Усією родиною прощались і виряджали на війну сина Миколу, неначе найбільш тоді дорогого материному серцю. А за ним услід полинули думки тяжко зажуреної матері, вся її душа, радість і спокій усієї сім'ї. Тяжкі потяглися дні, тижні, місяці. Миколу Тобілевича любили вдома не тільки як сина і брата, а як людину щирої душі, привітної, веселої та лагідної вдачі. Окрім того в нього були глибоко артистичні поривання. Він любив мистецтво і народну поезію, яка виявлялась у чудесних піснях. Теплий, надзвичайної краси голос робив кожну пісню, яку співав Микола, мистецькою перлиною. Оте уміння співати збереглося у нього на все життя. І свої, і чужі однаково захоплювались і народним характером його виконання і голосом. Збираючись на війну, Микола бачив серед тих, хто прийшов виряджати його в дорогу, не тільки членів своєї сім'ї, а й цілий натовп знайомих і навіть мало знайомих йому людей, які прийшли потиснути йому на прощання руку і побажати щасливого повернення.
Попрощалися, вирядили, і хата відразу стала сумною пусткою. Не чулося більше в її стінах веселого гомону, співів і розмов. Усі ходили зажурені, пригнічені. Всі нетерпляче, але з страхом, дожидалися вістей з поля бою. Боялись дивитись у часописи, щоб не побачити там, у списках убитих, рідного, дорогого ймення. А коли, нарешті, одержали бажану звістку, всього чотири слова: "Жив, здоров, скоро прибуду",— не знали, як і радіти. Всі тоді плакали від радості, як плакали раніше від туги і горя. Минуло після того багато років, а Іван, оповідаючи мені в Новочеркаську про приїзд Миколи додому, знову плакав від зворушення.
Одержавши телеграму від Миколи, батько закричав у захваті:
— Горілки!.. На сто карбованців горілки!
Мати... брати... рідня... Такі сцени не передаються словами. За Шипкінські бої Микола одержав нагороду: солдатського георгіївського хреста, — і шипкінського героя прийшло вітати мало не все місто. Для Єлисавета це було великим святом. У домі Тобілевичів, у флігелі, в садку і на всьому подвір'ї зібралось народу, як на ярмарку Знайомі й незнайомі поздоровляли батьків, сім'ю, вітали й обнімали Миколу. На радощах пили всі, свої й чужі, і гомін веселих голосів чувся далеко поза стінами хати. Крики "ура" чулися навіть за містком, що був від садиби Тобілевичів на досить далеченькій відстані.
Микола Тобілевич повернувся з війни змарнілий, аж чорний від вітру та порохового диму.
"Його обличчя, — казав мені пізніше Карпо Адамович, — вразило всіх рідних якимсь чужим і незнайомим виразом суворості й смутку від пережитих ним ще недавно картин війни".
"Трудно забути,— казав і Іван Карпович,— Миколині оповідання про те, що там діялось, що йому доводилось бачити на свої власні очі і що він пережив у зв'язку з боями за Шипку".
Трудно було також забути лице матері, що слухала отих оповідань; вона неначе вдруге переживала з ним разом оті страшні хвилини — і жалістю, і страхом, і відчаєм світились її заплакані очі. Повернення сина з війни було вже останньою радістю в її житті. Але надмірна радість, так само як і надмірне горе, іноді вкрай знесилює людину; так воно сталось і з матір'ю. Після того вона вже жила не довго. Вона і раніше часто хворіла, а в той рік війни безсонні ночі, тривога за сина остаточно підломили її здоров'я, ослабили організм, і без того підірваний довголітньою, іноді непосильною працею. Тієї осені вона застудилася, змушена була лягти до ліжка і вже більше не встала. Туга за дітьми, що в той час порозліталися з родинного гнізда, посилювала хворобу.
Микола не міг довго гостювати вдома. Він мусив повернутись у свій полк, який пізніше залишив для того, щоб піти на сцену. Наймолодший син Панас теж вступив на військову службу. Михайло виїхав з родиною своєю до Ізмаїла, куди його призначили на вищу посаду. Марія вступила на сцену і теж виїхала з Єлисавета. Карпо Адамович — як завжди на службі у панів — рідко міг навідуватись додому, і мати великого гурту дітей раптом залишилась сама в хаті. Жив з нею тільки син Іван з дітьми, її онуками. Але й він мусив працювати поза домом і тільки у вільні години не відходив від материного ліжка, прикладаючи зусилля, щоб розважити хвору.
Усе, що треба було робити для хворої, він робив влас норучно: доглядав її, переодягав, лікував. Усе, чим була тоді сильна медична наука, було вжито, щоб урятувати матір. Та надаремно! Померла Євдокія Зінов'ївна, проживши лише п'ятдесят шість років.
Під час материної хвороби, яка тривала досить довго, Іван Карпович ще ближче здружився з Михалевичем, який щодня приходив до хворої. І в часи лихоліття, що прийшли до Івана незабаром, Михалевич став для нього єдиною моральною підтримкою та порятунком.
Усі сини й дочка з'їхались на похорон, щоб віддати останню шану матері. З нею вони втратили вірного друга й розумну порадницю... Пам'ять про неї, як про високий і чистий зразок справжньої матері, нічим не затьмарена залишилась повік у серцях її синів. І згадки про її добре серце та палку любов до них у наипохмуріші дні, серед різних сумних життєвих обставин завжди прояснювали їхні обличчя, а іноді зворушували до сліз.
Чорна мармурова колонка на кладовищі в Єлисаветі, з коротким написом: "Матері — сини", — то був останній синівський подарунок.
