А я її дуже, дуже хотів! Саме такої жінки мені треба. Ми зблизились в розмові лише два дні тому і обоє відчули одразу сильне взаємне тяжіння. Тіло співало, кричало. Вона це бачила і, змагаючись, аж трохи не плакала від пристрасті й знемоги. Я переміг себе, пожалів її — дуже вже просилась. І вона пішла, але вранці сьогодні сама вернулась, уже переможена, і віддалась. Яке шовкове, повне, розкішне в неї тіло! Яке гарне гордовито-шляхетне обличчя і теплі сірі очі! Я потонув забутньо у цій м’яко-ласкавій, але водночас пружній, гострій, п’янкій красі. Потім було все просто, непримушено, ніби ми вже знались давно. Вона пішла. Я ще лежав. Глянув у вікно — йде сніг. Падає рівно, чітко на тлі зеленаво-синього лісу.
Поїхав Гординський, подарував мені моршинський етюд. Дзвонила зі Львова п. Ігнатова — добуде днями Лесикові панчішки. Дав Багряному 150 зл. із зібраних пожертв, погодив з Бартковим справу, щоб перевести його до теплішої хати й улаштувати йому вечір спогадів в оселі.
15/Х — 43 р.
Вночі вона знову була в мене. Потім — світив місяць і вона довго розповідала про своє життя. Було це дуже драматично, щось а 1а Емма Боварі, життя в неї поламане, а вона ж людина сердечна й небуденна, крім того, має вищу освіту і знає кілька чужоземних мов. І була хвилина у місячній імлі, коли вона зовсім, ну зовсім скидалась на Ольгу Горську [актриса, перша дружина А. Любченка. — Ред.]. Я аж затремтів.
Учора дзвонила з Дрогобича Слава — приїде сюди на тиждень. Почуваю, що в неї теж цікаве життя і що в мене буде щось з нею.
Завтра вранці їду до Львова. Погода сьогодні знову сонячна, тепла — був знову у лісі під своїм стіжком сіна. Був з нею, прощався. Тут я рівно два тижні тому прощався з Галиною. Жінки! Кожна з них розповідає, розкриває мені своє життя. Але за цим особистим їхнім життям розкривається щоразу глибше і буття галицьке і взагалі буття. Багато сумного і драматичного. Ці люди стомлені і спантеличені — соціальною кривдою, ворожою державною системою, тиском релігійних і побутових забобонів, вузькістю самого галицького загомінку. За розповідями жінок я бачу чоловіків, їхні характери, їхню поведінку, рівень ідейний та культурний, мораль інтелігенції (обмеженої здебільшого) і всієї іншої маси. Дуже цікаво і часами дуже тяжко.
В кімнаті моїй сохне моє погруддя і лякає людей, які до мене заходять, своєю несподіванкою — воно стоїть на важкій тумбі, закутаній рядном, і скидається на живу постать.
20/Х — 43 р.
Вчора приїхав зі Львова.
У Гординського застаю Маланюка. Поцілувались. Каже, що його творчого вечора не буде — він образився на Лужницького, який нещодавно в "Кр. вістях" написав статтю, де лаяв укр. поетів за зловживання образом "вітру" — заодно і згадав "емігрантського поета Маланюка". Я спробував його переконати, що це — дурниця, але він амбітний. Він уже був і погодився, та пізно, бо вечір однаково відкладено. Читав мені листа від Донцова з Праги. Лист розумний і злий. Лає, як і завжди, галицьку міщанську обмеженість. Дружину його (Марійку), здається, заарештовано.
