Може, і в цього щось таке...
— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться...
— Хлопці! Привіт, хлопці! — чуємо раптом. Обертаємось на голос і бачимо — Валька. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.
— Я вас зразу впізнала, — радісно скрекекече Валька. — Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?
Я мовчу... Це його знайома, хай він і говорить. Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимись плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.
А Валька не вгаває:
— А ви на скільки приїхали? А лиходіїв своїх ви впіймали тоді чи ні? Обіцяли ж написати... Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зі мною розмовляти?
Нарешті Ява опанував себе і розтулив рота. І з того рота вилетіли слова:
— То чого... ми нічого... ми навпаки...
Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають!
Та й пізно було втручатися, бо якраз продзвенів третій дзвінок і всі заспішили в зал.
Вистава почалася.
Ми сиділи в сьомому ряду. Валька — в дев'ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає — на Вальку зиркає.
— ГЬлову скрутиш, доведеться задом ходити, — в'їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.
А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробирався у двір до Бабусі, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла — зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики й баняки.
А під тином біля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. І ось під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив'язана, і почала битися. Захоплені боротьбою Вовк і Бабуся нічого не помічали. Всі з хвилюванням дивилися на бідну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.
Бачу — Ява крутиться, крутиться на стільці, наче йому жару в штани насипали, потім враз підвівся і пішов. Прямо проходом до сцени. Я принишк. І зал принишк. І всі голови до Яви повертають, як на параді до генерала, що обходить війська. А Ява йде, іде, іде, піднімається на сцену, підходить до курки і починає її розплутувати. А артисти собі грають, ніби не помічають Яву, ніби його й нема на сцені. Ява розплутав курку і спокійнісінько пішов назад на своє місце. Лише коли він сів, я почув, як важко він диха і як бухкає в його грудях серце. А за кілька хвилин Вовк з'їв-таки Бабусю і перша дія закінчилась. Завіса опустилася, в залі спалахнуло світло. Всі заплескали в долоні, причому більшість глядачів повернули голови і дивилися на Яву. І було незрозуміло, кому вони аплодують — артистам чи Яві. До нас відразу підбігла Валька.
— Ой супер! Ой молодець! І як ти наважився! Я б ніколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навіть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усі бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звідусіль на Яву були спрямовані захоплєні погляди. І коли ми вийшли у фойє, постійно то тут, то там чули приглушені голоси: "Оцей! Оцей! Он він пішов! У білій сорочці!"
По-моєму, це було саме те, про що міг лише мріяти Ява. Він був щасливий. Сказати, що він сяяв, це, мабуть, нічого не сказати. Він ходив по фойє, як на ходулях, ніби він вищий за всіх на світі. Очі його випромінювали щось таке, чого не здатні випромінювати очі звичайних людей. І такий він був далекий-далекий від мене, як ніколи в житті. Я й мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не існували. Звичайно, він був герой, це ясно, але мені було неприємно дивитися на нього.
— А це мій братик Миколка, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синій шкільній формі, що весь час крутився біля нас. І братик Миколка почервонів, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем.
— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — ніби вибачаючись, пояснила Валька. Після цього Ява зміряв братика Миколку одверто зневажливим поглядом. Той ще більше почервонів.
— То ви їх упіймали-таки чи ні? — спитала Валька.
— Авжеж, — недбало кинув Ява.
— І не написали. Теж іще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
— Ні, не загубили... Але... — Ява здвигнув плечима, і цей жест можна було зрозуміти: мовляв, чого б це я став писати, дуже потрібно... Валька зашарілася. Переборюючи ніяковість, сказала:
— Ну, ви, звичайно, не самі їх ловили, вам дорослі допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим...
— До чого тут дорослі, — пхикнув Ява. — Ми самі... Він блискавично зиркнув на мене і... прикусив губу.
Та було вже пізно. Я зітхнув, підняв руку і вліпив йому в лоба три дзвінких добрячих талабани — аж луна пішла. Валька зойкнула. Братик Микола захихотів. Хтось іще поблизу засміявся. Ходулі зламалися, і Ява опинився на землі — отетерілий, червоний, як помідор, з виряченими очима. Мені аж шкода його стало. Т& хіба я винен? Він же сам домовлявся. Було б не ставити таких умов...
Бачачи, що Ява не збирається давати мені здачі, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
— Ти чого? Здурів? Що це за жарти?
Довкола нас почали збиратися діти. Ява забігав очима, як загнане звіря, і видушив із себе усмішку, — жалюгідну роблену усмішку (так усміхаються, сидячи на чужій груші, коли заскочить хазяїн). І сказав:
— Нічого... Все гаразд... Тепер ми квити... — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кіна не буде.
Діти, посміюючись, почали розходитися — до того ж продзвенів дзвінок, антракт закінчувався.
— А що все-таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварилися? — не могла заспокоїтися Валька.
— Зовсім ми не посварилися. Просто у нас угода є одна. — Яві не хотілося пояснювати. Ми вже зайшли в зал і пробиралися до своїх місць.
— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дівчача цікавість!).
— Та потім, після вистави.
— Ну, добре, то ви ж не тікайте.
— Гаразд.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Будка. Вухо за вухо!
Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, підемо? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалося, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де два мільйони жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач! Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає .
— Як це ми можемо піти! Ти що! — каже він. — Ми ж обіцяли зачекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.
"Ми обіцяли!" Як це в нього гарно виходить! Сам обіцяв, а каже "ми". Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв...
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколкою і підбігла до нас.
— А я вас у фойє виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім'я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
"Сама ти хвора", — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? Я не звик, щоб мене Павликом називали! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було: "Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай".
— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася...
І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.
Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує — що це вже може змінити.
Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!.. Оце-то так!..
А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста... — І раптом очі в неї заблищали: — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист. Максим Валер'янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-усіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого "царя", і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулися. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер'янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.
— А він удома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що згоден.
— Та, мабуть. Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.
Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета, — у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Ні, не сюди", — і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.
З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев'яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.
Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.
Ліворуч починалася Лавра— тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур'янів різних, кам'яний фортечний мур з бійницями.