Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Україні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дepево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі.
"Ех, — думав Корж, — коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат — і гайда додому!"
Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу.
Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів.
Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров'ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок — вилізти на дерево і покликати чабанів.
Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчали до коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак.
Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши iкла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами.
В землянці була душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знав усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і на всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі.
Вздовж стін тягнувся міндер — невисоке підвищення з нагромадженими на них смушками, вовчими та оленячими шкурами. Горпина одразу лягла на них і мовчки дивилася на вогонь у кабиці. Це було таке ж саме підвищення, але з каменю, з лійкуватим каптуром і рівним комином. Над вогнем висів на ланцюгу плисковатий казан овечого молока. Старий чабан у гостроверхій шапці порався біля вогню, щось підмішував і зливав з казана. Це варився овечий сир. Цілими ночами готують його чабани на зиму для аулів. Освітлене вогнем, його обличчя з гачкуватим носом нагадувала хижого птаха. На ньому були буйволячі постоли, вузькі штани по коліна і смушкова безрукавка з широким перев'язом через плече, на якому теліпалася в шкіряній торбинці молитва Магомету. Чабан був неписьменний, але без такого амулета жодний із них не вийде на пасовище.
Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з пласким обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт — на шашлик.
Швидко зварилася вечеря. Спочатку, поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вана ковтнула із огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас.
Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмакнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев'язав ногу — і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула.
Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал [118].
І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжим повітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і брала її за душу своєю зворушливою простотою.
І Настя не витримала: тихі, безнадійні сльози потекли по щоках. У кабиці згасав вагань, мережився попелом. Спав Сафар. Спала Горпина і стиха стогнала уві сні, а чабан усе грав і грав гірських співів, навіяних шелестом листя, дзвоном струмків і цикад, що ніколи не вщухають літніми ночами.
Раптом щось тепле й кудлате притулилася до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином.
Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув:
— Бідна! Була вільна, як гірський птах, — і ось потрапила до людоловів, стала такаю ж нещасною, як і ми.
І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання... І за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим — ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житла, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілася вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь...
Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли, загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька.
Розвиднялося. Ніжними акварельними тонами переливалася далечінь, прозора й чиста після дощу. Пахло морем і південними травами. На листі блищала роса.
Змоклі й змерзлі, невільники грілися на ранковому сонці і ладналися для останнього переходу. Татари переодяглися в чисте і повеселішали, але важко було на серці у бранців.
Понуро ступав Корж, низько схиливши голову. Він не знав, де зникла Горпина, і думав, що більше ніколи не побачить її. Лутоха марно намагався його розважити. Про всяк випадок, земляки попрощалися на останній зупинці, присягаючись один одному при першій нагоді сповістити на батьківщину про свою долю і долю товариша і, в чому зможуть, допомагати один одному в неволі.
В далечині синіло море, ніжне й прозоре під світанковою імлою. Золотими порошинками запалювало сонце на хвилях перші іскри, і в усі сторони розбіглися по морю блакитні стежки, невідомі шляхи. Але невільники не милувалися з нього. Не раділи вони з пишної краси південної природи, ані з гір, ані з пахощів невідомих трав. Не веселив їх і кінець путі і близький відпочинок...
Дорога йшла баштанами і тютюновими плантаціями, потім пірнула в пишні виноградники і сади, повні персиків, слив, яблук і груш, потім знов вибігала на широкий простір — серед городів тa плантацій. І все ближче майоріли крізь зелень похмурі і присадкуваті каффські вежі по той бік затоки.
Каффа довгий час була генуезькою колонією. Року 1475 турки сплюндрували її, і з того часу вона втратила на деякий час свій колишній блиск і розкіш. Керував Каффою султанський намісник, так званий беглер-бей [119], три-бунчужний баша, якому скорялося, крім Каффи, все Південне узбережжя Криму, на гарматний постріл завширшки. В Каффі було багато вірмен, греків, турків, євреїв, італійців та караїмів. Кожен народ мав свої храми, але найпишніші були мусульманські мечеті з колишніх генуезьких церков, і серед них найкраща — Біюк-Джама з велетенською банею і двома мінаретами по тридцять п'ять обіймищ заввишки.
З північного заходу обмивало Каффу море широкою блакитною затокою. Зі сходу — замикав затоку мис Святого Іллі. З півдня обступали міцні відроги Яйли, а по той бік затоки — розкинувся північний степ, аж до Сиваша й Перекопа....
Каффа поділялася на три частини: фортецю, або цитадель, місто і передмістя. Фортецю збудували і зміцнили ще генуезці, оточивши її високими мурами з величезних кам'яних брил з дванадцятьма вежами й чотирма брамами. Вежі були чотирибокі, на два поверхи, з зубчастим карнизом між ними і таким же зубчастим верхом та кількома бійницями для гармат. Сухий рів оточував стіни не так для оборони, як щоб стікали в море гірські потоки після дощу. Місто було оточене такими ж мурами з вежами і брамами, а передмістя потопали в садах.
Каффський порт кипів кораблями. Стрункі венеціанські і далматські бригантини, англійські галіони й корвети, турецькі фелюки, галери та сандали, болгарські дуби й легкі вітрильники з Кавказу стояли всуміш із сірійськими, мальтійськими та кіпрськими столчаками. І той же вітер напинав жовтогарячі фрігійські й пурпурні генуезькі паруси, що й сніжно-білі крила іспанських фрегатів. Різномовна юрба заповняла порт, де пахтіло мускусом, виноградним вином, солоною рибою, ваніллю, смоленим канатом і фруктами.
Але головний товар тут були невільники. Звідси вивозили їх в усі порти Середземного моря, а потім гнали караванами до Персії, Індії та Аравії. На східних ринках українка цінувалася так само високо, як і черкешенка чи грузинка.
Перед каффською брамою невільників розподілили. Кожен купець відокремлював своїх бранців. Знов почався плач і лемент. Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощаючись із дочками й синами. Як підстрелені, билися жінки, відриваючись від чоловіків, але батіг работорговця підіймав їх із землі і гнав на невільницький ринок.
Сафар розрахував, що сьогодні ринок буде переповнений рабами і ціни на них дуже знизяться.