Йдемо з М. до видавництва. Веде мене під руку й вибачається, що був таким нервовим улітку. До Львова переїздити знову вагається, я не заперечую, навіть кажу, що тепер уже, з огляду на загальну ситуацію, не заохочую його, не натискую. У видавництві—
радісна зустріч із Веретенченком, Одарченком, Стефаником, Шлемкевичем, Струтинською. С. показує мені друге видання "Вертепу". Обід в клубі. Зустріч із Г. Костюком, Ковальовим, Дубровським (головою "Просвіти" з Харкова). Костюк розповідає про Жоржа й маму — вони їхати далеко не схотіли, до М. Ясеницької мали упередження. Йду до Ігнатової в Kartstelle, дарує мені панчішки для Леся і нім. продуктову картку, запрошує на завтра на чай. Увечері побачення ще з багатьма в клубі, де відбуваються збори письменників і де Мартинець, голова клубу, інформує про запровадження в Галичині особливого стану. Мовляв, єдиний досі спокійний закуток Європи — Галичина починає вулканізуватися, тобто правдивіше — волинізувати-ся. З 18/Х, отже, настає винятковий стан репресій, а тому що тепер може бути дуже швидко знищено дуже багато українців (зокрема інтелігенції), то обов’язком письменників є на сторінках преси всіляко застерегти цю інтелігенцію і масу від нерозважних вчинків, що можуть призвести до знищення. Настрій у присутніх притлумлений, понурий, розгублений. Ніхто не хоче брати слова для обговорення. Нарешті виходить Ірина Вільде (її чоловіка цими днями взято закладником після вбивства у Ми-куличині 6 поляків, і тепер вона оббиває пороги гестапо та прокуратури у Львові, щоб чоловіка врятувати). Вона говорить просто й розумно: жаль, мовляв, що тут, у залі, серед присутніх нема відповідальних німців — з ними передусім треба було б поговорити. І взагалі треба справу брати з первопричин — при чому тут письменники, коли лінія влади щодо українців найприкріша. Чи будеш посідати пронімецьку орієнтацію чи ні, а все одно нема гарантії, що тебе першого-ліпшого дня не схопить закладником чи просто так гестапо. І взагалі, як трохи грубувато каже народна приказка: "Навіщо силувати дівку, коли парубок не хоче?" Її виступ мав успіх. Ще кілька слів сказав Семчишин, згадавши й про мене: "І Любченко, і Косач, і Вільде можуть дати незабаром блискучі твори, але це справи не врятує. Треба усунути головні причини лиха, а не обдурювати себе марними надіями". Настрій ще більше занепав. Розійшлись геть розчаровані й стривожені, ждучи віднині найгіршого. Другого ж дня (18/Х) почали німці і укр. поліція скрізь на вулицях перевіряти документи й обшукувати. Тільки й чутно: "Hende hoch!" І того ж вечора, кажуть,
її* з автомата обстріляно № 10-й трамвая, вбито водія і нім. унтер-офіцера. Діють, звичайно, поляки.
Другого дня: неділя, сонце, хоч холоднаво.,0 9-й зустріч із Славою, йдемо до св. Юра на богослужіння, потім гуляємо в парку при Юрі. Вона обіцяє приїхати до Моршина. Вона проводить мене до вулиці, де жив Новаківський, і дорікає, що я похмурий, мовчазний (а мені болить душа від усього і болить під грудьми — знову вегет. невроз, бо починається холод). Далі навідуюсь до Литвиненка — лежить хворий, плеврит. Просить швидше прислати з Моршина погруддя, щоб встигнути на виставку. П’ємо чай. Далі: зустріч із Єндиком у тому ж саду, трохи прогулюємось, задоволено спостерігаємо, як марширує великий загін укр. поліції коло університету. Браві хлопці й горласто співають. А поляки на хідниках скривлено одвертаються. Обід у клубі, розмова з Вільде й Керницьким. Візита до Ігнатової, потім до Сапруна — добрий напій — коньяк із солодкими жовтками, дуже смачні булочки. Увечері у Гординських — жвава, приємна бесіда: Дуньо Горд., Маланюк, Гірняк, я. Приходив о 9-й Славко дуже схвильований — його ледь-ледь не вбили. Кричали йому "Hende hoch!", а він глухий, не вчолопав, і коли б нараз Стефаник не підкинув його руки догори, вліпили б йому кулю в лоб. Самі потім порадили, щоб глухий вечорами не вештався, бо вб’ють.
