Поруч нього, жестикулюючи, дріботів опасистий добродій з помітним черевцем; на ньому був темний однострій у смужку, поли піджака розходилися, а на сорочці розщебнувся ґудзик, і між країв виднівся острівець майки-сітки.
— Ну що ви, ну як же, хіба ж стільки можна? В обід має бути міністр, не дай і не приведи, як товариство почне раніше! Ви ж знаєте публіку!
Дідулу, незважаючи на незвичну бороду і зачіску в стилі салонів початку століття, Михайло впізнав одразу, а потім угадав і товстуна з волелюбним ґудзиком: Микола, Микола Бадиляк!
Обоє йшли просто на Михайла. Спершу він хотів відступити до стіни і вдати, що його увагу прикуто до картини навпроти, — може, самі впізнають; а потім передумав і став так, щоб як не Дідула, то Бадиляк не могли пройти, не звернувши уваги на телепня, що заступив їм дорогу. Але обидва спокійно обійшли Михайла, і він почув голос, що його впізнав би будь-де і будь-коли: неправду кажуть, що лише жінка може змінитися як завгодно, постаріти, але голос свій колишній збереже, — голос Дідули теж не зазнав руйнації, не змалів, не потоншав, був тим самим хрипатим баритоном; сучасна естрада до таких нестандартів має особливу прихильність.
— Ти не стрибай біля мене. Горілки багато не буває. Невже твій міністр не п'є? Недовго тоді грітиме крісло. Ти ж знаєш, як у застійні геморойні часи було: не п'єш — не наш, виженуть з роботи.
Михайло хотів було гукнути іменинника, але в останню мить передумав: нехай, ще не вечір. Нових робіт було — греблю гати. Власне, з тих, що їх бачив Михайло раніше, експозицію прикрашав лише пейзаж з виставочної афіші. З рештою треба було знайомитися, з кожною окремо, не відбувати номер, а придивитися до нинішньої манери Євгена Петровича, до кольорової гами, мазка — а раптом Дідулі заманеться спитати його думку. Переважали на виставці пейзажі, як завжди у цього художника, настроєві, акцентовані на деталях, але були й урбаністичні сценки, портрети старих українських письменників, ще живих і уже тогосвітніх персонажів, навіть абстрактні композиції виніс на публіку Дідула — надзвичайно цікаві, як здалося Михайлові.
Він пройшов, повільно переступаючи, подовгу затримуючись біля деяких робіт, уже три зали. У четвертій спинився біля полотна, що являло собою панораму мітингу на передстадіонній площі — нескінченний різнокольоровий натовп під національними прапорами. Можна було б поставитися до цього сюжету як до навіяної недавнім часом агітки, але як це було написано! Михайло так не зміг би — спробуй передати експресію десятитисячно'ї маси людей! Дідула — зміг. Натовп вийшов у нього живий, рухливий, напружений; відчувалася в ньому та латентна енергія, яку в будь-яку наступну мить можна спрямувати на як добро, так і на зло, і спину тоді вже цій масі годі чекати. Трохи дивно було Михайлові, що завжди далекий від політики, відмежований від ангажованості стійкою іронією Євген Петрович узявся за таку тему, але ж наважився і зробив!
Далі Михайла чекала ще одна несподіванка. На стіні зали експонувалася єдина робота, теж великомасштабна, названа художником "Візія". На полотні фантасмагоричним чином зійшлися потворні тривухі зайці, двоголові корови, рогаті ворони голубого й рожевого кольорів, вовки з трьома очима і п'ятьма лапами, ще безліч тварин-мутантів, і на весь цей зоопарк-божевільню дивилася і сама була учасницею карнавалу потвор дівчинка з двома головами, шестипалими долонями і фіолетовим волоссям, зав'язаним стрічкою кольорів національного прапора. Десь там, на овиді, вгадувалися руїни атомної електростанції (певно, Чорнобильської), над якими стояло неприродне апокаліптичне сяйво.
Можна було б вважати "Візію" парафразом Босха чи Гойї, таке враження, хочеш чи ні, виникало, так попервах подумав і Михайло, але зухвалість художника полягала в іншому, він переплів пекельну безнадію давніх майстрів з радісним примітивізмом Руссо і Мозеса, якимось незбагненним чином уникнувши при цьому еклектики. Дивна річ: на полотні — страшнувате пророцтво, а враження катастрофи немає. Так, немов бачиш, що життя може набувати якихось невідомих форм, трансформуватися в парадоксальну реальність, і художник не лякає поспільство перспективою виродження, а, немов дитині, пояснює, що гратися з вогнем небезпечно. "Щось я надто ускладнюю, моралізаторством у Петровича і не пахне" — подумав Михайло і зібрався ще раз пройтися залами експозиції.
— Або я сплю, або вчора перебрав, — почув він за своїми плечима. — Але ж давно прокинувся і тиждень не пив. Михайло!
Пілігрим! Утікач! Чортяка!
Джміль, почувши баритон Дідули і загодя всміхаючись, розвернувся на сто вісімдесят градусів і потрапив ув обійми Євгена Петровича. За Дідулою стояв огрядний Бадиляк, а ще далі — Жора Подільський і цілий гурт значно молодших, незнайомих людей.
— Я кажу Миколі: тут Джміль! А він — не може бути! Я тебе почав упізнавати, як тільки проминув. Оце кинувся шукати — і нате вам, Михайло! Нічого не питаю, все потім, я дуже радий!
— А що вже я, Євгене Петровичу, то й не сказати!
— Який я тобі Петрович? Що казав класик радянської поезії, здається, Багрицький? "Десять лет разницы — это пустяки". Євген я для тебе, Мишко, Євген.
— Треба звикнути.
