Не знаєш, що ті прості капоти криють під собою від них... Ет! богато бо про це говорити...
Юзьо кілька неділь не виходив з дому, не показувався між людий. Найпаче оминав двораків і їх найбільше соромився. Йому здавалося, що кожний знає, як його батько побив... Його держали вже за дворака і він сего не перечив: колиж тепер о тім подумав, то ставало йому соромно, як він міг себе так понизити... Але за тим, ніби панським товариством все таки йому було жаль, бо не було з ким жити, не було де забавитися. Вакації не довгі, а відтак роби що хоч!
Юзьо був для кожнього шляхтича ввічливий, але щоби з ними аж забавлятися, то годі. "Добре то татові говорити, а він сам як робить? Піде в свято в Закуття до стрия, поступить до Шевка та ще там до кого, а більше що, чи може зайде коли до коршми між шляхту?"
І справді Михась не ходив до коршми. До тої, що на гостинці, не випадало йти, бо там сходилися хлопи, а на Ячменівку було за далеко. Але зайшов там кілька разів, поставив шляхті пів бочки пива, посидів між ними, побалакав, щоби не думали, що шляхтою погорджує, і вертав до дому, звиняючись тим, що йому далеко. Михась справді далеко мешкав від Закуття, і то йому на добре вийшло. В Закуттю не могли його вибрати до ради громадської, а хлопи в рустикальній громаді теж не вибрали його. Не ходив між шляхту і не забавлявся з ними, бо йому було далеко. За те що неділі і свята Михась сідав за книжку й читав, що в руки попало. Най-любіше читав книжку з молитвами, що йому ще покійна баронова подарувала, відтак біблію, потім Стефаньові читанки, а вкінци хоч і яку стару газету, котрою йому завинули що небудь в Самборі в склепі. О тім, аби Михась купив яку небудь книжку, або заплатив яку газету, і бесіди не було. Тоді ще не був у нас той час, що нині... Календар купував Михась раз на два роки і вдовольнився тим, що по скінченім році значив дні олівцем о один день дальше. Свята движимі обчислював собі після молитвослова.
Молодий Юзьо не міг йти слідом батька, бо до книжок ніраз його не тягнуло. В неділі і свята було в Михасевій хаті таке, що Михаліна клалася спати, Михась читав, Стефаньо бігав по улици з хлопськими ровесниками, а Юзьо сідав на коня й гнав по світу.
Міхалінка була латинського обряду і їздила частенько до костела в Бучанах, де була її парохія. їй товаришив Юзьо кожного разу. Стефаня не могла вона звабити з собою; раз лише малим ще хлопцем, поїхав був Стефан до костела в якесь велике відпустове свято. Того дня ксьондз-парох для більшого торжества поставив на хорі одного чоловіка з трубою, а другого з кітлом, так, як стояло в псальмі: во гласіх трубних й по тимпаніх... Отож, як підчас Божої служби загули органи, трубач затрубів, а другий затарабанив у котел, то Стефаньові видалося, що ось костел валиться... Хлопець звере-щав так страшно, що Михаліна мусіла вивести його з костела і він бувби вже туди не пішов більше нізащо в світі.
Не такий вразливий був Юзьо; ну, він був і старший. До костела любив їздити з матерю длятого, що їхалося кіньми й тарадайкою, а до церкви треба було йти пішки. А може ще й длятого, що до костела зїздилася з усіх боків сурдутова братія бричками, а навіть й повозками. Юзя дуже манило до костела й не залишив ніколи нагоди були в костелі, як лиш їхала мама. Особливо не пропустив Юзьо жадного разу відпусту. Такий відпуст випадав в Бучанах на Матки Божої зельної. На той день зїздилося багато панства зі всіх околиць. Кажемо: зїздилося, бо на тих, що сходилися пішки, ніхто не зважав. Заїздили туди й крамарі з усяким товаром. На такій відпуст приїздив часом й Стефаньо, але цілий час перестояв коло коней, а відтак оглядав крами та купував усякі іграшки, на скілько лише ставало грошей, що дістав від батька; проче мусіла додати мама. До костела він не хотів зайти нізащо; не міг забути труби й бубна, котрі його так налякали.
Того року теж приїхала Міхаліна на відпуст з Юзем. Тарадайка станула між іншими бричками й повозками, а Міхаліна обтріпавши з себе порох пішла з сином до костела. Знали її всі і припустили до лавки. За нею зараз стояв Юзьо, вистроєний, як панич. Знакомі стали з ним витатися. Простронський побачивши його з далека, перетиснувся до нього поміж людий. Давно вже не видалися, бо від часу тої болючої події між офіціялістів не показувався. Простронський, звитавшися з Юзем, заговорив до нього:
— Що ви, пане Юзефє, так згорділи? Пан граф частенько довідувався за вами...
— Тут годі нам говорити, хіба вийдім на двір. Юзьо нагадав пишневецького священника, що
не міг стерпіти, як хто в церкві розмовляв, й нераз людей за теє лаяв. А тут Юзя взяла така злість, коли побачив того чоловіка, через котрого стільки витерпів, що не міг обмежитися лиш на кілька слів відповіді. Розтручуючи ліктями людий, вийшли оба й станули під липами.
— Чому ви не приїхали? — спитав Простронський.— Пан граф аж гнівався...
— Що мене графський гнів обходить? — відрубав Юзьо. Він уважав Простронського головним виновником свого терпіння і тепер хотів йому відплатити за свій біль бодай тим, що собі покепкує з-нього.
— Як то вас необходить, такий пан?.. Він вас може тепер до служби вже не приняти...
