Я сьогодні допіру одержав з СНУ повідомлення, що нам переведено гроші тим часом на будівлю лабораторії, але в такій кількості, що ми любісінько можемо позичити їх і на виплату зарплатні. І мені здається, цим вичерпується це запальне змагання, що так припадково схопилось у нас. Товариші! З завтрашнього дня контора почне складати список на виплату.
Справді, ця коротка й стримана заява справила враження раптового вибуху бомби. По тому під лагідну й лукаву посмішку директорову зірвались гучні оплески. Справа була вичерпана. Горошко, збентежений і вражений такою несподіванкою, одійшов обіч столу і важко сів, приголомшено похилившись.
Представник райкому тим часом щось захоплено розповідав Сахновичеві. Але голова зборів т. Потапов обірвав його й заявив, що на черзі інформаційна доповідь райкому. Представник райкому схопився, протер окуляри й почав доповідати.
— Ну, так от, товариші, по-перше, з станцією! Я, звичайно, в цих справах не зовсім компетентний і боюсь вдаватись у теоретичність, але гадаю, що ваша адміністрація зуміє дати вам краще звіт. Я тільки хочу констатирувати, що справа станції у нас в СНУ на дуже високім рахунку. Та небезпека, що повисла була над станцією, вже поминула. Методи роботи й матеріали спробувало й ухвалено — і перед станцією тепер дуже блискучі перспективи розвитку, з чим вас, товариство, й вітаю!.. Тепер щодо професійної справи, так ми тут тримаємось класової й виховавчої лінії і так само маємо багато поліпшень та досягнень.
Далі пішов огляд усяких інструкцій та їхнє тлумачення, і стомлені люди почали потроху ушиватись на двір, дехто ж сидів, ще й дрімотно слухав доповідь.
Загальні збори скінчились на початку першої, і публіка втомно й кволо почала розходитись. Представник райкому тим часом підійшов до Горошка, що сидів край столу, й притишено-грізно сказав:
— Ну, товаришу, а з вами, я гадаю, ми ще порахуємось у райкомі.
— Таке! А нащо нам рахуватись?
— Як нащо? — здивовано поспитав той.
— Атож! Цього не потрібно! — відповів Горошко і зразу ж відвернувся. Представник райкому зніяковіло озирнувся, не знаючи до кого пристати, як раптом його покликав Сахнович:
— Дозвольте вас познайомити з нашим буряководом: т. Долинна.
Представник уважно оглянув Тосю.
— Ми хочемо просити вас, т[овари]шу Руденко, допомогти нам в одній справі. Т[овари]шка Долинна хоче дістати відрядження за кордон для наукового вдосконалення. Ми вже написали від себе до СНУ. А тепер я проситиму вас підтримати там справу,— сказав запобігливо Сахнович.
— Ну, розуміється,— серйозно відповів Руденко,— райком, властиво, підтримує всі заяви і ніколи не заперечує, хіба що є якісь надто вже значні й наочні перешкоди.
— В такім разі, ви, значить, будете пам'ятати?
— А розуміється.
Тося попрощалась і вийшла. Зала, де були збори, майже зовсім спорожніла. Але на дворі ще де-не-де стояли купки людей, і в стримано-веселій розмові проривався сміх і спалахували вогні цигарок.
Проходячи повз один з гуртів, Тося впізнала Горошка з того, як він сердито й запально лаявся, а гурт дружно підтримував його сміхом. Горошко, певне, впізнав Тосю, на хвилю стишився, однак та пройшла мовчки, похиливши голову. А скоро вона одійшла, як Горошко запропонував:
— Братішки! Треба було б оросити наші бої! Як ви гадаєте?
— В чом дєло! Ідьот! — хтось підхопив співчутливо, і весь гурт шумливо вирушив у темряву.
