Незабаром по тілі заворушилося тепло, і на кригу полетіло пальто.
— Отак і мій тато робить, рубаючи лід,— сміється Микола й, гріючи ноги, аж вививається у танці.
Нарешті пробита велика ополонка для сака і три малих для бовта. Богдан занурює у воду снасть, притискує до дна, а Миколка б’є бовтом у крайню лунку. Щось ударило в сак. Богдан рве його на себе й швидко починає витягувати. Ось заспівала вода, стікаючи на лід, а в саку щось заборсалось.
— Щупак, щупак! — скрикнув Микола, пригнувся і обома руками вихопив невелику щуку.
— Є почин, Миколо.
— Поплюйте, Богдане Васильовичу.
— Для чого?
— Щоб ловилось!
— Без слини не буде ловитись?
— А хто його знає? — І Миколка починає сміятись.— Ще поставимо на це саме місце — може, виб’ємо в’юна? Тут влітку в’юнів було! Тьма-тьмуща!
І вони справді вибивають не одного, а аж трьох в’юнів, що з жалібним писком падають на сніг. А на новому місці затріпотів у саку славний краснопір.
— І окуні тут є, і плітки, тільки ніколи взимку раків не ловили. От зараз загадаю на окуня! — Микола заплющує очі і щось тихцем ворожить.
Незабаром вони таки спіймали чималого окуня, що райдужно заграв плавниками.
— Так ти, Миколко, ворожбит! Що ти ще наворожиш?
Миколка зітхнув.
— Чого ти?
Хлопець, напевне, вперше так довірливо поглянув на вчителя:
— Я хотів би наворожити, щоб стати лейтенантом.
Тепер зітхнув учитель.
— Чого ви? — з опаскою запитав учень.— Нічого по вийде в мене?
— Не вийде, Миколо,— з жалем сказав Богдан.
— Чого ж? — запитав благально: видко, дуже хотілось хлопцеві стати лейтенантом.
— Краще не питай про це. Де ми поставимо сака?
— Скажіть, Богдане Васильовичу,— Миколка відганяв віями сум і відігнати не міг.
— Ти чув, хлопче, що таке військова дисципліна?
— Чув,— дрогнув голос у хлопця.
— То який же з тебе вийде лейтенант при твоїй дисципліні? Ти говорив про зайця, що він бобочить напровесні, а хто щодня бобочить на уроках? Та аби ще цим обходилось. От і поміркуй собі, ти ж мізковитий хлопець.
Миколка притих, задумався, а вчитель посміхнувся в душі і зосереджено почав занурювати сак у воду.
З прибережного очерету, поскрипуючи ним, легко вийшов рослий горбоносий красень. Богдан здивувався: невже це Григорій, Надійчин чоловік? Таки він!
Григорій підійшов до рибалок, радісно привітався, покосував на торбу;
— Щось там є, чи вода замерзає на рибу?
— Щось там є,— і Богдан очима показав на школяра.— Миколка знає, де водиться риба.
Від похвали школяр зашарівся, вдячно поглянув на вчителя.
— А мене оце Надійна погнала до вас. Іди, каже, й не повертайся без Богдана Васильовича. От я й прийшов на уклін. Що ви скажете на це? Звідси до нас зовсім недалечко.
— Чого це їй прийшло таке в голову? — здивувався Богдан, а серце защеміло: згадалась минулорічна зима, коли він прибився до Надії.
Григорій добряче посміхнувся:
— А це ви спитаєте в неї, бо мені вона ще й досі не все говорить.
— Може, щось трапилось?
— Таки трапилось.
— І що?
— Напекла ж вона різних пирогів: і з яблуками, і з калиною, і з маком та й хоче, щоб ви її похвалили. Моєї похвали їй мало. То й ходімо?
— А як же з рибальством? — завагався Богдан.
— Ми бовт і плішню залишимо в мельника, рибу я занесу вам, а сак додому,— швидко вирішив школяр.
— Ні, Миколко, рибу ти занесеш собі, а все інше хай буде по-твоєму.
— Богдане Васильовичу...— заскімлив школяр.
— Миколко, дисципліна!
Магічне слово подіяло на школяра.
