Ти дуже схвильований. Твоє хвилювання передається мені.
— Що каже Ша-Гоша? — запитав Микола.
— Ша-Гоша викликає Єдиного. Він дуже заклопотаний тим, що Єдиний уникає розмови. Ша-Гоша домагається перебудови нашого суспільства на підставі законів Розуму і Добра. Цього вимагає Галактика.
— Ти добре бачиш Ша-Гошу?..
— Поки що я бачу Юпітер. Бачу Червоний Острів. У якому образі бачить себе Ша-Гоша — я ще не знаю. Його відчуття програмуються через Сонце. Моє поле надто слабке, щоб прийняти цю програму.
Двійник Миколи — його променевий психовідповідник — казав правду. Ша-Гоша, як і кожен мозок, складається із мільярдів нейронів. Кожен нейрон відчуває себе особою так само, як відчувають себе особами нейрони нашого мозку. В цьому легко переконатися, якщо пригадати, що в наших статевих залозах нейрони мають своїх генетичних відповідників. І ті відповідники здатні ставати особами, що із атомних світів приходять у наш вимір Всесвіту.
То є наші власні діти…
І все ж людина бачить себе не поділеною на окремі клітини — вона бачить себе як особу. Бачить у синтезі всіх своїх психічних зусиль. Отже, Червоний Острів — батько Ша-Гоші — також мусить бачити себе в якомусь образі. Але як охопити це бачення в цілому? Як настроїтись на ту програму відчуттів, яку Ша-Гоша отримує від Галактики через Сонце?..
Нарешті Микола переконався, що він здобув цілковиту рівновагу. Його психодвійник сказав:
— Пора, брате! Нас кличе Ша-Гоша.
Микола зодягнув на голову масивний шолом, з'єднаний еластичним кабелем з електронним психовідповідником. Тепер вони злились у єдиний організм.
Незабаром автомати висмокчуть із кімнати повітря до повного вакууму. В кімнаті запанує холоднеча Космосу. На ліжку лежатиме тільки речовинна подоба Шако-Миколи — його крихка оболонка, — а вся психоенергія організму перейде в електронний мозок, що міститься в сусідній кімнаті.
Микола вимкнув екран. Тепер він йому не потрібний. Його тіло скувала солодка втома. Воно було для нього лише одягом, який він залишає в оцій кімнаті, наче в гардеробі. Вакуум не дозволить упасти на цей одяг жодній порошинці. А коли він повернеться з мандрів, його електронний друг вдихне в клітини тіла всю ту енергію, яку Микола щедро йому довірив…
…Тиша космосу. Тіла немає. Є лише полум'яні язики, що обертаються на зразок далеких галактик. Микола знає, що то він — то дух його б'ється в полум'ї отих язиків, але мови у нього немає так само, як немає тіла.
І все ж воно — оте бездомне "я" — відчувало себе тією особою, якій колись належало. Особа жила в промені, що був її тілом…
Можливо, кожен промінь комусь належить? Бо що ж відчуває, що мислить, коли не проміння? Адже ж у світі нічого більше немає, окрім нього. А раз нічого більше немає, то й мислити більше нічому. Кожен предмет — це тільки законсервоване проміння. Для Субстанції він прозорий, бо для неї немає поверхні предметів — існує тільки вона сама у власній самоглибині. І коли зникає предмет — скажімо, наше тіло, — то хіба гине проміння, з якого витканий був предмет? Як можна уявити смерть променя? Зате легко уявити його вивільнення із нашого тіла, його повернення в лоно Субстанції…
І ось питання: чи гине та інформація, яку надбав промінь тоді, коли він був атомною піною нашого організму? А чому, власне, вона має гинути? Навіщо ж той промінь приходив у наш організм? Хіба не заради збагачення самої Субстанції? Хіба гине інформація, згущена в променевій пам'яті електронного мозку? Хіба Всесвіт — сам Всесвіт у своїй безмежності! — мусить бути організований гірше, ніж отой ящик, де ми зіштовхуємо зустрічні променеві потоки? Чи не виявляємо ми нескромність, коли творіння власних рук вважаємо досконалішими за Всесвіт? І якщо ми навчилися зберігати ідеї у променевій оболонці, то з якої причини цього не вміє робити Всесвіт? Хіба вік його коротший, ніж вік смертної людини? Хіба йому не вистачило часу на оцю мудру науку? Хіба Субстанція не пізнає саму себе в нашій діяльності? Але як вона може себе пізнавати, коли гинуть ідеї, що живуть променевим життям у глибинах нашого мозку?..
Ніякого іншого життя йому і не треба. Тільки б летіти отак — променевим завихренням у зоряному вітрі, відчувати себе безмежним у безмежності. Тій далині немає меж, немає впину. Як солодко бути зоряною краплиною! Невже він стане колись чимось іншим? Навіщо? Ах, так! Субстанція мусить бачити себе. Їй потрібні очі. Гармонія повинна стати тілом. Бо матерія пізнає себе в Людині…
Тіні. Прозорі силуети. Немає навіть зірок. Та ось тіні поволі починають вирізьблюватися чіткіше. З'являється те, чого насправді немає — поверхня тіл і предметів. Невже він бачить? Але чим? Де його очі? Хіба можна бачити без очей? Хіба нейтрино щось бачить?..
Бородатий велетень сидить під копицею сіна. Обличчя пітне, стомлене. Ось він підводиться, бере глек. Схиляється над криницею. Води немає. Чому немає води? А може, то не криниця? Може, так відчуває Ша-Гоша те Зло, що роз'їдає надра Фаетона? Може, оті надра запрограмовані у його відчуттях, як криниця на зеленій ниві сонячного життя? І, може, то його спрага випромінюється із глибин Червоного Острова, що плаває в метановій атмосфері Юпітера?..
