Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську – в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі "з правом вислуги". Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: "Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати".
30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши всіх братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Найтяжча по Шевченковій спіткала героя М. Гулака, що ні під якими загрозами не хотів нічого розповісти й прийняв на себе провину інших братчиків – його на три роки посаджено до каземату страшної Шліссельбурзької в’язниці, в повній ізоляції. Куліш, Костомаров і Навроцький, відсидівши свої терміни ув’язнення, мали виїхати на службу до визначених їм місцевостей, Білозерський – просто на службу до Петрозаводську, Андрузький і Посяда – кінчати університетську науку в Казані. Всім було заборонено перебувати на Україні. Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено також літературну діяльність.
Страшний присуд над собою Шевченко "вислухав із непорушним спокоєм" і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Оголошування присудів жандарми супроводили напучуваннями й запитаннями, чи засуджені признають слушність визначених їм кар, чи каються. Довелось витерпіти ще й цю моральну муку. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших своїх речей – "Понад полем іде", цей свій marche funebre, цей страшний гімн вічному переможному походові смерти, зроджений очевидно роздумуванням над жахливим її біологічним законом. Грізна ритміка й музика цієї поезії найліпше ілюструє напруження нервів, що його він пережив того дня. Мабуть там же написав і цей, звернутий до братчиків вірш:
Чи ми ще зійдемося знову,
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любови
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так! Не наша мати,
А довелося поважати!
То воля Господа!… Годіть,
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого;
Свою Україну любіть,
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Не була це якась резиґнація, – у тяжких рефлексіях цього віршу відбилася лише свідомість страшної національної поразки. Значна частина найвидатнішої й активної української молоді, якщо не назавжди, то надовго була відірвана від можливості вести яку-будь працю над відродженням свого народу, над відбудовуванням його культурних багатств, над ширенням ідеї "братства і любови". Це була страшна катастрофа. Півтора року перед тим самотній, прикутий до місця хворобою в глухій полтавській закутині, кликав розпачливо до земляків:
Обніміте найменшого брата!
Зате потім цілий рік, від приїзду до Києва минулої весни аж до часу арешту, мав завжди радісну свідомість того, що знайшов гурт людей, які ту Україну справді люблять і найменшим братам справді розкрили обійми, для яких національна праця була виразно усталеною програмою життя. Сьогодні знав, що працю ту брутальною силою припинено. Бентежила його думка, що довго, а може й ніколи не настануть зміни, які дали б братчикам змогу "зійтися знову", знову спільно в одній лаві стати до тієї самої праці. У цей найстрашніший момент свого життя думав він не про себе, а про національну справу й про тих близьких йому, що для цієї справи працювали.
Ці дві поезії було першою відповіддю поета на царську заборону писати, та думки його були не про цього "земного судію" і виконавців його волі, а линули до Того Судії, з чиєї волі все діється –
То воля Господа!
Тяжко було ствердити, що та воля – "не наша мати". І скорбно звучав останній акорд пісні про смерть:
І мене не мине –
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне!
Кілька днів перед тим сказав це саме й іншими словами:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Мав надовго, може навіки, розлучитися з рідним краєм. На другий день його повезли на далеке заслання.
Наслідки справи кирило-мефодіївців
Панславізм кирило-мефодіївців
Щоб зрозуміти вповні, чому покоління молодої української інтеліґенції 1840-их років, що впивалося чаром Шевченкової національної музи, і "світильник" тої молоді, сам Шевченко, захопилися ідеєю панславізму, треба добре розібратися в цілому комплексі ідей, на той час живих і передових, та поглянути, як вони переломлювалися на українському ґрунті як могутні чинники національного відродження та формування нових соціальних поглядів.
Однією з основ ідеалістично-романтичної філософії, що її визнавали і Шевченко, і всі братчики, був "руссоїзм" – теорія Жана Жака Руссо про первісну чистоту людської природи, зіпсутої цивілізацією. Другою засадою їхнього світогляду була віра в те, що кожний народ має своє, від самого Бога усталене історичне призначення, свою власну світову місію. Віру цю проголошували численні видатні європейські філософи. Теорія Ж. Ж. Руссо викликала велике зацікавлення народним, тобто простонародним світоглядом, що відбивався передусім у народній творчості.
Уже в кінці XVIII століття німецький філософ Гердер, хрещений батько європейського романтизму, звернувся до вивчення світової народної поезії і прийшов до висновку, що саме у слов’янських народів, найменше зачеплених впливами цивілізації, народна поезія – найартистичніша, найбагатша. Гердер висловив думку про спеціальну світову місію слов’янських народів. Вивчення рідного минулого й народної творчості вченими всіх слов’янських народів ішло під знаком тоді ще ніким не запереченої віри у спільне походження всіх слов’ян, в існування праслов’янського пранароду. Вивчення слов’янських мов дало цій теорії поважні докази-підстави. Слідом за мовознавством ішло вивчення слов’янських звичаїв та національних громадських інституцій.