— Хай буде по-вашому. Тільки ввечері прийдіть на рибу. Я сам її почищу... Прийдете?
— Доведеться.
Богдан з Григорієм переходять річку і коліями лугової дороги, на якій зітхають віхті розтрушеного сіна, входять у молодий ліс, де, виспівуючи, розкошує на сосонках зграйка шишкарів.
— Бач, які веселі! — посміхаючись, Григорій слідкує за птахами.— Людина менше має радості.
— Цього б я про вас і про Надійну не сказав.
— Надійка в мене, як чечітка,— і погожа, і довірлива. А от Ярина — вже не те. Накидали їй смутку в очі і в душу, підбили любов, а вона ж — раз на віку.
От і рибалка, а заговорив, як поет, і туга охопила Богдана.
— Була ж у вас Яринка?
— Приїжджала не так давно.
— Сама?
— Сама. В лісний технікум готується. Може, й піде в науку, як діти одразу не обліплять.
Запитати б, чи щасливе заміжжя в неї, та для цього не вистачає слів — у болях утопились вони...
І от знову засніжений полумисок долини, і млин, і міст, і напівпрочинені ворота. Григорій береться за них рукою, видобуває скрип, а з хати вибігає розшаріла Надійка, охоплює двома руками гостя і вліплює йому в щоки два поцілунки.
— Навіжена! — сміється Григорій.— Комусь потрібні її поцілунки?
— А може! Ой, спасибі, Богданчику, що прийшов. Я сьогодні пирогів напекла!
Григорій зверхньо поглянув на жінку:
— Про ці пироги скоро вся область знатиме. Перший секретар обкому вже збирається приїхати.
— Приїхав би — не покаявся! — відрізала Надійка.— Ходімо ж до хати.
Іще не доходячи до розчинених сіней, Богдан почув пахощі пирогів, придимленої шинки і розімлілої калини.
— Смакота! Ви до весілля приготувались? — запитав Богдан Надію.
— Ні, до заручин,— глянула на нього очима Ярини і збудила біль.
У хаті він неждано застає чорняву з журними очима й устами дівчину. Побачивши Богдана, вона мимоволі здригнулась, а в її великих очах пройшов не він, а далекі видива. Війни чи голоду?
— Богданчику, знайомся. Це теж учителька,— залебеділа Надія.— Вона мені помагала пекти пироги.
Григорій хмикнув:
— Хто їх тобі тільки не допомагав пекти? Напевне, вся вулиця?
— А хто тобі не допомагає ловити рибу?
Богдан підійшов до вчительки, та подала йому вузьку руку й тихо сказала:
— Ольга... Ольга Данилівна.— І зіщулилась, увійшла в себе, мов равлик.
За вечерею Ольга Данилівна трохи відтала, навіть славко заспівала. А потім за нею прибігли із школи, і вона, прикривши важкі коси хустиною, почала прощатися, відвела від нього темінь великих очей, що, здавалося, вдивлялись у минуле.
Коли за нею зачинилися двері, Надія довірливо сказала:
— Яка славна дівчина, тільки сирота кругла, дитям під вікнами хліба просила, добралась якось з простягнутою рукою і до нашого Туровця. А він і завіз її до Вінниці — віддав у науку. І вивчилось дитя, і вже не з простягнутою рукою, а з добрим серцем іде до людей. Як вона, Богдане, тобі?
І Богдан зрозумів, що не лише на пироги кликала його Надійна. Прокинулась удячність до неї, і прокинулась тривога пам’яті: поки ніхто в світі не міг замінити йому очей, що тримали під вечоровими віями ранній ранок і нерівні росинки свіжого сонця.
VIII
Книга зі стома піснями й стількома ж вишивками вдалася на славу. Учні самі на сірому невибіленому полотні вишили їй ошатну сорочку, і в такій оправі вона зразу ж вбирала очі. Біля неї довго сидів редактор Погрибінський, переписав для газети кілька пісень і виступив з добрим словом на зборах літгуртка. А Володимир Сергійович наказом виніс подяку літгуртківцям і навіть кільком батькам, саму ж книгу вмістив у вітрину: хай дивляться всі школярі, хай привчаються до красивого, що живе поруч з ними.
