Женя тепер так і робить — навіть у двір, коли мати не бачить, вискакує голоп’ятою.
Зараз вона сидить, блаженно розморена, і до слуху її долітає легенький шепіт листя за вікном, далеке дзеленькання трамвая. А нога вже лягла на підлогу і теж до чогось прислухається. О! Чуєте? Ніби щось лоскоче підошву. Ні, не лоскоче, а тихенько ворушиться, поколює. Як там, у лісі, на холодній землі. Через бетонну стелю, через нижній поверх, через підвал і двометровий фундамент неслись, докочувались вгору якісь нібито підземні порухи, ніби таємні сигнали. Здавалося, щось проривалося маленьке, але вперте, розсувало цеглу, бетон, паркет і вже торкалось босої ноги, лоскотало між пальцями. Невже… пробивається пролісок? Як у Пущі-Водиці — через кригу?
Дівчина завмерла, вся перетворилась в слух. Ні, таки справді! Запах! Ви чуєте запах — ранньої провесни, талих снігів, ніжний холодний запах пролісків??!
І що дивно — цей запах линув з вікна, з нагрітої вулиці. Й Женя, як було вже з нею раз уві сні, гостро й виразно відчула, що в усьому місті — в трамваях, у метро, в підземних переходах — стоїть цей неповторний запах, аромат хвої, дощу, пролісків, зеленої пущі.
Розплющила очі й кинулась до тумби, до свого троянського коня. "Від землі твоя сила! — згадався їй таємничий напис у професорській квартирі. — Чуєш, як з глибини проростає пролісок?" І застукотіло у дівчини серце, ніби перед стрибком у воду. Вона щось надумала. Відкрила дверцята тумби. На підлогу вивалились цілим гамузом її давні дитячі кубики. Цими кубиками Женя сто років не гралась. І зараз посоромилася б, але — тут вона сторожко оглянулась — близько нікого нема, а потім — хто сказав, що вона буде гратись?
"Товариші! — промовила Женя (це в ній озвався батечка). — Ось квартали. Їх густо-густо, один коло одного. — Вона показала пальцем на кубики. — А за ними Пуща, яка підступає до самого міста. Що я пропоную? — Женя, як Гулівер, піднялась над містом і діловито промовила: — Я пропоную зробити ось що…"
Вона взяла і рукою розсунула квартали, аж вони заскрипіли, а на площі й вулиці пустила ліс, що стояв недалеко і тільки й чекав сигналу. Сосни й берези, а за ними вайлуваті дуби один за одним посунули в місто, заповнювали кожен дворик і двір. Ось тут суцільними квадратиками ряботіли дахи будинків, а тепер — густий зелений масив, будинки скромно й спокійно визирали то там, то тут серед галявин та лісових просік. Не місто, а наче академічне селище в густому бору!
А це що за пустир у самому центрі? A-а, то яр і звалище цегли за стадіоном! Непорядок! Ми пустимо туди воду, буде ставок, а в ставку, де лежить на дні будівельний шлак, гарно, кажуть, розводиться риба. Уявляєте: прямо з балкона професор Гай-Бичковський тягатиме карасів! А Бен на плотах влаштовуватиме морські баталії!
(Тим часом Бен замаскував гілками свіжий пролом у паркані і поплентався до майданчика, посипаного гравієм, де збирався його загін на лінійку).
Женя переставляла кубики, і виростав перед нею прямий як стріла бульвар Каштанів; тут під кожним деревом вже продавали морозиво.
— Я знаю, що ти робиш, — раптом почула вона за спиною насмішкуватий голос і від несподіванки здригнулась. Але відразу ж заспокоїлась.
Ось хто завітав до неї — Синько! Звідки він узявся? Наче виліз із-за ліжка, бо ще й досі протирав кулачками заспані очі. Проте в його очах вже помалу пробуджувалось хитре лукавство й цікавість.
— Я знаю, — повторив Синько заспано й хвалькувато. — Ти будуєш гібридне місто.
— Правильно, — сказала Женя. — Бо я бачу, що без мене тут діла не буде.
— І без мене, — впевнено кинув Синько.
Він оглянув розкидані кубики, схвально мугикнув: "Ага, добре!" — і раптом спитав:
— Слухай, а ти мені крихту болота залишила?
