От тільки чия фотографія під подушкою? Хоч би тільки раз глянути на ту. Може ж і не Соня, а зовсім якась невідома. Чи, може, то не коханої, а батька або матері?
Ліва рука, що підтримувала голову, солодко ниє від утоми, чи чого іншого. А в усьому тілі — дивна легкість, піднесеність, співучий ритм.
Гунявий насправді спить і не чує приходу Лесі. Вона відносить усі закупки до кухні, роздягається й сідає у фотель під лямпою, узявши в руки якусь французьку книжку. Тепер ательє не так б'є в очі своєю обстановою та крикливими малюнками. В пітьмі, на другому кінці кімнати, яснішою за канапу довгою плямою видно тіло Гунявого, а біля канапи на підлозі темну купу собаки.
Леся водить очима по рядках книги, навіть сторінки перегортає, дійшовши донизу, але нічого не розуміє. В коридорі часом з гупом та галасом проходять пожильці. Тоді Леся неспокійно дивиться на пляму тіла на канапі, чи не рухається. Ні, лежить непорушно.
* * *
Яєшню Гунявий їсть, уже сидячи. їсть похмурою, рішучою жадібністю, з голодним тремтінням пальців.
Після яєшні вимагає шинки, ковбаси або хоч трошки ікри. Та Леся м'яко й категорично відмовляє.
— Через дві години. Тепер ляжте.
Гунявий лягає й скоса, непорозумілим і допитливим поглядом стежить за Лесею, що хазяйновито, як у себе дома, порається в ательє.
Нарешті, навіть Квітка нагодована, і Леся підходить до канапи.
— Не хочете ще заснути?
Гунявий з похмурою задумою дивиться в стелю й мовчки крутить головою. Тоді Леся сідає у фотель біля нього.
— Може, хочете, щоб я вам почитала щонебудь?
Він знову мовчки хитає збоку набік головою. І раптом понуро, немов про себе посміхається. Потім хрипко бовкає:
— Так ви гадаєте, що дуже допомогли мені?
Леся пильно зиркає на нього. Ну, так, — тепер його повинні гризти амбіція й сором. Це — нормально. І треба спокійно реагувати на це.
— Не будемо про це балакати, пане Кавуненку. Добре?
— Не допомогли ви мені, а... ослабили. Тепер, дійсно, тільки вбити себе.
Леся забуває про спокійне реагування.
— Ви говорите, як гімназист, пане Кавуненку! А зовсім не як... не як доросла людина. І взагалі, все ваше поводження... зовсім даремне. Так, пане Кавуненку, зовсім безпідставне поводження! На вашому місці я б гордо тримала голову.
— На моєму місці? Гордо?
— Так, гордо!
— Чому?
— Тому, що ті вчинки, за які ви мучите себе, зовсім не заслуговують тієї зневаги та огиди, що ви собі гадаєте. Розуміється, є люди, що почувають і огиду, і ненависть. Але є, що й цінять той великий тягар, що ви взяли на себе в ім'я... вищої мети.
Гунявий аж підводиться й спирається на лікоть, злякано й непорозуміло наставивши на Лесю очі.
Леся на момент із страхом спиняє себе: що вона каже! Але тут же махає на себе рукою: а, годі! З цим треба нарешті покінчити!
— Так, так, пане Кавуненку! Я вам уже казала й скажу ще раз: хто вміє, хто може так любити інших, як ви, той не може бути ні нещасним, ні поганим, що б він не зробив. Можете дивитися на мене якими хочете великими очима, а я тепер знаю одне: злочинство не в тому, як люди діють, а як вони вірять та почувають і в ім'я чого вони роблять свої вчинки. Бо можна робити так звані "злочинства" й бути святим. І можна робити "найчеснотніші" вчинки й бути жорстоким злочинцем. Так, так!
Гунявий все з більшим та більшим непорозумінням слухає Лесю. Нарешті, не витримує:
— Я не розумію, Ольго Іванівно, про що ви говорите.
