Для цієї постаті позував В. В. Тарновський, поміщик, колекціонер української старовини.
Поряд з Тарновським — дідок з вусами, низько підчикриженими, сухорлявий, зморщений, беззубий. Він широко, як вершу, розкрив рота, куди направляє люльку, якою, в разі потреби, можна і череп розтрощити . Він увесь заходиться сміхом, аж очі заплющив. Його малював Рєпін з випадкового обличчя на пристані коло міста Олександрівська".
Картину ще не закінчено, як до Яворницького прийшов Рєпін. Це було перед різдвом. Вдарили великі морози.
— А я до вас! — звернувся Рєпін.
— Що сталося?
— Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.
— Ілля Юхимович, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.
— Ні, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам?
Яворницький довго опирався, але під кінець згодився, і вони поїхали до Рєпіна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсі, під скляною покрівлею. Коли вони ввійшли, Ілля Юхимович глянув на Яворницького й сказав:
— Що це ви такий похмурий?
— В дорозі промерз.
Тоді Рєпін вийшов у сусідню кімнату, виніс звідти якийсь журнал з смішними карикатурами й поклав на стіл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посміхнувся.
— Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний! Не минуло й години, як на картині Яворницький уже сидів за столом у ролі січового писаря.
Писар — одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чув всі ці круті дотепи й ущипливі, дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером.
Треба було ще посадити когось за стіл, на вільне, місце, проти писаря, спиною до глядача. Рєпін уже наперед продумав, якою саме має бути ця постать. Потилиця повинна бути не абияка, а триповерхова, її не слід шукати ні в селах, ні в робочих кварталах — тільки в панських хоромах. І тут Рєпін пригадав, у кого є така потилиця.
— Ви знаєте, хто може бути придатний на таке місце?
— А хто?
— Георгій Петрович Алексеев . Коли він був у вас, я до нього добре придивився. Сам він низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто років, щоб її наїсти. Попросіть його, щоб він дозволив мені зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?
— Можу хоч і завтра.
— Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тільки він дозволив зарисувати для картини його потилицю...
Коли другого дня Яворницький передав Алексееву прохання Рєпіна, той категорично відмовився.
— Що це, на посміх майбутнім нащадкам? Ні! Яворницький поспішив повідомити Рєпіна про цю відповідь. Але Рєпін усе ж таки наполягав упросити Алексеева.
— Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашій винахідливості, не придумаєте, як це зробити?
— А може, його спокусити старовинними монетами, він же нумізмат? — спитав Яворницький.— Зробимо це так: Георгій Петрович запросить нас до себе на сніданок. Після сніданку ми підемо втрьох до його кабінету, я витягну з кишені кілька старовинних монет, і ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною і тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно.
Так вони й зробили. З квартири Алексеева вони вийшли разом.
Минув час. Картина "Запорожці" була закінчена й виставлена в Третьяковській галереї. Генерал приїхав до Москви. Яворницький запропонував йому й Рєпіну піти в Третьяковську галерею. Підійшли до картини.
— А гляньте, Георгію Петровичу,— сказав Яворницький,— така, як ваша, потилиця.
— Як же ви насмілилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати?
Ренін засміявся:
— Це тоді, коли ви уважно розглядали монети.
Генерал покрутив свої довгі й пишні вуса, глянув на своїх співбесідників і вже поблажливо проказав:
— Ну, гаразд, тепер уже нічого не вдієш. У мене до вас прохання: не кажіть більше нікому, що це моя потилиця,— засміють старого дурня.
Вони пообіцяли, проте частенько і Рєпін, і Яворницький "по секрету" розповідали, з кого й що саме намальовано в цій картині.
Багато Рєпін зробив ескізів, щоб використати їх на майбутньому полотні. Один з таких альбомів е і в Дніпропетровському музеї. Його подарував Рєпін своєму другові Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Іванович передав його музеєві.
Крім цього варіанта, розповідав Яворницький, Рєпін зробив другу картину. На ній уже не було багатьох постатей, але зате з'явилися нові. Писар — той же, тільки від уже старий, в окулярах. У нього одне гусяче перо в руці, а друге за правим вухом. Без сорочки вже не один козак, а два. Не було в картині козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник козак з пов'язкою. Козак (Тарновський) вийшов на цьому варіанті виразніший. Тут він сидить без шапки, лисий; уся його постать — зосереджена увага.