— Болота? У місті? — В Жені налились теплом золотисті світло-каштанові очі; вона усміхнулась і легенько поскубла Синька за шкурку. — Ні, дорогенький, пробач. Болото я в місто наше не пущу. Я знаєш, що зроблю? Поїду завтра і привезу сюди Маньківку. Бачиш, за стадіоном є вільне місце. Ми переселимо Маньківку сюди. І ставок, і скелю, і річку — все перенесемо. Тільки, звичайно, заасфальтуємо дорогу і школу поверхів на двадцять поставимо. І будемо, дорогенький, бігати з тобою в школу повз ставок. І якщо тобі так хочеться, там знайдеш трохи болота, щоб вимазати твою мурзу.
Синько ще раз повів своїми світлофорчиками по розкиданих кубиках і, здається, лишився задоволений проектом міста. Найбільше сподобалось йому, що трава росла на балконах, пнулась вгору по стінах будинків, гірляндами розвішувалась на телеграфних дротах. "Добре!" — сказав Синько. Проте глянув на один із центральних бульварів і нахмурився.
— Ні, тут не так. — Він закректав і поправив кубики. — Не треба міліцейських будок. Люди у нас ходитимуть на роботу лісовими стежками, машини мчатимуть сосновими просіками, а регулювальників ми посадимо знаєш куди? У дупла величезних дубів! О! І хай звідти вони регулюють рухом автобусів, диких козуль, школярів, білок і лісових трамваїв. Ясно?
Синько глянув на Женю поглядом, що не визнавав заперечень.
— Прийнято одноголосно! — засміялась Женя й піднесла вгору обидві руки. Подумала — і веселий настрій у неї раптово змінився на стурбований. — Слухай, — серйозно звернулась до Синька. — Де твоє бугало? Ти тоді так злякався…
— Ага, злякався. Бо було чого. Побіг я в двір, а вже від Кадушиного будинку порох і дим. І зверху по ньому товчеться бульдозер. А я свій вогник, щоб ти знала, в стіні заховав, у дерев'яній шпарці під вікном. Ніякий біс і з свічкою не знайшов би. А бульдозер знайшов і ковшем зачепив моє бугальце. Вищербив. І тільки зачепив, як у мене кісточка хрусь! — з п’яти й вискочила, і тепер я вічно буду кульгати, от!
Синько задер ногу і показав Жені маленьку червону п'ятку, вичовгану до блиску. (Женя здивовано поморщила носа — де там і яка там кісточка випала, не видно було). А Синько пройшовся перед нею, показав, як він накульгує на праву ногу. Кульгав добре, ще й постогнував, тільки важко сказати, чи то й справді у нього випала кісточка, чи він, хитрий артист, обдурював дівчину.
У всякому разі Женя пожаліла його, погладила кудлату теплу спинку.
Синько примружився й забурмотів, як дідок. Сказав, що тепер він знає, куди ховати своє бугальце. В старих будинках — ні в якому разі! Бо старе ненадійне. Синько розумніший став: що вічно стоятиме на Лук’янівці, років сто, а то й двісті? Щось нове і капітально-велике. Ото знайшов він близенько хмарочос (аж на 24 поверхи!), зовсім новий, тільки що збудований, і так приховав там бугальце, що тепер ніхто, ніколи, ні за яку ціну…
Словом, Синько розхвалився, а потім вони дружно взялися за кубики, бо ще багато у їхньому місті треба було розв’язати проблем: як до хмар поставити ковші, щоб по тих ковшах збігала дощова вода, збиралась у підземних озерах-резервуарах, а потім фонтанчиками била скрізь — у дворах, на вулиці, на клумбах; як побудувати оранжерею, щоб росли там білі гриби (для Синька!) й проліски (для Жені), і щоб у школі прямо з вікон починався басейн, і на перервах проводились змагання ватерполістів і плавців…
Захоплені роботою, вони цілу годину будували своє місто, куди має переселитися Пуща-Водиця, Маньківка, Дніпро, висотні будинки, старезні дерева з міліціонерами-регулювальниками в дуплах, і ставок, де відбуватимуться морські баталії.
Удвох повзали по паркету, коротко й діловито перемовлялися, і кожен по-своєму переставляв кубики. Сонце лагідно пригрівало їм у спину, горобці постукували дзьобами по бляшаному карнизу за вікном.
А на тумбі під дзеркалом лежав розгорнутий авіаквиток, як свідчення того, що починається шкільне літо і що життя, за висловом одного великого географа, прекрасне ще й тому, що можна мандрувати.