Велетень зникає. І зникає нива. І здається Миколі, що він блискавицею летить в океан. Вибух. Той вибух завершує симфонію, у якій він був сьомою нотою.
Тиша. Поволі з'являється тіло. Руки зв'язані. І зв'язані ноги. Ні, не зв'язані — він закований у якусь посудину. Вона облягає кожен вигин його тіла, ніби саркофаг. Миколі хочеться кричати. Всесвіте, добрий, великий батьку! Навіщо ти кинув мене на тортури? Чому не дозволив шугати у твоїй неосяжній Безвідносності? Навіщо тобі потрібні не лише симфонії Щастя, а й наші Муки, наші Трагедії? Може, вони — тільки мазки, тільки тіні й напівтіні у твоїх симфоніях? Може, ти й сам смієшся і плачеш нами? Може, ми — тільки сльози на твоїх очах? Сльози Радості, сльози Смутку…
Спалах. Микола знов починає бачити. Тепер у нього справді є очі. Він дивиться крізь віконце саркофага на дві людські постаті, що стоять поруч. Чоловік і жінка. Обличчя ясно-бузкові, очі неприродно великі, волосся майже червоне. І майже червоні брови, схожі на смужки вогню, які виникають тоді, коли дитина, граючись вугликом у темряві, швидкими рухами коливає його в руці.
Микола мовби прокидається. Якщо є за віконцем саркофага чиїсь очі — глибокі, розумні, що несуть у собі Світове Добро, — йому не страшно. Значить, кудись він прибув. А куди саме? Що означало оте видіння: бородатий велетень під копицею сіна? Невже то справді був Ша-Гоша? Невже Микола потрапив у його променеве тіло? Невже оці люди, яких він бачить крізь вузеньку щілину, — тільки живі нейрони його мозку? Чому ж тоді сам титанічний Ша-Гоша виглядає звичайнісіньким косарем? Чому ж він одержує від Галактики отаку дивовижну програму для своїх відчуттів? Адже ж це програма нижчого порядку — коли острівці Безвідносної Субстанції, які ми називаємо живими істотами, ще не досягли того розвитку, що становить першооснову цивілізації. Може, саме тому Єдиний так зневажливо ставиться до Ша-Гоші? А може, Субстанція у своїх вищих сферах пізнає себе з деяким запізненням?..
Брови на фіолетових обличчях ледь помітно заворушилися. По них справді перебігали різноколірні спалахи. Виявляється, брови цих людей володіли здатністю міняти колір! І Микола починає розуміти: нейрони мозку Ша-Гоші, якими були ці люди, перемовлялися між собою не за допомогою звукових коливань, а за допомогою світлових ефектів. Та й справді: як інакше можна розмовляти у вакуумі?
Оранжевий спалах на бровах. Зелений. Жовтий. Червоний. І так само міняється колір їхніх очей. Що все це означає? Як зрозуміти їхню мову? Може, отак і планети перемовляються між собою — грою барв у своїх силових полях?..
Ні брови, ні очі не мали якогось одного кольору в певний момент, як його не має полярне сяйво. То була вільна гра світла — гра всіма барвами, які існують у природі.
Чоловік був значно старший. А жінка… Ні, то була не жінка. То була дівчина. Обличчям вона трохи схожа на чоловіка. Може, його донька?..
Їхній одяг також випромінював світло. Барви його мінялися. І мінявся колір волосся. Тільки обличчя зберігали той самий колір — близький до бузкового.
Чоловік підійшов до віконця у Миколиному саркофазі, простягнув руку і щось ворухнув пальцем. Що то було, Микола не знає. Але він одразу ж відчув полегшення. Тепер тілу було вільніше. Та ось що дивно: він почав розуміти те, про що вони говорили! Мабуть, зміна кольорів була тільки зовнішнім виявом їхньої розмови. І, може, вони й самі її не відчували. Можливо, він бачив цю гру лише тому, що дивився на них через оптичний прилад. Бо то таки не просто щілина. То було щось інше.
Так, вони розмовляли беззвучно! На губах грали то усмішка, то тінь задуми — тоді губи складалися важкими пелюстками, але було ясно, що не вони регулюють коливання, які сприймає мозок.
То були коливання світла, що передавалися від мозку до мозку безпосередньо, як здатна передаватись тільки думка. Може, саме через те Микола розумів їхню мову?..
— Ні, тату, — сказала дівчина. — Він прибув не з Деми. Але як він міг включитись у її програму?..
— Мабуть, через Вухатого. Він уже повертається. До речі, це, здається, ти його назвала Вухатим?
— Він справді вийшов у нас трохи смішним. Ядро схоже на людську голову з великими вухами. І вся його інформація висить на вухах. А хіба поганий гінець? Хіба не він передав нам розповідь про те, що сталося в сузір'ї Са?..
— Так, це жахлива подія. Фаетонський Материк Свободи повинен знати про це. Під час минулого протистояння вони ще не вміли приймати наших передач. Але останні їхні сигнали ми прийняли непогано.
Чи збираються вони відчинити оцей саркофаг? Що за дивовижна байдужість до гостя! Миколі хотілося крикнути. Але він не знав, як треба кричати промінням.
— Тату! Поглянь на екран. Він гнівається.
Екран? Який екран? Живу людину кинули в труну і тепер розглядають її на якомусь екрані! Та випустіть же, чуєте?!
…Стривай, Миколо! А хто ти зараз є? Ти ж тільки власний психовідповідник, що у формі променевих імпульсів потрапив у тіло велетня-косаря, який заклопотаний одним: на його ниві почала пересихати криниця.