим займаюся, звідки родом, про щось помізкував мовчки, потому:
— Хочеш заробити?
— А чого б ні?
—Даю двісті злотих місячно, а ти працюєш тільки одну ніч на тиждень.
— Що то за діло? — питаю.
— Не жіноче, звісно, — сміється панок. — Коли згода— знатимеш, незгода — бувай. Робота, попереджаю, нелегка, зате попрієш одну ніч на тиждень — і ти вільний. А минає місяць — двісті злотих. Ну?.. (
Оглядаю панка, чи не злодюга часом. Та ні.
— Згода, — кажу, — але гроші наперед.
Доїхали до копальні, і панок мені:
— Добре, бери ось двісті злотих, підшукай собі на хуторі квартиру, а завтра вранці навідайся до канцелярії. Гадаю, не втечеш. Знайду під землею. Я, бач, маленький і слабосильний, а б'ю боляче...
Я недовго розмірковував — на пошту, сто вісімдесят злотих надіслав Ганні. Правда, тої ночі було мені не до сну. Так мене потіпали всілякі страхи, що ледве до копальні добрів.
— Гроші перепровадив жінці? — питає панок.
— Так.
— Правильно. Ти хазяйновитий чоловік, у нас з тобою не буде суперечок.
Одвіз мене на станцію, ходимо, як якісь інженери, між платформами з сіркою.
— Зіштовхнеш ось таку штуковину з місця? — питає панок, показуючи на платформу.
— Боюся, що не здужаю.
— Звичайно, — погоджується панок. — Це нам не по силі. Платформи під вантажем ми не будемо торкати. Але порожні...
— Що порожні?..
Панок обвів поглядом захаращені платформами тупики.
— Мій форейтор буде сповіщати, коли тобі являтися на станцію, і покаже, які платформи куди затрутити.
— А якщо мене схоплять на гарячому? Панок розсміявся.
— Для начальника станції це не буде таємницею. Певна річ, що базікати не треба. Захочеш випити — не перебирай мірки. Краще купи собі пляшку горілки і випий дома. — Він дістав з кишені грудочку крейди і позначив хрестиками дві платформи. — Перекотиш їх на крайню колію. Зрештою, тут буде стрілочник, він не дасть тобі втекти з платформою на Покуття.
Після тої ночі я проспав цілу добу. Потому я розкусив свого підприємця. Станція не мала свого маневрового паровоза. Тутешнім розпорядком відав Борислав, але щодня чергували інші бригадири, інші машиністи приганяли порожняк, словом, добрати в тому ладу початку і кінця не було ніякої змоги. За простоювання порожніх платформ підприємець мусив платити величезні штрафи, а йому не хотілося наймати більше вантажників, ніж у нього було п'ять і десять років тому. Махінація виглядала дуже цікаво. Ті самі люди робили ту саму роботу вдвоє дешевше, ніж вимагав розпорядок. На кінець терміну ешелон відправляли так, ніби він був готовий два тижні назад, і держава не мала до підприємця претензій. Звичайно, начальник станції міг реєструвати лиш, приміром, по три навантажених платформи, замість шести, бо підприємець його купив. Але в цьому був ризик: могли наскочити з Борислава, вчинити ревізію, тоді халепа. Коли ж я ті три платформи відтягував з колії, де працювали вантажники, то вина падала на залізничного бригадира і машиніста, котрі в поспіху чогось намикитили, подали не шість, а три платформи. Підприємцеві вигідніше було платити мені по двісті злотих на місяць, ніж наймати сорок нових вантажників з платнею по сорок злотих на душу. Так воно тривало з весни до пізньої осені. Еге, дивлюся, я зодягнений, Ганні купив купу сукенок, дітей можна випринь-дити, як панських, доора панчоха грошей у сховку — пора втікати, бо в палиці два кінці.
— На цю весну знову поїдеш? — запитав тато.
— Атож.
Батько крутнув головою, мов кажучи: "От хитрий, бестія! Молодець".
— Ходи до нас спати, — тихо промовила Оленка, тулячись до мого пгеча. Ми сиділи поряд.
— Старі образяться, — пошепки відказала я.
— То приходь завтра вранці.
Я кивнула. Так чи інакше, мені цього не минути, доведеться всіх відвідати.
Батько розповідав історію про пограбування полкової каси з часів італо-австрійської війни. Колись я не уявляла собі його солдатом, бо взагалі солдатів не траплялося бачити, а тепер не можу уявити, бо на них надивилася. Його похмурі зморшки і примарна войовничість настільки одомашнені і сталі, що важко припустити, нібито він був не те що солдатом, але й молодим.
Та історія мені відома. Його приятель ніс караульну службу в полковому штабі. Скарбник працював допізна і, йдучи додому, забув ключ від скрині. Батьків приятель забрав усі гроші, які там були, і закопав під мостом у шкіряному мішку. Приятеля вранці заарештували, проте він уперто відмагався, що нічого не бачив і не знає. Йому присудили шість років каторги. Коли його випустили на волю, він мало не збожеволів від страху, що скарб змило водою чи хтось його відкопав. Цей момент у батька тягнеться доброї півгодини, і що більше зітхань, то довше він триває.
