Господарі десь порядкували на кухні та у дворі, Олена Антонівна про щось розповідала Кобилянській, а молодші кружляли в танці...
— Ні, — вів далі Єфремов, — ви, Ларисо Петрівно, таки далеко сягнули. Не знаю тільки, за чим дивилася ваша матінка, Ольга Петрівна, що допустила таке, а я... — він безнадійно махнув рукою і зник.
— Отак буде ліпше, — мовив услід йому Михайло. Підступили Олена Антонівна з Кобилянською, Микола Віталійович.
— Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользі Петрівні? — запитав Лисенко.
— Не зійшлися характерами, — відбулася жартом Леся.
— Чи то пак, поглядами на корогву, — додав Михайло.
— Тут, Миколо, поки ти грав, ціла баталія розгорілася.
Ольга Петрівна, що саме нагодилася до вітальні, не дала Старицькому докінчити розповіді. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
Леся побула трохи і, відчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кімнати. Ольгу Юліанівну попросила прийти одразу ж, як тільки насидиться та нагостюється.
В кімнаті, що була їй і кабінетом, і спальнею, на Лесю чекали нові журнали, книги. Вони лежали німі, з розкритими сторінками, наче припрошували заглибитись у них. "Народ", "Жизнь", кілька Франкових оповідань, котрі переклала для "Донской речи", Гауптманові "Ткачі"... "Ткачів" замовили їй перекласти для гуртків соціал-демократів. А на черзі—"Хто з чого жиє" Дікштейна... А там обіцяли переслати і "Маніфест". Його неодмінно треба видати українською мовою — хай вчаться пролетарі боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорілися зірниці, а за ними, дивись, і сонце зійде — велике, променисте сонце правди і волі, щастя і радості. Розступиться перед ним одвічна пітьма, від сили його впадуть темниці, і звільнений від пут народ вийде на майдани і вулиці, щоб разом, однією сім'єю, йти назустріч своєму майбутньому"
...Внесли і засвітили лампу, і Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершині своїх заповітних дум, сягала мрією того далекого світлого дня, коли на оновленій землі врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горітиме вогник і її — нехай слабого, зате палкого й щирого серця.
ОДЕРЖИМА
КНИГА ДРУГА
ЧАСТИНА ПЕРША
Тілько — життя за життя.
Леся Українка
У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка не була несподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрічалися, — хворий тане, мов свічка...
Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
— Що з тобою? — зайшла і, помітивши, як дочка зблідла, занепокоїлась мати. — Тобі зле? Лариса подала їй листа.
— Сергій при смерті, — насилу вимовила чужим голосом.
Ольга Петрівна швидко переглянула листа.
— Цього слід було ждати. Я тобі ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі.
Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрівна відчула докір. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звістку", — подумала. Щоб якось розвіяти неприємний холодок, що війнув поміж ними, чи то порадила, чи то запитала:
— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.
— Мій клопіт, мені й пектися ним.
— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:
— "...опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка." — Час од часу вона зиркала на дочку" стежачи за виразом її обличчя" і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип..."
Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.
— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася.
— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.
Вона заходилася складати папери.
— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Лариса підступила до матері.
— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?
— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — "...Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чуєш?
— Я певна, що він сам у теє не вірить.
— І все-таки я поїду.
— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.
— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
— Навіть батька не дочекаєшся?
Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?
— Розкажеш йому, мамочко, він зрозуміє. І не думайте, нічого зі мною не станеться. — Нею дедалі більше оволодівав неспокій. Спочатку вона старанно укладала речі у валізу, а потім хапцем почала скидати туди білизну, книги, журнали. Рахітом спинилася: — Мало не забула! Як тільки Брокгауз надішле літературу, негайно направте мені... Мабуть, на адресу Мержинського... А Ліля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми "Народництво в Німеччині".
— Збираєшся там працювати?