І тільки Меркурій Юхримович тепер косував і на Богдана, і на книгу.
— Багато галасу задаремно,— то тут, то там обережненько обмітував рота багатозначними зморщечками: аякже, він щось знав, але не все хоче казати.
В очі з Богданом завуч був підкреслено ввічливим, а заочі зовсім непомітно — натяками, півнатяками — сіяв наче безневинні насмішечки.
— З пісень воно починається, а чим воно закінчується? — запитував ніби сам себе та й переходив на щось інше.
А потім знову десь у слушну мить вставляв слівце занепокоєння, бо дуже турбувався долею колеги:
— Розумний, дуже розумний наш вельмишановний Богдан Васильович. От тільки чого він зв’язався з отим дурним Андрієм, який під людськими вікнами щось непевне виспівує? Може, на пару підуть собак дражнити? З учителем, з нашим не менше шанованим Антоном Антоновичем, не знайшлося спільної мови, а з старцем — будь ласка. Ох, молодість, молодість!
А директорові, якого заочі називав Боровиком, навіть заніс політичне занепокоєння:
— Чи не заведе нас кудись оця архаїка з піснями?
Володимир Сергійович, якого лихо навчило читати натяки завуча, одразу ж відрізав:
— Викладайте не підтекст, а текст.
Нетактовність директора завжди обурювала Меркурія Юхримовича. Він здивувався:
— Я й сказав текст — куди нас заведуть дореволюційні пісні?
— Шлях пісні відомий — він веде до людського серця, а не до кіптяви на чиємусь серці.
— Багато хто і в академії починав з цього відомого шляху, а закінчував його...— І Меркурій Юхримович багатозначно обриває ниточку здогадів.
Гриб Боровик насупився, насупились його оті йоржі-брови, яких би вистачило на кількох директорів, і рубонув, як завше, без підтексту:
— Нащо на добре діло гострити сокиру? Чи нема чого іншого робити? Тоді хоч дров жінці нарубайте.
Меркурій Юхримович округлив очі й вичавив із самих печінок благородне обурення:
— Володимире Сергійовичу, бійтеся бога і людей! Про яку ви сокиру заговорили? Я тільки піклуюся, щоб найкраще було і нам, і Богдану Васильовичу.
— Коли ви хочете цього, то не сповивайте Богдана Васильовича шатами підозри. Її і так у цьому році більше, ніж треба.
На плескате обличчя Меркурія Юхримовича лягла завіса щирого подиву:
— Ви зовсім не так зрозуміли мене.
Володимир Сергійович погодився:
— Можливо, я й не так прочитав ваш підтекст. Тоді великодушно вибачайте.
Меркурій Юхримович кивнув головою, але не пробачив, а вписав у пам’ять слова директора, що в цьому році більше підозри, ніж треба. Дома він цей "афоризм" ще й у блокнот запише — згодиться!
На самі іспити приїхав завідувач райпаросвіти, і Меркурій Юхримович закружляв навколо нього, як усміхнений місяць навколо землі. Посмішка не покидала його навіть у класі Богдана Васильовича, лише один раз вона змінилась, та й то — щирим подивом, коли несамовитий Болотяник — Микола Заболотний — відповів на п’ятірку. Щось тут не так! Чи не підказав учитель, який треба потягнути квиток? Недарма ж вони разом і на риболовлю ходять. Меркурій Юхримович задав школяреві додаткове запитання, а коли той відповів на нього, розкрив рота, і Миколка якийсь час міг любуватися завучівським золотом зубів.
На вітрині завідувач райнаросвіти побачив книгу пісень, пригнувся перед нею.
— Це що? — запитав Меркурія Юхримовича.
— Забавка — пісні нашого села.
— Хто ж це забавку збирав?
— Богдан Васильович і школярі.— І зітхнув: — 3 пісень воно починається, тільки чим закінчується.
Але завідувач не зрозумів натяку і запитав:
— І вишивали школярі?
— І вишивали вони.
— Покажіть, будь ласка!
Перегортаючи книгу, завідувач раз у раз хмикав і, не сказавши ні доброго, ні поганого слова, забрав її у район.