Зраня — видавничі клопоти. Зустріч з Ольгою біля театру (вона подзвонила й призначила). Йдемо Мар’яцькою площею наструнчено й озираємось, як злодії. Але в цій змовності і гостроті є своя приємність. Потім сидимо 1/2 год. у кафе. Знову — ті зеленаво-сірі очі, глибінь, мука... "Облишмо це все, — кажу, — все ж одно нічого у нас далі не буде, крім неприємностей. У вас же чоловік, дитина. Жодних перспектив..." "Ні, не можу, не можу, — відповідає, як хвора, — і знаю, що не треба, а не можу". Дуже жалілась на чоловіка. Він тупий деспот. Потім, по обіді — зустріч із Марією. Який сумбур! Засипала мене градом різкеньких слів, почала виправдуватися, чому не привезла мами. На допомогу покликала ще якусь Інну, дівчину з Києва. Обидві розповідають, що була можливість мамі і Жоржеві вчасно виїхати, але Жорж крутив, збивав маму з пантелику, сам бігав до краю розгублений, нервувася, дотягнув отак справу до останнього дня, а тоді сказав, що хоче кінчати самогубством. Це на нього скидається: у нього душа розривалась і за мамою і за Женею, яка в Бердичеві. Крім того, він взагалі немужній і неврастеник. Мами жаль. Але якщо я маю на своїх плечах Лесика, то може він хоч раз поклопотатися за маму. Ні, невдалий у мене, неповноцінний брат. Була цілковита можливість їхати просто в Галичину, чи бодай до Бердичева, а він завагався, розгубився, і сам може загинути, і маму загубить. Ще й на мене, кажуть, дуже нарікав, лаяв мене. Чудак! Хай Бог йому дурість дарує. Я подякував Марії за клопоти і сказав, що не маю на неї лихого серця. Вона ж почала розповідати, що я не маю друзів: одні вважають мене за людину з характером і доброго письменника, інші ж лають, що мало зробив, що я егоїст, що хитрий дуже й тому зумів крутитись серед большевиків. Наплювать! Був би я м’якою посередністю, не йшов би пробоєм, то ні в кого взагалі й не боліло б, ніхто й не сичав би. Ото було б найгірше. А згодом, як почало темніти, Марія почала монотонну нудну розмову на тему наших особистих взаємин. Я не втерпів, підвівся, попросив не дорікати й припинити сантименти: не час і не місце. Відчувши, що повівся занадто різко, попробував заспокоїти її лагіднішим тоном. Вона певна, що большевики будуть у Львові, і пропонує мені їхати на Прагу. [Речення закреслено автором. — Ред.]. Я попередив... що надалі однаково лишаюсь незалежним і самотнім.
Увечері в клубі багато говорив з Костюком. Він попереджав мене щодо Кокота — курви. Справді-таки, просочилось вкупі з іншими евакуйованими чимало шумовиння, яке слід було б одразу знищити, бо це продажні, злочинні елементи. Не встигли приїхати, а вже повно фіскальних доносів на своїх же. От сволота!
Вертав з клубу темними непривітними наїженими вулицями. Ще година восьма, а людей зовсім мало, і на хідниках раз у раз чути "Hende hoch!" та видко підступний поблиск ліхтарок. Десь лунають окремі постріли. Тяжко, тривожно тепер у Львові.
Довга розмова увечері з Маланюком. Він мені розповідав за Петлюру, який складався з Петлюри-вождя і Симона Васильовича — ліберального, трохи м’якотілого інтелігента. Дуже цікаво розповідав за Василя Тютюнника. Читав свої вірші останніх років. Є хороші речі. Розпитував за нову партію евакуйованих з Києва, з якими частково вже запізнався і які його розчаровують.