— Муситиму. Ти ж знаєш — я заборгувала "Жизни" статтю про новітню соціальну драму.
— Гляди, надірвеш себе.
— Не бійсь. — Лариса Петрівна оглянулася по кімнаті. — Ніби все.
— Візьми ж хоч їсти що-небудь. Такий світ, а ти з порожніми руками. Нащо ж його все потім купляти? — Мати поспішила на кухню, і там одразу заметушилися, застукали дверима.
Невдовзі до будинку № 97, на Маріїнсько-Благовіщенській, підлетіли новенькі парокінні глабці. Візник гречно привітався до жінок, які вже чекали його, молодшій, що накульгувала і здавалася надзвичайно чимось ураженою, допоміг сісти, і санки знову рушили засніженим бруком.
Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули ліворуч і раннім присмерком помчали до вокзалу.
Лариса Петрівна прибула до Мінська надвечір. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахів, наче весною. Зраділі раптовій відлизі горобці зграями пурхали між людьми, зухвало хапаючи з-під ніг то насінину, то кришку хліба; деякі, очевидно, ті, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокійну од вітру каламуть.
До квартири, де мешкав Мержинський, дісталась не швидко. Це була майже околиця міста, з поганим, грязьким під'їздом. Будинок належав тіткам Сергія Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевіз сюди батько.
Біля хвіртки Лариса Петрівна зустріла Еліасберга. Лікар повертався од хворого.
— Як він там, Борисе Михайловичу? — запитала з тривогою, ледь привітавшись. — Йому не краще?
— Боюся, що ні. Хвороба ускладнюється.
— А перспектива... сподіватися на щось можна? Еліасберг розвів руками.
— У вас такий втомлений вигляд, Ларисо Петрівно, — сказав замість відповіді. — Ходімо, я вам допоможу. — Він узяв валізку, відступив, пропускаючи Косачівну у двір.
Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися рідкі вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений од нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня ні ночі. Його існуванням є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певне, для того, щоб завдавати ще більших страждань.
Години дві тому ввели морфій, болі ніби притихли, і Сергій Костянтинович дрімав. Він намагався заснути, однак сон пішов од нього, видно, назавше, лишивши як спогад неміцне забуття. Воно теж тривало недовго. Сухий надсадний кашель, підкравшись зненацька, підкинув Мержинського і почав ним трясти, як пропасниця. Сергій хотів розстебнути сорочку, щоб легше дихати, але пальці тремтіли, не слухались, і він рвонув комір, оголивши липкі од млості запалі груди. Та це мало допомогло.
Він лежав непритомний, розбитий. Коло ліжка валялися подушка і ковдра, один кінець простирадла звисав до підлоги.
— Недавно був приступ, — пояснив Еліасберг. Не роздягаючись, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергія, Лариса наблизилась до ліжка. Ступила крок і жахнулася: перед нею лежала не людина, не той невгамовний, життєрадісний Сергій Костянтинович, якого вона знала раніше, а, скоріш, тінь його. "Леле моя? — мало не зойкнула. — Що від нього лишилось?" Бачила Мержинського кілька місяців тому, але зараз він був невпізнанний: ще більше висох, пожовтів, загострилися вилиці. Запалі очі прикривали зчорнілі, мабуть од безсоння, повіки.
Гуркнув зачеплений Еліасбергом стілець, і хворий поворухнувся, потрісканими вустами прошепотів:
— Пи-и-ти-и...
Лікар підвів йому голову, підніс до рота склянку з водою. Перш ніж Мержинський розціпив зуби, кілька краплин скотилися на шию. Леся бачила, як вони тремтіли, зупинившись у заглибині ключиці.
Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить він нерозуміюче дивився перед себе, потім знову зімкнув повіки.
— Доброго дня, Сергію, — обдала його шепотом. — Це я, Лариса.
Мержинський напружив слух... У кімнаті ніби хтось є? Він розплющив очі. Наче в тумані блищали перед ним очі.