— Ха-ха-ха! а то добре! Щож я бідний буду тепер діяв?
— Пане Тарасович! тут нема жартів... то з графом справа...
— Мені так вашого графа треба, як собаці пятої ноги...
— То на що було зачинати?
— Я зачав, чи ви?
— Але ви пристали!
— Я хотів собі з вас пожартувати... Не вжеж ви думали, що я, син Михася, піду під графську нагайку? Ви мене тим обидили. а я собі з вас пожартував...
— Я не знав, що ви такій великий пан... Впро-чім пан граф виска зав був таку волю і я вас спитав, ну, а ви пристали...
— Пан граф мас не злий апетит, але він сам скорше піде за економа до жида, ніж я до нього...
Юзьо випрямився, вимовляючи з погордою ті слова. В нім пробудилася шляхотська бута й певність себе. Колиб його тепер чув і видів Михась, вицілував би його, і був би гордий з такого сина... Юзьо обернувся і пішов до костела перепихаючись поміж нарід.
Саме розпочалася служба й загули органи. Задзвонили у всі дзвінки й счинився з того великий гамір. Юзьо вийняв з кишені молитвенник й читав молитви.
На проповідницю вийшов священик. Юзьо глянув на нього й не трохи здивувався, побачивши українського попа в епітрахилі. Хібаж в костелі буде українське казання? подумав Юзьо. Але проповідник перехрестився по польськії, прочитав по польськії цитат з євангелія й став говорити проповідь по польськії. Юзьо дуже зачудувався тому. До тепер він не знав українського священика крім пншневецького, а цей ніколи нізащо в світі був би не заговорив в церкві по польськи. Не то ще, але він не позволяв шляхті говорити польських молитов, повикидав з церкви все, що нагадувало латинський обряд, й задля того вічно вів суперечки з закуттянською шляхтою. Задля того їздила шляхта до консисторії й робила ріжні доноси. Юзьо представляв собі, що всі українські священики такі самі, як пишне-вецький, а тут ні, бо ось на проповідниці в костелі бачив українського попа, що говорив проповідь, і то по польськи... Юзьо ще ніколи не вислухав проповіді так уважно, як тепер, не пропускаючи ні одного слова.
Коли вийшли з матірю з костела по скінченій службі Божій, Юзьо зараз запитав:
— Що то, мамо, за священик, що нині говорив казання?
— То парох з Чорнилини Великої.
— А то український священик?
— Авжеж український... але він не такий як наш, що не дасть людям по польськи перехреститися. Він буває у панів, у ксьондзів, не вагається в костелі службу Божу правити й казання говорити... То дуже порядний священик.
— Я його перший раз бачу. Між тими священиками, що приїздили до Пишневець на празник я його ніколи не видів...
— Е! він уникає попів, бо вони його не люблять за те, що буває в польських костелах...
— Як він називається?
— Юліян Гримала Бичанський.
— То шляхтич?
— Шляхтич гербовий, дуже любий чоловік...
Війшли саме на базар й Міхаліна стала оглядати образки, медалики, щоби де що купити для челяді. За той час парубок зладив коні і поїхав до дому.
Цілу дорогу не міг Юзеві зійти з думки той український піп, що говорив казання по польськи...
Коли вернулися до дому, Юзьо не втерпів, аби не похвалитися перед батьком, яку мав розмову з Простронським.
— Бравий з тебе шляхтич! — сказав утішений Михась,— добре ти сказав тому дурному нагайке-вичеві... Тепер бачу, що ти мій син...
І Михась справді був гордий за свою дитину. "Будуть з нього люди —говорив собі батько, чуже гніздо вже вивітрило... славаж Тобі Господи!
За Бичанського не говорив Юзьо батькові нічого. Михась все стояв по сороні пишневецького попа й був у нього в великих ласках, дарма, що шляхтич. До того причинялося либонь багато це, що Михась не був з Закуттям в контакті й далеко мешкав між самим хлопами.
Михась ідучи до Самбора на торг, брав з собою то одного, то другого сина, щоби набирали вправи, як з купцями поводитися. Нераз віз до міста десять фір зі збіжжям, гнав кілька штук рогатої худоби, возив годовані веприки, а сини мусіли пильно придивлятися, як торг йде.
— Не навчишся того один з другим,— говорив було Михась синам,— то тебе леда перекупка оци-ганить, в дурні пустить і працю змарнуєш...
Відтак став Михась висилати на торги Юзя самого.
Одного четверга (в Самборі відбуваються торги в четвер) побачив Юзьо купку молодих шляхтичів, як йшли попід руки, покурюючи цигара, й весело розмовляли. Юзьо пізнав зараз по одягу, що то шляхта, тільки не знав, з відкіля. Вони саме переходили коло Юзя, що стояв коло фіри.
— Ходи брацє, з нами! — каже один до Юзя.
— З відки ти, пане брацє? — питає другий.
— Яз Пишневець, Михасів Юзьо Тарасович.
— Браво! я також Тарасович... Ми всі шляхта з Чорнилини Великої. Ходи з нами!
Юзьо пішов.
Потягнули прямо під н-р. 2 до Іцка на вино. Сюди що четверга сходилася ходачкова шляхта з околишніх сіл, а в неділю самбірські передміщане Мазури.
Чорнилинська шляхта потягла до бічної кімнати відгородженої дошками, що сягали стелі. Не можна сказати, що це була кімната; вояо скорше виглядало на клітку. Тут було лиш одно вікно, а що в цілім шинку під н-ром 2 більше вікон не було, то воно засиляло своїм світлом цілу кімнату, і тому то деревляні стіни не сягали до стелі.