— Ви добре розумієте. І мушу вам сказати, що я знаю про вас більше, ніж ви думаєте. А щоб довести вам це, я вам поставлю одне питання: ваше справжнє прізвище не Кавуненко, правда?
Гунявий вражено, злякано мовчить.
— Правда ж?
— Звідки ви це можете знати?
— Звідки, — це не важливо. Факт той, що знаю. Значить, можу знати й усе інше.
Гунявий раптом схоплюється і з жахом сідає на ліжку.
— Цього не може бути! Ви не можете нічого знати!
— Чому ж я не можу знати, коли знає стільки людей.
Ви вважаєте, що так добре законспірувалися, що ніхто вас не знає? Помиляєтеся, пане... ну, хай буде Кавуненку.
Жах і непорозуміння Гунявого так болюче й жалюгідно скривили все це страшне й вимучене лице, що Леся знову вся загоряється:
— Та чого ви так лякаєтеся? Чого? Ну, ви — чекіст. Що тут жахливого? Що?
І раптом Леся бачить на цьому самому лиці вже інший жах і непорозуміння.
— Чекіст? Хто? Я?
— Так, ви. Ви — Гунявий. Правда? Гунявий усім тілом відхиляється назад:
— Який Гунявий?!
Тепер уже на лиці в Лесі страх і непорозуміння. А Гунявий якийсь час дивиться на Лесю широкими очима, в яких пролітає вихор думок, співставлень, догадок, розв'язань, і помалу лягає на подушку, не то заспокоївшися, не то розчарувавшися.
Леся підводиться й гостро вдивляється в його лице.
— Так ви — не Гунявий? Це — дійсна правда? Ради Бога, скажіть щиро: правда це?
І в лиці її, в голосі, в усій перехиленій постаті таке щось зовсім нерадісне, така розгубленість, що ніби-Гуня-вий тихо й неквапливо відповідає:
— Щира правда.
Леся вже цілком вірить. Але вона стоїть і розглядає його лице якимись відразу очужілими, тривожними очима. Потім раптом затуляє лице руками й швидко-швидко про себе шепоче:
Боже мій, Боже мій, Боже мій!..
Ніби-Гунявий не сміє ні про що спитати її й тільки напружено слідкує за нею. Вона ж так, із затуленим руками лицем, сідає у фотель, спирається ліктями об коліна і, перегнувшися вся, сидить так довго та непорушно.
А лице невідомого стає все спокійніше та похмурніше. Він уже не дивиться на Лесю, а, вп'явши очі в стелю, зігнувши уста підковою, понуро думає.
В коридорі чути веселі кроки, жіночий сміх, тупіт молодих, танцюристих ніг. Квітка коротенько гарчить.
Вмить невідомий переводить очі на Лесю й тихим, але твердим голосом каже:
— Ну, Ольго Іванівно, тепер, коли помилка вияснилася, ви цілком легко можете залишити мене. Я вам не дякую. Бо, насамперед, усі ваші послуги й добре бажання призначалися не мені. А, подруге, ваші послуги мені пошкодили. Ну, та це для вас, розуміється, неважливе. В кожному разі, вибачте, що ввів вас у блуд і відняв собою стільки вашої уваги, призначеної іншому... Хоч моєї вини тут нема ніякої. І прощайте, Ольго Іванівно.
Ольга Іванівна здіймає руки з лиця й знову пильно, невідривно, може, навіть не чуючи його, а слухаючи тільки себе, вдивляється в нього. І нарешті тихо питає:
— А хто ж ви?
Невідомий нудно й гіркувато посміхається:
— О, це вже не може бути цікавим для вас. Я — не чекіст і не Гунявий. Це — єдине, що я вам можу сказати і що й вам цікаве. Хоч, може, і неприємне.
— Ви засуджуєте, що я чекістові Гунявому виявляла увагу?
— Ох, з яким щастям я хотів би бути тим чекістом! Видно, ці слова вирвалися в нього мимоволі, без участи
свідомости, бо він зараз же болісно кривиться й іншим тоном додає:
— Але, вибачте, я почуваю велику втому й хотів би лишитися сам.
