Радюк глянув на той кущ гвоздичків, і на Галю, і на ті два гвоздички в її косі, що придавали краси її карим очам і пунсовим губкам, і промовив:
— Ви, мабуть, найбільше любите оці квітки, оцей огняний кущ гвоздичків. Ніякі квітки не пристають вам так до лиця, як оті гвоздички.
Галя осміхнулась. Легенький рум'янець налетів і зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичків на голові, про котрі вона й забула.
— А я ніколи й не поливала гвоздичків! — промовила вона вже сміливо до Радюка.
— Одже ж поливайте їх рано й вечір, — промовив Радюк.
"Буду поливать рано й вечір та тебе споминать", — подумала Галя й легесенько зітхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях і на довгий час поїде до Києва.
— Нащо ж ми будемо їсти несвіжі вишні, коли в садку ростуть свіжі? Дивіться, як червоніють, аж листя не видно! аж гілля гнуть, — крикнула Висока й підскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побігла в вишник, а за нею слідком побігла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк і Масючка зостались вдвох. Масюк ліг, простяг ноги на килимі, а далі й сам увесь простягся, потягнувся й позіхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.
Ясна Ликерина сукня червоніла поміж вишнями й миготіла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однієї вишні з Галею, їм обом так хотілось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрілись уранці так несподівано, а панія Висока все кликала їх зовсім не туди, але в другий куток садка. Радюкові так хотілось поговорить з Галею на самоті, а Висока все неначе з землі вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.
Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.
— Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? — промовив Радюк. — Бо я вас ніколи не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час. Як тільки я побачив вас у Журбанях, як тільки почув ваш голос, вашу пісню, я почув душею, що вже вас ніколи не забуду.
Галя рвала вишні, але їх не їла і все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але дві сльозі виступили на її чудових очах і покотились по щоках. Радюкові стало жаль молодої дівчини, неначе рідної сестри.
— Чи забудете мене, чи не забудете? — знов спитав він, взявши Галю за руку.
— Не забуду, — одказала вона нищечком, як мала дитина, і трохи не розридалась, як мала дитина.
Коли це за вишнею шелеснула панія Висока і зігнала якусь птицю з дерева, її сукня запалала в зеленому листі. Радюк пустив Галину руку.
— Хавав! — крикнула вона з-за гілля й таки справді злякала молодих людей. — А що, злякала вас, садових пташок?
— Не тільки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетіла, — промовив Радюк.
Галя мусила ніби заспокоїться при сторонній людині, навіть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самоті з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому віку, трохи злякало її й дуже збентежило.
Незабаром всі вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посідали хто на килимі, а хто на траві. Панія Висока напелехала повну тарілку свіжих вишень.
— А де ж ваші вишеньки, паничу й панно? — спитала вона в молодих.
— А ось! — сказала Галя, показуючи гіллячку вишні, всю обсіяну й обліплену вишнями, на котрій зеленіло тільки зо три листочки.
Вона гралась тією гіллячкою, нарвала гвоздичків і зеленого листя й обклала ними гіллячку. Вийшов дуже оригінальний букетик.
— Кому то буде букет? — спитала Ликерія Петрівна, навіщось втягнувши губи в рот.
— Комусь буде, та не скажу! — промовила Галя й подала Високій той букетик.
Висока не взяла й затріпала маленькими ручками.
— Не мені, не мені, а комусь іншому! І мені колись дарували букети на Бесарабії, та ще й які букети! Такі букети, що було несуть удвох чорнобриві товариші мого капітана! Було несуть мені цілу гору квіток, та ще й зверху на піваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квіток та стрічок. От які букети колись мені дарували!
Всі засміялись, а Масючка аж голову одвернула набік.
Тим часом наймичка винесла під грушу самовар. Галя побігла за посудом, за чаєм і почала готувать чай. Сонце вже обійшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечір половини літа. Сонце обзолотило промінням груші, й вишні, і квітки в горідчику, облило золотом Галю всю: лице, білу вишивану сорочку, розкішні коси на голові, білі ручки, що готували чай; обзолотило навіть панію Високу, й Масюкове необголене лице, і поважне лице Масючки; обзолотило Радюкові виразні, наче пензлем обведені, уста і рум'янці на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зітхала, згадуючи сцену під вишнею й ті незабутні слова: "Чи забудете мене, чи не забудете, як і я вас ніколи не забуду?"
Наливши чай, Галя вийшла з-під гілля груші, щоб роздать усім стакани. Сонце освітило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту рожевим світом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само залите світом до самого далекого краю безодні. І йому здалось, що такі гарні, такі безвинні, такі добрі істоти повинні б жити не на землі, а в тому високому синьому небі. Так гармонізувала краса натури, краса неба з ідеальною красою молодої дівчини. В його молодій душі чогось з'явилась думка впасти .на коліна і поклониться великій красі людини разом з великою красою неба й землі.
