Підкидало ним далі.
"Але ж трясе!"
"Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить".
"За правду муки терпить".
Голуб знижував лет.
"Ідуть! — загомоніло в натовпі.— Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару". "Хіба він бачить? Очі заплющило йому". "Не годиться, віднесіть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Ідуть, ідуть!"
Глухо бубни гули, сукном прикриті, не гули, а харчали.
Жінки хрестилися: "Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас".
Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
"Ще нічого нема, а вона вже реве. По що йшла?"
"Я не хотіла, пригнали".
Чути було різкий тупір трьох московських рот.
"Аж три роти їх супроводжують".
"Кочубей не хто-будь".
"Але ж вони на возі!"
"Бо сил не мають іти".
"Так їх скатували, Боже ти мій!"
"На простім драбинястім возі їдуть, а раніше їздили в золочених каретах".
"Байдуже ракові, в якім глеку його вариш".
"Та й страшні які!"
"Ізбави, Боже, душу мою від крові",— молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
"Умиєши мя ісопом, і паче сніга убілюся",— прочитував його сусід.
"Зсаджують їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!"
Солдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
"Чого штовхаєшся, чорте!"
"Мене штовхають ззаду".
"Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся. Пішов геть!"
Одна рота увійшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
"Чого це вони так ноги розкрачують?" — питає свого батька хлопчина.
"Фузія важка. Як кріпко не стоїш, то звалить".
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь натовп до східців, третя залишилася на полі. Готово!
Напереді священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, той підтримував його. "Відваги, свате, відваги, вже недалекий кінець".
"Боже великий, вічний, святий, допоможи мені!"— молився Кочубей.
"Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть",— потішав їх священик словами євангеліста.
"Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь",— шептав Василь Леонтієвич Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий,— посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його наказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були і нема!
Зернов гордо ступав.
За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові кунтуші.
"А гетьмана нема".
"Не хотів дивитися на смерть товаришів".
"Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники".
"Гетьман хворий, подагричні болі".
"До гетьмана все хвороба приходить, як йому її треба".
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
"Тож-то був козак!"
"Кращого на всій Україні не знайти".
"І старість не береться його".
"Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє".
"Тихо! Маніфест читають!"
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
"Ведуть!"
"Кочубей спотикається. Який же він слабий!"
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
"Потихоньку та полегоньку",— потішав його Іскра.
Увійшли.
Зернов руку вгору підняв...
Заметушився натовп.
Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на солдатів, що стояли як мур.
"Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, Боже!"
"Не убий!" чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан.
Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече: "Не убий!"
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
"Потоптав народи во гніві своїм, поправ їх у ярості своїй і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє — не убий!"
Солдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
"Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!"
Насилу народ втягнув божого чоловіка в товпу.
Він ще звідти кричав: "Не убий!"
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кожним разом стогін і зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по ній шум.
Шумить і гуде натовп.
Дивуються, розказують собі, сперечаються.
* * *
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на Службу Божу.
Солдати розганяють натовп: "Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!"
Прикладами фузій штовхають людей.
Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
"Е-ей!"
Розходяться.
* * *
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві Службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою божий чоловік.
Ледве стоїть.
"Тиранство лютоє! — говорить до людей.— Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу поклоняйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!"
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Солдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий наказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина.
У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!..
Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі, запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили.
Зносять по східцях, східці тріщать.
"Куди їх повезете?" — питають візників.
"У Київ".
"Аж у Київ! А там?"
"У Лаврі Печорській поховають, біля трапезної церкви".
"Хоч голови їм зрубали?"
"Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними".
"На боже не щадили грошей".
"Черцям і черницям щедрою рукою давали".
"Кочубей п'ять церков власним коштом поклав".
"Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв".
"Обіцяв, та Бог не дозволив".
"Не все Бог дає, чого чоловік хоче".
"Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!"
"Навіть не снилося їм".
* * *
Чорна четвірня з місця рушає.
Віз котиться київським шляхом.
"Потихенько да полегенько..."
* * *
14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його.
Нікого не впускали.
"Гетьман нездужає",— по таборі пішло.
Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
"І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема",— промовив сумно.
"Хай з Богом спочивають",— відповів Орлик.
"Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно і мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши".
Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.
"Готовий?" — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо.
Орлик написане подав.
"Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати на чисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим наказом царським, щоб я командування над усею його кінницею перейняв? Як гадаєш, Пилипе?"
"Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того, що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти".
"І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий наказ, то, певно, за першим пішов би. Гарно все по пунктах скомпонуй, ти їх стиль знаєш".
Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.
"Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея, болгарина. Кажи, хай зараз іде".
* * *
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.
Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його.
Не знайшли.
В МОГИЛЕВІ
Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Що лиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і врадуваний біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у нірвані, в глибинах бурхливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.
Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.
Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.
То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, залишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на протилежний берег.
"Гарна ріка!" — каже молодий шведський офіцер-каролінець до свого товариша.
Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тригони. Дехто пробує переплисти ріку.
"Гарна ріка",—притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.
"Бачиш, як радо купаються наші вояки".
"Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви".
Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий берег, на якому рисуються гори.
"Чи це хмари, чи гори?" — питає молодший.
"Гори, товаришу, як у нас".
"Як у нас",— сумним відгомоном повторює другий.
"В багату й урожайну країну входимо, мабуть".
"Збіжжя й худоби чимало.