І навіть заплющує очі.
Леся одначе не рухається й так само водить очима по його лиці, по всьому тілі, силкуючися знайти старе чи зрозуміти, в чому саме нове. От на понівеченому лиці знову ворушиться біля очей і вуст нудний усміх (але очі не розплющуються):
— А щодо ваших думок, я з ними цілком погоджуюся: не самі наші вчинки треба судити, а почуття, мотиви та цілі.
Тут він розплющує очі й дивиться на Лесю таким замученим поглядом, що вона вся холоне.
— Так, дійсно, іноді відсутність учинку є більше злочинство, ніж найлютіше вбивство. Ви маєте рацію, Ольго
Іванівно. Але... дозвольте дати вам на прощання одну маленьку пораду: не робіть добрих учинків нікому, хто їх у вас не просить. От як зо мною. Бо часом таке доброчин-ство є просто... злочинство. Вибачте, що так кажу. Леся хмурить брови й тихо каже:
— Ні, не приймаю вашої поради. Краще робити з добрим, любовним наміром злочинства, ніж із злим та егоїстичним — доброчинства. І за все, що вам робила, не каюся й прощення не прошу. І... і не для Гунявого робила, а.... а ось для того, що передо мною. А як він зветься, байдуже. Робила, бо...
Леся раптом присуває свій фотель близько до канапи й бере за руку невідомого. Рука помітно здригається й сильно шарпається. Але Леся міцно тримає її.
— Почекайте, почекайте. Я тільки хочу сказати вам кілька слів. Ну, скажіть мені все. Хто ви, що ви, що у вас на душі... Чекайте, чекайте!
Але невідомий рішуче визволяє руку й навіть відсувається трохи далі від Лесі. З-під подушки від цього руху висувається краєчок рамки фотографії, перевернутої лицем донизу.
— Ради Бога, Ольго Іванівно, ідіть собі, не мучте мене. Я нічого вам не скажу.
— Ну, чому? Чому не сказати? Вам легше буде. А, крім того, може, ви не так бачите, не так оцінюєте. Я ж вас знаю, ви ж не могли зробити нічого такого поганого, як вам здається. Ну, хай я думала, що ви — Гунявий. Алеж ви, ваші якості, увесь ви лишилися той самий?
Невідомий з болем і огидою скрикує:
— Та які такі якості в мене, ради Бога? Ви помиляєтеся! Я вам кажу з усією щирістю: ви помиляєтеся! Ах, Господи, доки ж це буде? Доки навіть цим я робитиму паскудства, вводити інших у блуд та непорозуміння? Я вам кажу, слухайте ви, ради Бога: я — злочинець от такий, як ви кажете: гидкий, мерзенний. Не тільки вчинками, а от оцими своїми якостями, почуттями, мотивами, всією паскудною природою своєю. Чуєте? Так повірте ж ви, коли вам це каже людина, що вже знає себе. Чого вам уже тепер треба від мене? Ідіть собі, ради Бога, ради всього, що вам дороге. Ви ж бачите, що ви мене мучите. Який би гидкий я не був, як би не заслуговував усього, я все ж таки людина й теж чую біль.
Леся бачить і відчуває цей біль його так сильно, що в неї кривиться такою самою болючою Гримасою лице, як і в нього. Проте, вона не рухається, не може рухнутися, — про це не може бути й мови.
— Слухайте, любий. Може, і так, може, і не так. Я не вірю, що так. Ну, не вірю. Моє чуття, інтуїція, спостереження, чи як собі назвіть, усе кричить проти вашого твердження. Ну, що ж я можу зробити? І я переконана, що ви даремне мучитеся, що все якось не так. Переконана!
Невідомий раптом якось інакше затихає. Потім розплющує очі, повертається набік, вмощує хвору руку на животі й спирається на лікоть другої руки. Дивлячися на Лесю холодним, навіть зловтішним поглядом, він рішуче посміхається:
— Добре. Коли так, я вам скажу все. Дійсно, так буде краще.