У світлі цих, не завжди справді наукових, студій минуле всіх слов’янських народів пастушої або хліборобської культури малювалося в надзвичайно привабливих фарбах моральної чистоти, а їх первісна політично-громадська організація – як ідеал, що був запереченням на деспотизмі й насильстві спертих державних організацій, до складу яких поневолені слов’янські народи належали. Турки ж, німці й отатарені, а потім німецьким духом просякнуті росіяни – три державні нації, що панували тоді над усіма слов’янськими народами, на думку ідеологів відродження окремих слов’янських народів, "нівечили чисту натуру слов’янську" своїх підданих слов’ян, бо накидали їм невластиві форми державно-політичного й громадського ладу.
Перші десятиліття XIX віку були добою потужного відродження підлеглих Туреччині й Австрії слов’янських народів. І т. зв. "ілліризм", тобто національно-визвольний сербський рух, і гігантські просто зусилля чехів – одних розтурчитися, а других рознімечитися – не могли не вплинути на уяву й на думки українських патріотів. Цілком натурально повстала в них думка використати слов’янську духову міць у боротьбі передусім із двома завойовницькими силами – московською і німецькою. Це випливало не лише з їхніх теоретично-філософських міркувань, але й з міркувань практично-політичних.
Австрія, Пруссія і Росія, керовані трьома німецькими династіями Габсбурґів, Гогенцоллернів і фальшиво званих Романовими Ґоторпів, були зв’язані тісним політичним "священним" союзом 1815 року. Чи могла Україна сама, власними силами, протиставитися цим трьом державам, що тримали в послуху цілу Европу й спільно загрожували близькому азіатському Сходові? Тільки "сплітшись узами приязні", могли слов’янські народи скинути з себе чужі деспотії– так вірив Шевченко, так вірили й кирило-мефодіївці, що цю формулу висловили устами В. Білозерського.
В цій вірі були не виправдані дальшою історією наївні засновки, що і Москва і Польща, перша, коли позбавиться свого деспотичного, а друга, коли позбавиться свого шляхетсько-панського устрою, будуть такими самими рівними – без усяких претензій на гегемонію над іншими слов’янськими народами – членами великої конфедерації незалежних слов’янських держав-народів. Але ці з політичного погляду наївні засновки в світлі релігійно-філософських переконань того покоління були цілком виправдані: випливали вони з віри в "добру натуру слов’янську", з віри в те, що, позбувшись чужих, невластивих їм форм національно-політичного життя, народи ці почнуть жити у взаємній братерській згоді.
За покликання всіх слов’янських народів ентузіасти наші вважали несення світові правдивих, згідних з людською природою і Христовою наукою засад організації соціально-політичного життя людськості. Василь Білозерський писав про це в своїй "записці":
"Панславізм – це об’єднання всіх слов’янських племен в одну спільну родину, що, бувши одушевлена любов’ю до людськості, повинна розвинути в своєму середовищі християнські правила життя, застосувати їх у громадському житті і таким способом, так би мовити, дати новий імпульс до всесвітньої діяльності". Місією слов’ян було повернути Європі "загублену нею найголовнішу суспільну підставу – релігію".
"Як і давніше, їхнім завданням було ширення сумирної хліборобської цивілізації; як давніше зм’якшували вони звичаї войовничих народів, так і тепер зм’якшать роздратовані нещастями душі народів розв’язанням соціальних завдань, поверненням блага, вказаного Спасителем".
Ця віра диктувала "Молодій Україні" змагання до об’єднання своїх визвольних зусиль із визвольними зусиллями інших слов’янських народів: окреме існування України "серед кількох вогнів" неможливе: "так їй загрожує ще гірша доля, ніж та, що її зазнали поляки". Для України – "єдиний засіб… до повернення народніх прав" – "в об’єднанні слов’янських племен в одну сім’ю під охороною закону, любови і свободи кожного". "Сплітшись руками приязні", слов’янські народи "оборонять себе від усякого варвара і повернуть свої права". П’ять років перед тим, – як написав Білозерський, – Шевченко в "Гайдамаках" уболівав над тим, що "старих слов’ян діти впились кров’ю". За винних у братовбивчій боротьбі вважав "ксьондзів, єзуїтів", а в "Никиті Гайдаю" – і польських магнатів. І перші, і другі для нього були витвором чужої, неслов’янської стихії.