І ви так солодко спали...
Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.
— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?
— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.
— Чому ж так довго його нема?
— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.
Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.
— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.
— Чому?
Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.
— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.
— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.
Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:
— Чи є у вас сірники, папір та олівець?
— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?
— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.
— Не говоріть так. Цього не буде.
Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:
— Ви самі не вірите в можливість порятунку... Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.
Я почав докладно розповідати їй про найнеймовірніші пригоди, коли врятування людини було подібне до чуда. Ліда мовчала, і я не міг угадати, як впливають на неї мої слова.
Згодом вона заговорила з почуттям смутку й нерішучості:
— Ви витривалий. Може, вам пощастить вижити...
— Лідіє Дмитрівно!
— Не перебивайте. Ви можете звати мене просто Лідою. Так буде коротше. Тільки слухайте. Те, що ви зараз почуєте, ви повинні пам’ятати лише в тому випадку, коли я загину. Якщо ж залишуся живою, ви забудете нашу розмову. Так?
Я мовчав. Вона зрозуміла, що це знак моєї згоди, і мовила далі:
— Коли побачите Ярослава, скажете йому, що я його дуже любила. Нехай він не ревнує мене до Юрка. Юрко дуже хороший, і, мабуть, рідко хто любить сильніше, ніж він. Своє життя Юрко присвятив мені. Іноді я вірила, що люблю його, часто запевняла себе в цьому. Але ніколи не могла позбутися думки про Ярослава і завжди мріяла про нього. Він сам відмовився від мене. І запевняв, що робить це заради мене, бо вірить, що Юрко врятує, що Юрко все зробить, щоб вилікувати мене. Може, він говорив це щиро... Але я відчувала інше: більше, ніж мене, він любив свої химерні проекти, фантастичні задуми, яким підкоряв своє життя, перед якими мусило поступатися особисте щастя. Що ж... він домігся свого... — гірко прошепотіла вона.
— Лідо, ви справді думаєте так про Ярослава?
— Це ж людина, яка горить в полум’ї єдиної пристрасті. Коли він зустрів мене, він завагався... Я певна, що він довго боровся із своїм почуттям... Врешті любов була переможена. Мені так хотілося зустрітися з ним і не розлучатися. Наші зустрічі були такі короткі, рідкі і такі болюче щасливі. Скажіть, що, вмираючи, я думала про нього... Може, цього і не треба, тільки я хочу, щоб він знав про моє кохання... Скажете і забудьте про нашу розмову. Хай це буде лише його таємниця.
Я слухав і думав, що Ліда, мабуть, теж помиляється щодо Ярослава. Я думав про таємничість, що оточувала цього інженера. Безперечно, він теж любив Ліду, але чи тільки його проекти стояли на перешкоді коханню, чи не було правди в словах інженера Опока і академіка Револа, коли вони говорили про свідомий злочин? Хіба це не могло стати тим, що примусило його відмовитися від Ліди? Але що могло штовхнути цю людину на злочин, заради якого вона калічила собі життя? Чому він примушував себе так посилено працювати і жити аскетом? Ні, я плутався і нічого не розумів. Ні я, ні Ліда — ми обоє не знаємо Ярослава Макаренка.
— Ви перекажете йому те, про що я вас просила?
— Лідо, я вже забув усе, що ви мені сказали, бо певен, що ви самі незабаром розмовлятимете з Ярославом. Тільки — пробачте, що я втручаюсь у ваші справи, — мені здається, ви надто важко й боляче сприйняли романтичні відносини між вами і Макаренком. Коли вийдемо звідси й побачимо над собою сонце, ви думатимете інакше.
— Ви хочете сказати, що я помиляюсь? Ні. Боюсь, що ви перебуваєте під впливом тих розмов, які зараз точаться навколо Ярослава. Мені самій іноді дивна його поведінка. Але ви знаєте Стася, мого брата. Він безмежно вірить у Ярослава. Ми з ним майже ніколи не говоримо на цю тему, але я знаю це.
Так, Станіслав Шелемеха — це третя людина, яка вірить Макаренкові. Кротов, Догадов і Шелемеха. Тільки останні двоє нічого не розуміють у тих складних питаннях техніки, про які всі інженери сперечаються з Макаренком.
— Це було б страшно... — раптом прошепотіла Ліда. — Тоді краще не виходити звідси.
І в цих словах, мені здалося, прозвучало захитане довір’я до того, кого вона любила. Від цих слів у мене стиснулося серце.
Раптом почувся гуркіт, під нами задрижав літостат. Наші сусіди прокинулись і загукали до нас.
Десь там, за межами цього темного, затопленого простору, електромонтери налагодили подачу струму. Машиніст залишив мотори включеними, і тепер літостат враз заворушився. Що буде далі? Спершу ми не розуміли, якою небезпекою це загрожує нам, і навіть зраділи, відчувши турботи тих, хто десь дбає про наше врятування. Але коли машина повільно рушила з місця і ми зрозуміли, куди вона піде, відчай охопив нас. Літостат, спрямований на вихід із штольні, дійде до виїмки і там, занурившись, потопить своїх пасажирів.
