Та хто подбає про рід, про спадок родовий — покони, коли не подбає мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, міць її. Дітей, як і вогнище, жадані гаразди у вогнищі, Зорина залюбки візьме на себе. І залюбки, і надійно, так надійпо, як брала до сеї ворохобні. Чи він, Богданко, пе пипіався тим, чи не казав: "У твому серці, ясна моя Зорипко, так багато пломені, а в мислях, діяпиях — здорового глузду, що мені нічо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла і дбайлива мати, і недремна вогнищанка, і.жона-усолода".
У Дитинці, а тим більше в теремі знов об'явилася такою яку діти та й челядь одвикли вже бачити. І видом ясніла та обіймалася ясніючи, як її дівки, і сміялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усіх тривожними. А вже що щебетала до своїх найменших та тішилася радістю-пломінню, що возбуяла на їхніх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тільки споглядати ту втіху та дивуватися маминій втісі, коли б не були такі малі та не жадали бачити маму ще втішнішою, ніж є.
— Уже будете з нами, мамцю? — поцікавилася старша, Гостейка.
— Ано, уже буду з вами, діти мої милі. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтішно чи и зле почували себе без неї?
— І невтішно, солоденька наша, і зле. У лісі зозулька кує, оповіщає всім: "Принесла вам, людове, ключі від вираю", — а піти без мами не вільно. На подвірниці горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та гляділи, як вона гніздечко в'є, а нам знов не вільно. Бо челядину ляк обсів, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що з мужем?
— Бо їй таки гризотно, Гостейко. Січа йшла, Мара лютувала.
— Ніби вої, що мають мечі, сулиці, бояться Мари, — хоробриться старший за Гостейку на два літа Ярослав.
— А то ні? — мати йому.
— Бо таки ні. Махне один з другим мечем — і вже нема Мари, біжить куди втрапить, аби далі від воя і тої напасті, що може мати, коли тинятиметься між воїв.
Мати не насмілюється перечити. Вірить отроча, що так є, — і пай вірить. Колись сам піде па січу, буде певніше і надійніше, коли йтиме із сою вірою, а не з ляком перед Марою.
— Може, й так, — погодя;ується. — Далебі, що так, бо Мари й справді немає вже, малі мої голубоньки. Нині бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринів із землі Троянової, за Дунай пішли. А коли так, і Мара вгомонилася. Мир іде по землі нашій, тож невдовзі й вітець ваш, і муж наставниці — усі прийдуть, та~засіють втіху но оседках, та звеселять їх незгірше зозулі, що приносить вість про настання погожої днини.
Ярослав тільки хоробриться, чуючи мамині радощі, а Гостейка з Жалійкою і в долоііі плсщуть: ішязь-вітиць приїде! Князь-вітець приїде!
— Я піду та скажу про се наставниці, — додумується найменша. — Най прогонить гризоту, най знає: для всіх пас — і для неї теж — настав уже жаданий світлий день.
Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: "У Жалійки добріше, ніж у інших, серце. У кого ж се пішла вона: у вітця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебі, в маму Людомилу, бо й лик має мамин".
Чула, пишається тим, та водночас і болить їй від того:
чим заплатила вона своїй найдостойнішій мамі за її доброту? Ано, чим? Пішла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смій і думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, і живи, як знаєш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою і знаю чим, — надумується. — Вкладу до серця моїх діток її чесноти. За старших двох не певна уже — ті в княжій дружині, там свої покони та закони, як і свої навчителі, а меншим маю укласти до серця і виплекати в серці усе, що сподівалася виплекати в мені моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зітхала стримано й силилася пригасити в собі несподівано зроджені болі бесідою з дітьми та турботами про них: питалася, чи нагодовані — і вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цікавилась, чи купані — і знову вдовольнялася: челядь таки знає своє діло; ще питалася, чи хочуть піти завтра з мамою за Дитинець — і чула дружні, за сим разом не лише дівочі, а й синів, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбільше наше хотіннячко!"
— То на сім і станемо, голуб'ята мої! — обіймала всіх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у світлій втісі чад своїх і переймалася їхньою світлою втіхою.
III
А князя Богданка, воїв, що пішли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всім зустріти вже їх, чи скрута в бутті без мужів підпирала аж надто, не стало терпцю в одної з жон, не стало в другої, а того виявилось доста, аби не стало його і в усіх інших: зібралися якогось дня всім Дитинцем, а може, й весями, що сусідили з Дитинцем, та й рушили під княжий терем, зняли гвалт —під теремом:
— Явіть нам княгиню! — повеліли челяді.
Челядь пильнувала воріт і не поспішала слухатись, не інпісито як вагалася: казатп чи не казати кияпші, яка біда громадиться над усіма, хто в теремі, та княгиня сама почула гвалт і не забарилася стати перед втікицькими жонами.
— Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепі і гпівпі в ворохобні своїй. На кого й пощо?
