я немов в'яну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи [112] і закриває всю ясність, що в ній пробивається.
Вона хора і підупадає з дня на день на силах, але вмовлює в мене і в себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарніла і пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись "розривками, на котрі має право лиш молодіж"? Перше цього не бувало в неї ніколи, а тепер немов хоче нагородити мені всі нею заподіяні і найдрібніші прикрості. Бідна! Не знає, яке прикре почуття викликає тим у мені, але роблю її волю, щоб їй справити приємність, а собі щоб не придбати на будучність грижі совісті, її воля, її дорога воля нехай буде моя воля!..
З усіх знайомих наших відвідує нас найчастіше Оксана. Її намовляє пані Марко витягати мене на "світ божий". Часом удається їй це, але частіше остається у нас. Вона пробуває радо у нас, що дух нашого дому впливає на неї упокоююче і настроює її поважно-велично.
— Скоро лиш увійду до вас, — говорить мені, — у ваші високі, тихі кімнати, пристроєні в оці старосвітські меблі, де високі фотелі стоять немов на сторожі пануючого тут давнього доброго тону, обнімає мене зараз почуття спокою і певності. А до того поважна стать пані Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, і ви з вашим безшелесним, ніби плавким ходом, меланхолійно похиленою головою і задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, і майже сумніваюся, чи на світі між людьми панує лож і неправда; противно, думаю, що сама краса, любов і мир! Так тут у вас!
А я усміхаюся і стискаю їй щиро руку. І я її люблю. З усіма її дрібними хибами, з її тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства і що — не музикальне.
Про мої колишні відносини до Орядина знає вже і займається нами обома з великим інтересом. Коли говорю про його, то просто п'є з моїх уст слова, а очима дивиться так, мовби і ними слухала, щоб не пропустити жодного мого слівця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Мені аж не раз чудно, що вона тим так займається. Я ж не роблю з того, що інтересуюся ним, якоїсь дуже важної події, — ох, зовсім ні! Думаю про його тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко згордів і в останній хвилі пробив моє серце, як ножем...
Коли бачимося з Орядином у театрі, на концертах або інших публічних місцях, тоді зачаюємося на себе посполу. Зелектризовані, майже перелякані в хвилині стрічі, відчуваємо майже в тім самім менті потребу завдати одно другому біль. Я узброююся у всю гордість, яку маю до розпорядимості, щоби дати йому відчути, що я любові і співчуття не благаю; він же хоче мені доказати, що не робить собі з мене нічого, що потішився вже давно по моїй втраті.
Його невідмінний спокій виводить мене з рівноваги, а раз занепокоєна, трачу звичайний настрій. Силуюся не думати над ним і — думаю про його майже неустанно.
"До чого у його цей уданий, аж у зарозумілість переходячий спокій? — питаю себе. — Чи він соромиться любові, як якого лиха? Чи він мовчить з упрямості?" Коли би між нами мало прийти до якого поєднання, то я не вчинила би ніколи першого кроку. Колись думала я інакше, але тепер переконуюся в неможливості такого вчинку. В мені щось уперте — аристократичне, що має наді мною неограничену вдасть, і я корюся тій власті. В цілості мої почуття до його якісь дивні. В деяких хвилинах пересвідчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собі те твердо. Але з якої причини постановляти собі таке?
Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже погане світло на його совість і звичаї. Цього не надіялася я ніколи від нього, і воно дало мені нагоду заглянути в його душу і спосіб думання. Тим всім гризлася я аж до фізичної втоми, однак не могла його брати в оборону супроти голосів, що його ганили. З другої сторони, я тішилася його ростом і відчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти і моя заслуга, що він покинув свій план загребуватися десь на селі і жити "лиш для себе"? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив мені ще перший раз) проти того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого народу, і буде боронити прав його. Правда, зовсім безінтересно не поступала я собі тоді. Я не могла в ті часи стати його жінкою, але коли б я перемогла себе і дала слово? Так поступає не одна, особливо ті, що живуть у зависимих обставинах, але я не хотіла йти тією дорогою, вона видалася мені не гідною мене і його. А тепер, коли він справді йде вгору, ворогує на мене, що я не хотіла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може? І що ж, коли б ми були й побралися? Були би, певно, тяжко працювали, були би, певно, отупіли потрохи, збайдужніли, — а так нема в моїм житті лиш жодного "закінчення" і "історії". Я й боюся якого там "закінчення"; мені здається, що коли б воно настало, зачинились би мені двері до всіх сфер думання назавсігди; ні, у мене не прихильна натура до того.
Тоді, коли я його любила цілим жаром першої любові, була би, може, й полагодила якось свої відносини, а тепер от що виросло з непорозуміння і фальшивої честолюбивості! Ні, де вже раз любов панує, нема місця для думок; а де думки беруть верх, блідне вона нечайно і завмирає. Перший раз ми не думали багато над своїми істотами. І я всміхнулася, згадавши ті часи. Ах, та любов! Скільки то терпілося, скільки пролилося гірких сліз, передумалося мрій, а однак щастя і краси тих хвилин не відчувала я тоді, а тепер відчуваю лиш меланхолію всякої скіпченості...