— Лічить він кроки, лічить стовпи — і ніяк не пригадає, де саме закопав скарб...
Кінець кінцем шкіряний мішок у руках, гроші цілісінькі, батьків приятель вернувся додому багачем. Ще гаразд недоказавши, батько несподівано вигукує:
— А чи не заспівати нам, хлопці?
Оленка хоче мені щось сказати, та не зважиться.
— Коломийку про Івашкевича?25— сміється, вже веселий, Стефин Іван.
— Сороміцька, тут діти.
— Давайте як у панів заведено: кожний заспівує своєї, всі підтримують. — Батько розворохобився, ковтнув горілки і почав:
Гей, там у Вільхівці, там дівчина жиє, Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є, Сміються ясні очі, Як зорі серед ночі,
Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є.
— Ади, як дід розщедрився, — пробурмотіла мама і поставила на скриню миску з голубцями. — Якоїсь іншої, діду, стіни вуха мають.
— А це тобі не інша, старе коцюбисько: "Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є' ? Не волите по-панськи гайда по-хлопськи:
Хміль лугами, хміль лугами, Пшениця ярами, Ходи, ходи, Марусенько, Повечеряй з нами.
— Це вже ліпше, — посміхнувся Антін.
— Навіть щонайкраще, зятю. Я хотів спокусити вас. Чуєш, Марто? В моїй хаті балачки про політику заборонені. Ще торік можна було сказати, що в мене парламент. Тепер у моїй хаті нема політики. Нема й не буде.
Стах поклав долоню на батькове плече і затягнув, сміючись очима:
До першої ходив я, А другу я любив, А третю чорнобриву До серденька тулив.
Четверта була моя, А п'ята кохана, А шоста тая дівчина, Що листи писала.
До сьомої звечора, До восьмої — вночі, Дев'яту поцілую, Десяту у вічі.
Одинадцяту дівчину На прогулку веду, Дванадцяту дівчину До шлюбу поведу.
— Стій! — зарепетував батько. — Далі не можна. Оленка прошепотіла:
— Він мало хлопцям голови не порозбивав, але таки віднадив від політики.
— Ще куплет, — заблагав Стах. — Дозвольте.
— Стаху, го-о-ді!..
— Я вас прошу.
— В чуже не заїдеш?
— їй-оо, що ні. Мені жаль: тут такі колінця!..
Дівчино, дівчинонько, Ангелику ж ти мій, Як я тебе кохаю — О Боже, Боже мій...
Стах проспівав цей куплет тричі, і батько погрозив йому пальцем:
— То не Господь над тобою змилосердився, а дідько. Тебе треба було на смерть затоптати.
— Ми ледве виходили Стаха, — каже Оленка. —Тепер війтом у нас Калюш, він з колоністів. Наїхав на Стаха бричкою серед білого дня. О, я думала, що лишуся вдовою. Навіть злотого не дав на мазі. Що — будеш скаржитися? Кому? І взагалі...
— Що то за змова, дівчата? — гримнув на нас батько. — їжте, бо голубці повилітають з тарілок. Завтра будете пліткувати.
— Я кажу, що Стахові не можна співати, — злукавила Оленка. — В нього ще в грудях поколює.
— Хіба я силую... Марто, які там вістки про Вічного Жида?
Я спантеличено повела плечем.
— Він нібито на схід подався. Позаторік об'явився в Німеччині, тамтого року його виділи в Кракові — казав, що рушає на Волгу, а відтак забереться в Японію.
— Де їй такі дурниці в голові, — заступилася за мене мама.
— Дурниці? — батько скипів. — От тобі маєш! Подейкують, нібито Пілсудському прорік усе, що має бути, на двадцять років наперед. Від того Пілсудський став дуже спокійний і певний себе. Виходить — двадцять років нема тут чого рипатися, бо це лишень знищення. Нема сили проти сили, навіть нечистий дух не поможе. Розповіж-но, Антоне, як Федько Швара біса купував.
— Я ж тоді був на заробітках і довідався з чужих уст. Нехай Іван. Іване?
— А помочити горло дасте?
— Досить з тебе, — запротестувала Стефа.
— Оповідай, — подав йому батько надію.
...Десь Федько Швара прочув, що селянин з Онута має чортика і живе в достатках. Чортика в Онуті прозивають Онуфрієм. Резиденція Онуфрієва на горищі, там він днює і ночує, а треба дядькові, приміром, двісті злотих — каже тихо в сінях: "Онуфрію, так і так". Вертається до хати, а гроші на скрині. Дізнався про такі дивації Федько Швара і якось розповів своїй Катерині. З тої хвилини і в Федька, і в Катерини одна гадка: де роздобути Онуфрія? Це про-нюхали сільські парубки.