— Ну як же ти примудрився ловко — дідові на ювілей. Чорні гумористи кажуть, що святкування ювілею — генеральна репетиція похорону.
— Дурниці. Вічна людська заздрість. Щоб радість зіпсувати.
Ви як нова копійка! Я — про виставку.
— Справді? Сподобалось?
— Нехай Жора Подільський панегірик напише — я теж підпишуся.
— Мені приємно. Боже, скільки ж це ми не бачилися?
До них, вирішивши, що витримав достатню паузу, підплив Микола Бадиляк.
— Двадцять з гаком, чи не так, Михайле?
Він спробував обійняти давнього товариша, придавивши Михайла животом.
— Ну й наробив ти тоді шелесту! Покрутила мене тут на каруселі наша доблесна безпека, нехай їй чорт. Як ти їх обдурив?
— Імпровізація. Тобі перепало? Вибач. Я вже потім подумав — але ж які до тебе претензії?
— Знайшлися.
Дідула втрутився до розмови.
— Що, Миколо, й досі не можеш забути, що з секретаря тоді скинули? Зате тепер маєш пишатися: відомий у світі живописець Михайло Джміль здобув свободу, і ти до цього причетний. І ти знову — секретар.
Михайло відчув, що Дідула ставиться до Бадиляка не дуже серйозно, навіть трохи поблажливо, як до людини, з якою мусиш спілкуватися з певних причин, але не надаєш тому значення.
Микола зробив колишній знак рукою:
— Побачимося!
— Шампанського? — спитав Євген Петрович. — Чогось міцнішого?
— Ні, Петровичу, я за кермом.
— Ти що, з-за океану на автомобілі?
— На старій своїй "Волзі". Оно стоїть за вікном.
Дідула покликав когось із гурту молоді, що пересувався за метром на віддалі:
— Візьми ключі від воріт, заженіть оно ту машину у двір, бо точно зачеплять.
— Все одно, Петровичу, не можу, мені ж на Куренівку потім.
— Знайдемо водія. Не може такого бути, аби Михайло не випив за моє здоров'я.
Нарешті підійшов Жора Подільський, котрий весь цей час стовбичив віддалік.
— Ну, як тобі теперішній Дідула? — спитав аж ніби з гордістю, наче то була його, а не Євгена Петровича, персональна виставка. — Виступиш на обговоренні?
— Не мастак я говорити — то твій хліб, Жоро.
— Цить, Георгію, не чіпай Михайла, — прогудів Дідула. — Що треба, він мені на вухо скаже.
Дідула взяв Михайла під лікоть і повів у закапелок, подалі від публіки, котрої побільшало. Тут стояло два кріселка, давно списаних, але підремонтованих і ще функціональних. За десяток хвилин Дідула знав усе чи майже все про свого колишнього протеже і, вважай, учня.
— Не знав, не знав, що Єфрема Івановича немає. Хай йому пухом буде земля…
Помовчали, як годиться за таких обставин.
— Мені казав Жора, що ти задніх не пасеш — виставки, преса. Не бідуєш, га? Як би я хотів на твої роботи поглянути!
— Друкують проспект виставки в Берліні — я надішлю.
— Чекай, проспект — це бліда тінь. А що як виставку тут організувати?
Михайло зробив невизначений жест:
— Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.
— А ми — на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр — я скажу.
— Чи ж варто?
— Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?
— Складне питання.
— Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?
— Час покаже…
Прибув міністр з невеличким почтом, і офіційна частина набрала розгону. Говорили багато і розлого — про традиції і новаторство, про народність і коспомолітизм, про патріотизм і космізм, про майбутнє малярства, нові обрії мистецтва в незалежній державі.
Щоразу, коли промовець згадував його ім'я, Дідула морщився, смикав Михайла за рукав і стиха казав: "Зараз на сраку сяде". Михайло відповідав на повному серйозі: "Терпіть. Туалет на ремонті".
Тим часом дійшла черга до міністра. Певне, у нього був час, аби вислухати інших, чи за протоколом належало не говорити першим — то вже деталі. Фахівцем міністр не був, підчитував з папірця підготовлений референтом текст, та швидко йому це набридло або ж совісно стало перед гуртом солідних людей користуватися шпаргалкою, і він махнув рукою на протокол і умовності.
— Міністр я недавній, не хотілося б лукавити і вдавати з себе знавця живопису. Через те скажу як звичайний глядач: мені сподобалося те, що робить Євген Петрович Дідула. Сказати, що в його роботах пульсує життя, — то забирати хліб у журналістів-початківців. Колеги Євгена Петровича краще знають, у чому секрет його пензля. Або — здогадуються, бо знати по-справжньому — це дано лише самому творцеві. Хочу привітати майстра, побажати йому творчого довголіття. І ще. Не для преси, якщо тут вона присутня. Готується указ про присвоєння Євгену Петровичу звання народного художника. Гадаю, буде підписаний незабаром.
Зупинивши оплески, міністр додав:
— Та навіть якби не було указів, канцелярій і офіційних звань, Євген Петрович по суті своєї творчості, за рівнем майстерності давно вже є справді народним художником.
У залі знову зааплодували, до Дідули посунули з квітами, обіймами і поцілунками.
Коли міністр заглядав у папірець, Михайлові, хоч як він намагався відігнати від себе видіння, здавалося, що бачить на чолі державного службовця той ненависний знак, оту стигму, що її незрима субстанція прозирала, часто непомітна, через те й не усвідомлена носієм; і лише коли міністр відірвався від тексту, здалося, що стигма та почала блякнути й зникати.
До Михайла підійшов Микола Бадиляк:
— Ну, як тобі Дідула? І взагалі — як тобі вдома? Навіть не знаю, з ким розмовляю, — з Мишком чи Михайлом Єфремовичем.
— Кинь, Миколо, не час і не місце.