— Терпцю немає вже, княгине. Обрів повержено, а де наші мужі? Чому князь тримає їх у Тивері?
— А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засів у ній? Шли, княгине, гінця, вели, най вертає нам мужів наших!
— Ано! — підхопили стоголосе. — Шли гінця й вели, пай вертають уже домів! Нива зрів. Що буде із збіжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? І що буде з нами, коли жатимемо самі?
Піднесла рвійпо руку і тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
— По-вашому, ані князь, ані мужі його не відають, що у Втікичі дозрівають ниви? Є, значить, потреба бути ще в Тивері і пильнувати за супостатом, що обсівся на полуденних обводах землі нашої і не дає резонів бути певним за нього. Хіба забули: ратна повинність — над усі повинності повинність.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
— А коли всі вони разом із князем легковажать? — почувся віддалений, десь аж із супротивного кінця голос. — Що коли пішли гостити до кревних та й засіли в кревних?
Знов були аж надто єдині і зворохоблені, а проте Зорину не лякала та їхня зворохобленість — в мізку заіскрилась тієї миті весела мисль і схилила до жарту.
— Так он що найбільше бентежить одну з другою: страхаєтесь, аби мужів ваших не пригріли хлібосольні тиверські жони.
Котрась тільки осміхнулася знічено, а котрась і засміялась. Сміх той підхопили інші, одначе не так дружно, щоб відчулася цілковита єдність між тим, що було на серці і устах княгині, і тим, що у мислях юрми.
— Ось що скажу вам, — остепенилася Зорина й прибрала достойного княгині вигляду. — Гінця я можу послати, се не складає великого труда. Та не хотілося б постати перед князем і мужем своїм такою бідною на розум, як постали оце переді мною ви.
Жони дивилися на неї, гейби телички на нові ворота.
— Не втямили, бачу. То скажу більше: ідіть до своїх дітей і будьте терплячі. Мужі ваші не засидяться в Тивері допите, апіж встпгпс доскочптп до шіх мій гінсць. Ішли сього не станеться, тоді я визнаю себе змалілою на мислі і складу перед вами повинність.
Зорина не схибила, ба навіть явила себе перед усіма й утвердила в помислах усіх яко провидиця: на третій день по жіночому збіговиську біля її терема засурмили в роги на обводах Втікипької землі, а незабаром прискакав до Дитинця й гінець від князя.
— Воспряньте духом, люди! Світлий день настав: рать втікицька повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою повертається домів!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вість до околій, і з тих околій став з'їздитися до стольного Дитинця люд — жони і діти, ті, хто послав па січу із супостатом мужів, і ті, кому не було кого слати. Бо се неабиякі вісті і втіха теж неабияка: рать повертається, і не поганьблена — осяяна славою. Не думали про те, чи всі повертаються, кого жде світлий день, а кого — чорна осмута. Громадились та й громадились обабіч путі, ясніли видом та сподівалися: ось-ось діждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землі своїй.
Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання — нині на ній біле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як і полоття, шапка-калансува з оловирами — й силиться стримати себе, не піддатися спокусізіпнутися, як пнуться інші, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь.
Не сама була на місті, поблизу воріт. Поруч сини-соколи доньки-горлиці, а ще вогнищани та вогнищанки. Одні як і княгиня, бентежились і ждали, інші мали й повинність ждучи: тримали напоготові те, що мають піднести, віншуючи князя із звитягою.
— Ідуть уже! — побачив хтось із передніх і оголосив усім.
— Ано, їдуть! — бачать і всі інші, а ті з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лісу, виголошують уже здравиці, такі дзвінкі та зичні, що княгині крівця заливав вид, чує, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хліб1сіль на барвистім рушнику і йде назустріч своєму слюбному мужу і князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до неї, яснів усім своїм доброликим видом,
Від поспі роду свого і всього люду втікицького слаїілю князя та його воїв з переятою в супостата змогою й підношу на знак вдячності за порятування од зла і напасті дари землі нашої — хліб і сіль.
Князь Богдаико миттєво сшшусться, цілує спершу передані йому дари, потім — княгиню, дітей своїх, клянявться людові, що славить його здравицями, а вже потім бере на руки найменшу, Жалійку, й велить княгині:
— Я піду з дітьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистості зустрічі воїв із людом, а ти поспіши до обозу та зустрінь як належить гостю.
Сторопіла й видивилася на свого повелителя.
— Кого саме? — не втерпіла.
— Матір Людомилу.
Знала, їй, княгині, не випадає виказувати воям, як і люду, те, що нуртує зараз у серці й бентежить збурене радістю, як і тривогами, серце. Та чи до воїв і чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до неї прибула мати Людомила. Боги світлі та боги ясні, се ж не хто-небудь — мати! Чи сподівалась на таке? Буде князь у Тивері, гадала собі, вибере час і навідає, а навідавши, знатиме, що з матір'ю, як там мати.