Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав.
— Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.
— Не важко, а може, скучно, бо я старий.
— Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.
— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.
— Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.
— От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.
— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.
— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди.
— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.
— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.
— Тоді він тільки чоловік, а не великий.
— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.
— Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.
— Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.
— а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?
— Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.
Мотрі кров ударила в виски.
— Пане гетьмане! — сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.
Гетьман здивувався:
— Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.
— Такої?
— З другою я друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.
— Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман перебив її:
— Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.
Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.
— Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.
— Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря.
Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:
— Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!
Мотря не перечила.
— Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на серці.
— Що? — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.
— Слава... — відповів гетьман. — І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, — гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. — Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати "так", хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.
— Якраз тому, Іване Степановичу,. — почала Мотря і не доповіла гадки.
Гетьман глянув пронизливо на неї:
— Розумію вас, Мотре... Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.
Мотря притакнула головою.
Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, — і загули труби, й загуготіли тулумбаси.
Увійшли на рундук.
КОЛЬОРИСТІ ОГНІ
Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав:
— Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них щоб знали, що не цураємося нашого брата.
Любов Федорівна закопилила губи.
— Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! чи чув хто таке? Як воно тобі подобається?
— Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман.
— А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що розумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він і твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де сісти, а тобі і мені.
— Отож-то й найважніше "і мені", — відповів Кочубей. — А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде? Ми теж не з іншого коліна.
— А таки з іншого, з татарського, — злісно відрубала Любов Федорівна.
Кочубей жалісно подивився на неї:
— Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!
— Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!
Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю.
На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатерками, насипано гори всякого м'ясива. Відра горівки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, — Кочубей уміє гостити.
За одними столами — козаки, за другими — прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі "чорняки", як казала Любов Федорівна, сиділи тепер за столами і вважливе розговорювали з собою, а здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею.
Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіми, ніби господар.
— Нашого пана, — каже, — не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об'їсте його. Навіть не почує.
— Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, — відповідають йому.
— Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить, — доповідає хтось з гурту.
Горівку п'ють коряками. Одні до других приливають:
— Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!
— Чому не дуть, коли дають?
— Ануте, самарці, потягнем по чарці!
— Подайте другу, щоб прогнати тугу!
— Наливайте ще, бо тамта пече.
— А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш
у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок!
— А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування.
— Але ж гостить!
— Який пан, такий крам!
— У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути.
— Великі пани завелися тепер у нас.
— І багато їх.
— Дальше людей не буде, самі пани.
— Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани.
— В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають.
— Щоби і наші на таке не зійшли.
— Цитьте!
Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.
Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче.
Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?
— Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.
— Підписує, бо писати — то Орликове діло.
— Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи.
— Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо.
— Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть.
— Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.
— Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають.
— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.
— Поки сядем без коліс.
— Не крякай, бо ворон стріляють.
— А козаків ні?
— Звання козацьке — то життя собацьке.
— Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.
— А таращанці з'їли його вранці.
— Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає.
— Тихо там! Гетьман іде!
Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні
розструхани.
— Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів.
— Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.
Всі піднялися з місць.