XII
Оце, що я нині з кривавою розпукою пишу, правда. Недуга пані Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно її вбійчі наслідки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов отруєна, мов той туман, і дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бідна... ох, я не можу на неї дивитися! Бореться всіма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при житті; ще хоч так довго, щоб його побачити, бодай раз, поблагословити послідній раз! Він знає, що вона хора, і обіцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кілька днів.
Вона від чотирьох неділь не покидає постелі цілком, а страви ледве дотикається.
Я не розбираю ясно, що зі мною, і не думаю над своєю будучністю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню підпору, заступницю матері моєї і що піді мною провалюється грунт.
Мені судилося тинятися від стріхи до стріхи, переживати різні упокорення, ці гидкі чувства, не гідні чоловіка, котрі ненавиділа я з дитинства, поборювала всіма силами надармо...
Це немовби справджувався якийсь проклін, що всі, котрих я люблю, опускають мене.
Збудившися цієї ночі, кинулася я до її постелі, а вона виглядала так, як ті, що вибираються вже на тамтий світ. Лежала мов мертва, біла, ледве дихала. Мене пройняв холод, і я мимоволі подумала: "Тепер наступила ся хвилина". Опісля, схилившися над нею, доторкнулася я ніжно її чола. По недовгім часі створила вона очі і дивилася хвилину майже бездушно вперед себе.
— Ви спали, пані Марко? — питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискалося в мені з несказанного жалю.
— Спала. Чому ти мене збудила?
— Хотіла подати лікарство...
— Я дуже ослабла, Наталко.
— Тепер стане вам легше; візьміть ще сих краплів, то не буду вас більше будити.
— Але чому я так дуже ослабла? — спитала і звернула на мене свої великі запавші очі.
— Недуга втомила вас, дорога пані, але вже завтра стане вам легше.
— Ой, легше! — прошептала ледве чутно; а опісля по малій хвилині взяла з трудом мою руку і притиснула її до уст. — Ти добра, — сказала і замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить її...
— І мені жаль, що ніхто не знає, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото бідна!
Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.
— Світло єси ти, однак не фальшиве, визичене — ні, правдиве! Наталко, приклич мені завтра священика... я вірю в бога. Ти чуєш?
— Чую, дорога пані!
— Я вірю в бога...
По малій хвилині мовчання зітхнула тяжко і прошептала:
— А його нема; нема і нема... і вже його не побачу, Наталко?
— Чую, дорога пані.
— Він писав, що приїде?
— Писав; і він приїде! Може, завтра, може, позавтра. Вона зітхнула знов тяжко і, не випускаючи моєї руки зі своєї, здавалося, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи її. Раз сказала цілком шепотом:
— Ти хотів, щоб я мовчала, і я мовчала. Вона нічого не знає.
Вона говорила, очевидно, до сина об якійсь тайні... Я відчула, що не повинна була слухати тих слів, бо хто ж то був та "вона"?
Однак вона не говорила більш. Раз немов прокинулася, сказала по-німецьки цитату зі святого письма, котру любила дуже: "Und darum wenn ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach, kann ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleisch, sondern dem Geiste nach" [113]. Опісля замовкла. Здавалося, говорила її механічно.
Я спитала цілком ніжно, чи в неї що не болить.
— "Gott ist keine Illusion!" [114], — відповіла мені на це і не говорила більше цієї ночі.
Я сиділа край постелі з заслоненим лицем у понурій задумі над хорою, над ним і над тим, що воно так склалося. Що він скаже? Се буде для нього страшний удар, він мав лиш її, думав вернутися з часом і жити з нею, а тим часом ледве рік минув, а вона відійде від нього назавсігди. Ох, коли б лиш чимскорше прибув, щоб застав її ще живу! Лікарі казали, що коли вода підійде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби приїздив якнайскорше (він приїхав на дуже короткий час до Полі), а він відповів телеграфічне, що прибуде. Вона жде — коби лише діждалася його.
Чому мусила умирати, чому якраз вона і ще так вчасно [115]! Чому мусила мене доля з нею злучити, щоб по недовгім часі розлучити так немилосердно, щоб я осталася знов сиротою? Що пічну я? Що? Що? — питалась я раз по раз себе і усміхалася майже в тій самій хвилині гірким усміхом у відповідь. Іти назад туди між тих, що годували мене ненавистю, чи шукати другої пані, що хліб давала би; запродати волю свою за кілька нужденних золотих, бо такої другої не найду більше! А де жити до часу нової служби, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя праця, мої цілі, мрії мої... що з ними? Я зітхнула важко, і перед моєю душею появилася бабуня.
"Бог тебе не опустить, він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!" — пригадалися мені її раз до мене висказані по