Місто, зі своїм невгамовним рухом, з напливом усе нових та нових вражень ставало для Івана Карповича обридлим, чужим. Особливо воно було неприємне для нього після тяжкого пережитого горя. Ні службові справи, ні товариші, ні, навіть, театр і літературна робота не могли заспокоїти й потішити Івана. Він прагнув тихого сільського оточення, щоб трохи відпочити душею і тілом серед живої природи. Коли б швидше в поле, у степ! З великим поспіхом кидав він іноді свої канцелярські обов'язки, брав сім'ю, або й сам тікав у село Кардашеву, що було в двадцяти верстах від Єлисавета. Там був маєток покійного тестя, що його Іван Карпович віддавав тепер селянам в оренду, залишивши для себе лише невеличкий клаптик землі біля самого дому. Господарював там тепер Карпо Адамович, який покинув службу у панів незадовго до смерті матері.
Приїхавши в село, Іван Карпович зараз же скидав із себе міський одяг, одягав простий, вигідний для роботи на полі, і брався до плуга, коси чи грабель, що було на черзі. Він працював разом з робітниками свого батька, разом з ними обідав і ночував у полі, вставав разом з сонцем і знову брався до роботи. Спочатку він так стомлювався, що від болю в усьому тілі не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, але через декілька днів біль цей зникав, сила фізич на прибувала і праця на свіжому повітрі ставала за іграшку, за радість. Селяни якось чудно дивились на ту роботу, вони не раз посміхались, вважаючи це за панську примху, яка скоро минеться. Не раз вони йому радили кинути косу і йти в холодок відпочити. Але потім, коли переконалися, що працював він по-справжньому, нарівні з усіма, то перестали сміятися з поваги до витриманості й працьовитості. Коли він, ідучи в лавах косарів, доганяв передніх, наступаючи їм на п'яти, вони, сміючись добродушно, говорили:
— Еге! Іване Карповичу! Ви нас заганяєте на слизьке? Бач, вигулялись у місті!
Фізичну працю в полі, на косовиці, та вдома, на городі, Іван Карпович вважав для себе за найкращі ліки від нервової перевтоми міською канцелярською роботою.
У полі, на роботі, Іван Карпович нічим зовнішньо не відрізнявся від селян, і це допомагало йому ближче знайомитися з ними усіма, входити у близькі стосунки з найбільш цікавими для нього людьми. Дружба з селянами допомогла дізнатися про те, чим жила проста, "мужицька" душа. Тут у всіх проявах відкривалось перед ним життя народне, з його горем і радощами. Був собі на селі такий Куць Гречаний та й інші селяни з їхнім вічним бажанням "якнайбільше придбати святої земельки!" Вони були злі, скупі, глумливі й жорстокі. Вони раді були увесь світ загарбати для себе. Були й інші, такі, як, наприклад, Швайка, Кундер — легкодухі, охочі до чарки і дуже ледачі до роботи. Правда, що були на селі й поважні, спокійні, чесні хазяїни, не вбогі й не дуже багаті, як Мазура, Богун, Радуга. З такими хорошими хазяїнами найбільше приятелював Іван Карпович. Окрім цих трьох категорій людей була ще ціла низка типів, що були представниками всіх злих і добрих якостей людської натури: егоїзму, єхидства, жорстокості обік безкористя, прямодушності, щирості і доброго серця. Тут були: "розумний та дурень", "Цокуль", "Харитина", "Калитка", "копач"; "свекруха й безталанна Софія". Тут були "мот і примот", як їх називав Карпо Адамович; "брехун і підбрехач", "хвіст і прихвостень", "дурник і піддуркуватий" — усі відміни темних сторін людської породи, як на показ!
Двір Тарковських стояв на пагорбку, оточений вінком селянських хат. Не переступаючи навіть порога свого дому, можна було бачити там всі "мужицькі" драми й комедії, як на долоні. Іван Карпович вивчив хазяїнів кожної хати і мав потім що оповідати про цю справжню галерею різних типів.
Іван Карпович, який поводився завжди з селянами як рівний з рівними, глибоко співчував їм не тільки словами, а й ділом. Побачивши, що все село перебуває у великій скруті від неврожаю та безземелля, він віддав усю землю в оренду селянам, забравши її від багатого посесора поміщика Баркова і призначивши ціну за оренду не по шість карбованців, як тоді була ціна навкруги, а по три. Це було зроблено, звичайно, за згодою всіх спадкоємців Тарковських. Селяни дістали змогу стати хазяїнами і не поневірятись наймитами по великих економіях. Іван Карпович допоміг стати на власне господарство не одному бідоласі: тому купив пару бичків, тому коней, іншому плуга чи корову, декого лікував своїм коштом у лікарні і, взагалі, був для селян щирим другом, виявляв багато щирості і доброго серця, забуваючи частенько про себе самого. Це не могло не викликати приязні до нього з боку селян. Взаємні стосунки Івана Карповича з селянами стали міцними і повними довір'я.
Він як знавець урядових законів дуже часто приходив на порятунок усім тим, хто потрапляв до рук урядовців-хабарників, у різні тенета сільської адміністрації, старшини, соцьких, десяцьких та до лабетів різних сільських глитаїв і павуків. Скільки отаких визволених від несправедливого й беззаконного визиску з боку лиходіїв сердечно дякували Іванові Карповичу, кажучи, що без його допомоги й втручання вони, напевно, загинули б! Окрім поважних селян, певного вже віку, до нього горнулася також і сільська молодь, парубки та дівчата.