Гуділи занурені у воду мотори, повільно повз оточений темрявою літостат, і, охоплені чеканням катастрофи, ми слухали те гудіння, вдивлялися в безпросвітну темряву.
Машиніст загукав до мене й Ліди, щоб ми кричали, а він спробує, орієнтуючись на той крик, допливти до нас. Ми не знали, для чого це, але зважили на його прохання. Розуміється, коли б літостат ішов швидше, то його намір кінчився б оумко. Але повільність руху машини дала Набокіну можливість підпливти до нас. Він виклав свій план: пірнути, розшукати розчинений люк до кабіни управління, пролізти туди й виключити мотори. Задум сміливий, але навряд чи можна його здійснити. Машиніст пробував це зробити. Кілька разів він пірнав, шукаючи люк, а за третім чи четвертим разом таки знайшов, але влізти в кабіну не зміг, бо йому невистачало повітря. Раз за разом він повторював свої спроби і кожного разу випливав, важко дихаючи. Ми не бачили його і, лише коли він подавав голос, довідувалися про появу його на поверхні. Нарешті, зовсім стоімившись, він попросив нас гукнути і підплив до мене.
Саме коли я відчув руку машиніста біля себе, літостат раптом зупинився, наскочивши на якусь перепону. Можливо, він зійшов з рівного шляху і вперся в одну з велетенських колон або в стіну штольні. Здавалося, ніби машина, зупинившись, крекнула, але все-таки намагалась просунутись уперед. Раптом вона зсунулась набік і рушила далі.
Ще кілька разів повторювалося те саме, кілька разів нам здавалося, що літостат зупиняється, бо далі його не пустить стіна чи колона, але кожного разу помилялися. Машина сповзала вбік і продовжувала свій переможний поступ.
Ми вже майже не розмовляли, ждучи кінця. Машиніст знов пірнав, намагаючись пробратися в кабіну. Нарешті, остаточно переконавшися в неможливості здійснити свій задум, він притулився біля нас, наче збираючись добре відпочити і після того пошукати ще якогось виходу із скрутного становища. Технік мовчав, на запитання відповідав тихо і якось неохоче. Мабуть, його охопило почуття цілковитої байдужості.
Коли ж почнеться заглиблення?
Мабуть, кожен з нас не раз звертався до себе з таким запитанням. І ось, немов у відповідь на це, ми почули, як нам почало заливати ноги. Вода швидко підіймалася все вище й вище. Ліда міцно стиснула мою руку, ждучи підтримки чи підбадьорюючого слова, але хвилювання стиснуло мені горло. В цей момент я почув, як тихо, шепочучи собі під ніс, лається машиніст. Не знаю, як це сталося, тільки десь зникло моє хвилювання, і я крикнув, правда, якимось чужим, не своїм голосом:
— Мужність, товариші! Мужність!
Неймовірний спокій відчувався в голосі техніка, що відповів відкілясь здаля:
— Прощайте, товариші!
Ліда ще міцніше стиснула мені руку. Машиніст перестав лаятися і обняв нас обох. Вода доходила до пліч.
Важко сказати, скільки ще хвилин залишалося нам жити. Мабуть, дуже небагато. Коли... наче гострим лезом, торкнулася надія кожного з нас. Вдалині блимнув вогник... Один, другий... два рухливих вогники. І разом, не змовляючись, ми закричали. Я не пам’ятаю, що ми кричали. Мабуть, кожен по-своєму кликав на допомогу.
Ніхто не відповідав, але вогники миготіли, немов хтось подавав якісь знаки. Ми вже знали напевне, що то не лампочки, які випадково засвітилися. Ні, ті вогники були в руках людей, що несподівано з’явилися перед входом до штольні.
— Розв’язуйтесь, — штовхнув мене машиніст.
Справді, це треба було зробити якомога швидше, бо вода доходила нам по шию, а ми з Лідою залишалися прив’язаними до драбини.
— Гмиря, одв’язуйтесь! — крикнув Набокін технікові і кинувся йому на допомогу, бо той не вмів плавати.
Я мерщій заходився одв’язувати себе і Ліду. Але це було нелегко. Ще б трохи, і ми не змогли б уже розв’язатися, бо й так доводилося занурюватися у воду.
Вогники наближалися, та ще швидше йшов на глибину літостат. Нам довелось лишити його і кинутися вплав. Дівчина трохи вміла плавати, і її неважко було підтримувати. Але машиністові, я чув по голосах трохи далі, нелегко було з техніком. Той, мов камінь, тяг свого рятівника донизу. Тоді я покинув Ліду і поспішив до машиніста. Незважаючи на темряву, швидко знайшов їх. Крім голосу, допомагали орієнтуватися також вогники, що почали швидко наближатися до нас.
Добре пам’ятаю той момент, коли на дивній споруді з дощок та гумових куль підпливали до нас двоє людей. Вони гукали, потім кинули рятівні пояси. Я впізнав у тих людях Макаренка І Догадова. Ще чув крик Ліди, яка потопала, і бачив, як у воду на допомогу їй кинувся Догадов, що знаходився ближче до неї.
Потім разом з іншими я опинився на тій плавучій споруді.