Всі почали пити чай і весело балакать. Панія Висока всіх перемагала і всіх забавляла.
— Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, між квітками, між вишнями, між добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! — аж крикнула поетична Ликерія Петрівна, обвівши усе й усіх очима. — Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабії. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришів мого капітана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще!
— Та ще й ті шампани басарабські, що ви колись випивали з тими офіцерами, — додав Масюк.
— Еге пак! І де то вони тепер, мої дорогі, мої голубчики, наші товариші! Чи живі, чи вже померли, як і мій капітан? А які були гарні, чорнобриві, веселі! А як любили мене всі!
— Чи вже ж таки, Ликеріє Петрівно, любили вас усі двадцять? — спитав Масюк.
— Їй же богу, всі двадцять. Один запобігав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що мені цілісіньку ніч снилось, буцімто я все їду з гори; на горі ніби Басарабія, а внизу Дунай, а коні поганяє бородатий турок, і так пре кіньми, що мені ввесь світ закрутився! та все мені здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай.
Всі сміялись, а сама Висока аж заливалась.
— Ой, співать хочу! Давайте лиш, молоді й старі, будемо співать! — крикнула Ликерія Петрівна.
— Я до того торгу й пішки! — промовив Радюк. — Правда, й ви з нами? — промовив він до Галі.
— І я до того торгу пішки! — голосно промовила Галя, і її альтовий дзвінкий голос аж задзвенів, їй давно вже хотілось співать, як пташці все хочеться щебетать в гарний вечір в зеленому садочку.
Вийди, дівчино, вийди, рибчино!
У гай по корови, у гай по корови.
Нехай же я подивлюся
На ті чорні брови, на ті чорні брови!
Так почали співать Радюк, Галя, панія Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудові тоненькі брівки своєї единички.
По тім боці вогонь горить,
По цім боці жарко:
Як поїду з Масюківки,
Комусь буде жалко.
Заспівали всі, і всі вкинули в слова пісні Масюківку, неначе змовились. А Галя довгим, жалібним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: "Комусь буде жалко, комусь буде жалко!"
По тім боці вогонь горить,
По цім боці душно
Як поїду з Масюківки,
Комусь буде скучно.
Так співали вони далі, і панія Висока, обернувшись до Галі, просто в вічі промовляла: "Комусь буде скучно, комусь буде скучно!"
— Ой, спасибі вам за все, за все, мої добрі, мої дорогі сусіди! — промовила панія Висока, встаючи з килима. — Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як і в усіх людей. Час мені додомоньку, забарилася я.
— Та в вас же діти дома не просять їсти, не плачуть! — промовив Масюк.
— Є такі, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком і побіжимо до господи, бо ви, здається, цілісінький день загаялись тут у Масюковому хуторі й ладні тутечки й ночувать.
— Як їхати, то й їхать! — сказав Радюк, встаючи, — Тільки я попрошу Івана Корнійовича видать мої хомути з комори, бо вже час!
— То й видам, хоч і ще не час! — промовив Масюк.
— О, бачте! Як моїх хомутів, то й не замкнули в комору, — промовила трохи нахабна Ликерія Петрівна й почала обвірчувать білою вуаллю свій квітчастий чіпок.
Тим часом повозки під'їхали під ґанок. Гості почали прощаться.
— Привезіть же мені книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, — просила Галя Радюка, — бо я вчилась в городі всього тільки рік, а в мене великий потяг до книжок, — тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, — тут я нігде не достану собі книжок і до страшного суду, мабуть, доки й животітиме Масюків хутір на світі. Я за це вже добре дізналась. Тут навкруги в околиці й панії навряд чи й письменні.
— Та й мені, будь ласка, привезіть оті-о Шевченкові поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а ті поеми, може, ще й втну, — просив Масюк.
— Добре, привезу, як не завтра, то післязавтра абощо, — сказав Радюк, прощаючись з усіма.
— Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо ваші коні баскі. Підвезіть мене додому. Буде веселіше мені в дорозі: будемо пісень співать на радощах, — сказала панія Висока.
— Прошу ласкаво! — просив її Радюк і подав руку. Гості виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ґанку. Галі здалось, що стало так порожньо і в хаті, і в садочку, і на подвір'ї. Вже й сонце сіло за вербами, вже й череда прийшла в хутір, вже й зорі заблищали на темному небі, а вона все ходила між вишнями, між клумбами та все тихенько співала:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полі.
Потім вона взяла коновку й полила всі кущики гвоздичків, а ввійшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папір і сховала на пам'ятку про той день.
Надворі вже було поночі, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засіяне зорями, надзвичайно ясними.