Бенкетували цілу ніч. Цілу ніч пили, співали, викрикували, сперечались, доки нарешті не попадали під ожередом соломи. Втім, на ранок, на дев'ять годин, як починалася праця в конторі, Горошко встиг уже знайти управителя господарств Потапова, рішуче намігся, щоб той прийняв у нього справи завкому, і тепер стояв перед ним чистий, умитий, причесаний, зовсім тверезий.
До двох годин він устиг уже одержати платню, а надвечір вирушив у дорогу. Попрощатись він зайшов тільки до професора:
— Чорт би вас узяв, професоре! Не знаєш, як до вас і підійти!
— А що саме?
— Та ніяк не розберу — жонатий ви чи ні.
— А скажіть, будь ласка!
— Випили б, принаймні, погуляли б добре на прощання.
— На прощання? Ви хіба виїздите?
— Ні, просто відходжу.
— А що ж це з вами?
— Ет, довго розказувати. Одним словом, не вжився. Асистент у задумі й непевно посміхаючись дивився на
нього, тим часом як Горошко нерішуче крутив у руках свого пом'ятого капелюха.
— Це все-таки прикро, що так сталось,— з тихим співчуттям обізвався професор.
— Та, знаєте, нема що шкодувати,— жваво обізвався Горошко.— Мені, певно, так на роду написано. Збивати всюди хвилю, щоб болото не застоювалось.
— Так? Ну, ви хоч обзивайтесь, де ви будете.
— Добре! Діло таке. Якось напишу вам на інститут. А поки що бувайте здорові.
Він простяг руку, замахав своїм пом'ятим капелюхом, підсунув на спині клунок і, ще раз уклонившись, пішов. Професор провів його задумано-лукавою посмішкою.
Коли доглядач вийшов за парк, перші сутінки вже зовсім закутали землю, але крізь них всі речі дотикались до нього насуплено-теплими ворсинами. Під ногами збивався важкий вечірній порох, поблизу з ланів обзивалась зажурено-пискли-ва птиця, а вгорі простелилась пишними оксамитно-синіми крилами ніч.
З долини, з глибини притуманених сутінків, вихопилася поодинока виклична пісня й розкраяла Горошкові серце своєю невгамовною журбою.
Тоді Горошко підсунув капелюха, струсонув торбинку за плечима і, взявши ширший крок, жваво пустився у м'які задумані сутінки ночі.
XXVII
Ніхто, власне, не знав, чи вони побрались, чи ні. Та вони й самі не дуже квапились показати в житті своє одруження. Тим-то станційні радіо цього разу були зовсім збентежені. Отже, насторожились і чатували.
А тим часом Савлутинський одержав він товариша з інституту, проф[есора] Шванчука, листа. Той писав, що Івгушенко розпочав одверту й справжню кампанію проти Савлутинського. В професорських колах говорилось, що Івгушенко після своєї рецензії, тепер уже не таячись, зухвало виступив у предметовій комісії й запально нападав на Савлутинського. Він підбив кількох чоловік з землевпорядного факультету, людей безпринципних, інтрижних, яких можна купити за копійку, властиво, навіть не щюфесорів, а колишніх службовців, людей, по суті, реакційних, що тепер примазались до вузівського казана. Отже, збиралась хоч невелика, але солідарна, тепла компанія, на яку спирається Івгушенко, тепер уже одверто домагаючися дисциплін Савлутинського. Кажуть, що ця група висуває декого з своїх членів і в наукові співробітники кафедри. Отже, т[овариш] Шванчук радить швидше приїздити й самому боронити свої права.
Лист занепокоїв Савлутинського не так побоюванням утратити посаду, як тою підлотою, що так міцно кублилась в інститутських колах. Втім, вихід був один, і Савлутинський з Орисею потай умовились виїхати звідси негайно.
На останній вечір, одначе, вони надумали влаштувати невеличку, дуже скромну, майже дорожню вечірку. Покликали тільки Сахновичів та Тосю.