Ця історична картина нелегко давалася художникові. Рєпін довго працював над кожною постаттю, роками виношуючи в своїй душі окремі образи. Інколи для якоїсь виразної постаті йому були потрібні не один, а два-три типи натурників, щоб з одного взяти вираз обличчя, зріст, а з другого — очі, з третього — пронизливий погляд, великі вусища, усмішку тощо. Так було з головним героєм — Сірком. Портрета Івана Сірка не збереглося, тому Ренін мусив проявити свою творчу фантазію. Довго він шукав підхожу людину для Сірка. І ось навесні 1889 року Рєпіну пощастило! Він зустрівся з генералом М. І. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Рєпін аж вигукнув: "Живий Сірко!". Далі навколо Сірка групувалися всі інші персонажі.
Слава "Запорожців" облетіла всю Росію, перейшла й кордони. На виставках у Чікаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі картина мала великий успіх.
"Запорожці" — один з найпопулярніших творів Рєпіна. Численні копії і репродукції їх розійшлися по всій країні. Про популярність картини свідчить хоч би той випадок, який описав Рєпін у листі до Яворницького в листопаді 1929 року: "Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру — копію з відомої моєї картини... Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення".
В "Запорожцях" блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокірність січового козацтва. Автор картини підкреслив, що жорстока реакція царської Росії не смів гнобити волелюбні, але поневолені народи імперії. "Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство,— писав свого часу Рєпін Стасову.— Все своє життя запорожці залишалися вільними й нікому не корилися. Нехай це буде й глумлива картина, я все-таки напишу".
Дмитро Іванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпіну за його "Запорожців". Така нагода випала. Як тільки Яворницький повернувся з Середньої Азії до Петербурга, друзі вченого вирішили вшанувати запорозького батька вечерею. Зібралися в ресторан "Большой медведь". Туди прийшли художники Рєпін, Сластіон, Бондаренко й багато інших діячів культури. Яворницький підвівся з крісла, щиро подякував за ту пошану, яку виявило до нього все товариство, і, звертаючись до Рєпіна, сказав:
— Любий і дорогий Ілля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам, запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекрасній картині "Запорожці", Хто б нас знав до вашої картини? Ніхто. Ми до того були маленькі — при землі, а тепер стали вище на голову! Низенько вклоняюся вам і щиро дякую!..
Щедру допомогу Яворницького під час створення картини Рєпін дуже високо цінив. В перший рік знайомства з Дмитром Івановичем Рєпін подарував йому дев'ять малюнків для його двотомника "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Деякі з цих малюнків Рєпін зробив спеціально як ілюстрації до цього видання, яке йому дуже сподобалося.
Дмитро Іванович у передмові до першого тому писав:
"Автор не може. не висловити щирої подяки глибокошановному Іллі Юхимовичу Рєпіну, що подав до цього твору кілька малюнків з власної колекції і не відмовив у добрих порадах під час вибору їх до видання".
Дружба Яворницького з Рєпіним склалася на творчій основі, й вона не припинялася до самої смерті.
Великий російський художник палко любив Україну, милувався її чарівною мовою, кохався в танцях і піснях. Живучи в Петербурзі, він підтримував постійний зв'язок не тільки з Яворницьким, а й з іншими діячами культури, часто бував на вечорах, які влаштовували українці, що жили в тодішній столиці.
Особливо запам'яталася Дмитрові Івановичу зустріч Рєпіна з корифеями українського театру, які гастролювала в Петербурзі.
Одного разу, в суботу, на "збіговисько" до Дмитра Івановича, який жив тоді на Митній пристані, завітав Рєпін. у гостинного господаря він застав земляків з України — артистів М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, П. К. Саксаганського, М. К. Заньковецьку, Г. П. Затиркевич та інших. Згодом прийшли туди давні приятелі Яворницького — художники Панас Сластіон, який до того ж пречудове співав і грав на кобзі, Хома Бондаренко — співак і добрий танцюрист. Після вечері Сластіон узяв свою кобзу, сів, склавши ноги, на підлозі й заспівав під акомпанемент кобзи думу "Плач бідних невольників у тяжкій турецькій неволі". Спів глибоко вразив слухачів. Дмитро Іванович глянув на Рєпіна і побачив, що з його очей капають сльози.
— Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб ми вдарили лихом об землю. Ушквар нам веселої!
І кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всіх ніби жаром обпалило!
Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а слідом за нею Садовський! Взута в червоні черевички, вбрана в чудову барвисту плахту, легка й граціозна, Заньковецька, здавалося, літала у повітрі, як метелик, не торкаючись зовсім ногами підлоги. До пари їй як танцюрист був Садовський. То повернеться одним боком, то другим, то скоком-боком, то вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки піде!.. А кобзар, граючи, ще й словами жару піддає: "Подивися, дівчино, який я моторний, подивись, оглянься, який я удався!"
І раптом, на диво всім, зненацька зривається з місця Ілля Юхимович Рєпін, кидається на середину зали в танок і як пішов, як пішов "викозулювати" ногами, так куди там професійним танцюристам!..