Тося сиділа мовчки, нудьгуючи, ніби зовсім байдужа до всього, що діялось навкруги неї. Тим часом Ганна Іванівна, примостившись у глибині кімнати, зацікавлено розпитувалась, чи таки ж вони побрались, чи то тільки так ходять поголоски й пересуди. Професор, видно, трохи нудився, не находячи, про що можна було говорити з самим жіноцтвом, нова роля господаря була йому незвична. Але, помітивши, що Тося так само нудиться, він переміг власні лінощі й, підійшовши, почав говорити про те, як незручно, мабуть, виїздити звідси, з цих маленьких станцій. Розмова скоро перейшла на умови закордонного життя, цю влюблену тему професорову, і він захопився зразу ж розмовою. Тося теж пожвавішала й зацікавлено стала слухати.
Директор прийшов пізніш, принісши з собою відгомін і заклопотання з господарства, і зразу ж усі розвеселились і збились до гурту.
— Отже, ви виїздите? — сказав він, здоровкаючись широким рухом.
— Та пора вже й честь знати,— знизав плечима Савлутинський.
— Так-так! Всі роз'їздяться, а нас покидають. Горошко, так той втік. А тепер ви ось забираєте Ірину Михайлівну. А там і Антоніна Георгіївна збирається за кордон! Гляди, й заміж там вийде.
Сахнович обвів теплим зором усіх присутніх і потім додав, звертаючись до Ганни Іванівни:
— Зостанемось ми вдвох з тобою, стара!
— Ну, подивіться на нього, будь ласка! Стара! Яка я тобі стара? Ти ще не дуже, прошу тебе. А то я як візьму якогось молодчика та чкурну, то знатимеш ти, яка я стара.
Всі ніяково посміхнулись, не вірячи, звичайно, такій відважності Ганни Іванівни. Але сам Сахнович ніби й не чув цього протесту, задивившись у вікно.
Раптом він повернувся до професора й сказав:
— Я все думаю про Горошка. Дивна якась історія з ним. Чудний якийсь тип і колючкий.
Савлутинський хвилину подумав й потім поволі відповів:
— А ви знаєте, по-моєму, на нім лежить якийсь фатум. Це велике наше бунтарство й невгамовність. І він несе його, як якийсь тягар.
— А що ж! Хай бунтує! Нам ще багато треба добунтовувати. Бунтарство — це молодість! Це захоплення ширших ділянок життя!
— А я не знаю, чи це так.
— По-моєму, бунтарство — це тільки шкаралуща для справжнього життя. А справжній зміст нашого поступу — це все-таки плекання високоморальної й інтелектуальної людини. І ми йдемо до цього, і коли нам сьогодні болить, то це біль пологів, коли має народитись ота нова вища людина.
— Ну, і що ж, по-твоєму, для того робити? — нетерпляче поспитала Орися.
— Ну, дуже просто! Треба перш за все вбирати в себе оті крихти нашої культури. Це сировина, а з неї треба зсукати справжню добру нитку. Минулого сторіччя її сукали розм'якшеною кволою неврастенією, а тепер нове трудове суспільство мусить виплекати велику волю до буття, незламну й міцну, як криця.
— Ну, я не знаю, як там щодо волі, а мораль виплекати повинна тілька жінка. По-моєму, життя має в собі високу й чутливу мораль, і жінка легше спіймає її,— сказала схвильовано і впевнено Орися.
Вона хотіла було заперечувати й далі, але її покликала Ганна Іванівна. На її думку, пора вже накривати на стіл. Справді, чоловіків попрохали на канапу, а самі жінки збили докупи столики, накрили їх і заходились наставляти закуски. На вечірку було привезено дечого з міста, і все ж Ганна Іванівна своїм практичним розумом визнала, що вечірка виходить доволі "утленька", і тільки важко було сказати, чим це пояснити — скупістю чи недосвідченістю господарів.