Все це були ті, що донедавна володіли найкращими землями довкола Тернівщини і, вічно ворогуючи з нею, з слобожанами не родичались, тому й ні з ким їм було тут сьогодні прощатись. Мовчуни, мугирі, ще хутірської погорди не втративши, ні до кого словом не хотіли обмовитись, і лише коли їм звелено було сідати по санях і Мина Омелькович насмішкувато вигукнув з ганку: "Прощайтеся з Україною!" — вони дали волю своїй пиховитій ненависті:
— Западись ти, голодранське кодло!
— Була Україна як дівчина у вінку — стане як старчиха!
Тільки Роман-степовий нічого не вигукував. Нові санчата його, змайстровані серед літньої спеки, поблискували кленовими полозками в самім кінці валки, замикаючи її, і коли передні сани рушили, Романові ще якийсь час стояли, прикипівши полозками до снігу. Не хотіли покидати Тернівщину! Нашої товаришки, нашої Настусі, майже не видно було: загорнута в квітчасте, писане рядно, вона десь там потонула серед вузлів і, здається, й не хотіла дивитись на нас, а коли зрідка спозирне в наш бік, нам одразу аж жарко стає на морозі, бо відчувається, як звідти пропалює нас карим оченям Насїусин незмиренний осуд. А мати її, розпашіла на морозі Надька, що з неї й горе не випило її смаглявої вроди, ще стояла біля саней, ніби очікуючи когось, висока, ставна, обкинута білою кашеміровою шаллю, і все дивилась у бік школи, наче сподіваючись, що звідти раптом хтось з'явиться і всю долю її одразу переінакшить. Ждала, можна догадатись кого, — а проте звідти якщо хто й не зводив із неї погляду, то це був Антидюрінг. Нелегко, певне, давалася йому ця розлука. Може, вимайнуло йому в ці хвилини десь із закамарків душі, що все ж таки трудівниця перед ним, та, що від зорі до зорі, від роси до роси з батьком у своїм степу працювала, без батраків, сама за трьох батрачок справлялась, а може, ще й те зараз додалось, сколихнуло душу нашому Антидюрінгу, що ніколи йому не забудеться, — як блукав він літніми ночами в степу довкола Надьчиного садка, як годинами вичікував, охоплений пристрастю неподіленого кохання, і все сподівався, що ось-ось Надька вишелесне, вирине до нього з-під яблуневого віття, біла від місяця, падаючи йому просто в обійми, а вона так ні разу й не виринула, не впала...
Жінки слобідські також найбільше на Винниківну зараз видивлялись, на її тугим вузлом випнуту з-під шалі на потилиці косу, і жалібний чийсь голос, здається, якраз баби Бубиренчихи, приказував та приплакував, невже ж оту косу й воші десь об'їдять, невже ж її, молоду, отак і самотність десь посіче? І хоч Надька стояла, тримаючи голову без поникливості, навіть гордовито, нам, школярам, малювалось цієї миті, як на голові в Надьки вже з'являється щось сіре, на ряднину схоже, копичиться якесь покривало, що носять лише покритки або вдовиці. Проте і з-під того сірого незникливо проглядала до нас Надьчина нашмагана вітром краса, яка, ми були певні цього, ніде їй не злиняє і таки ж справді не злиняла, горить для нас ось і тут, аж на цьому крайсвітнім хайвеї...
Коли Надьці нагадали сідати, вона мовби схаменулась, погляд її гостро сягнув од школи кудись понад нашу солов'їну балку, потім і нас, тернівщанських хлопчаків, торкнувшись мигцем сумовито і мовби вже відсторонено.
Рушили сани й ці, останні, замикаючи валку, повільно віддаляючись від нас із Винниковою сім'єю. Надька, минувши натовп, одразу одвернулась у степ, а Настуся, як оніміле пташа, аж тепер визирнула вже не зіщулено, і своєї схованки й довгим поглядом проводжала вчителя Андрія Галактіоновича, що стояв на шкільнім ганку, як завжди, без шапки, тільки своєю лев'ячою гривою прикритий, креснуло дівча й по нашому школярському гуртику карим своїм оком, і одразу ж після цього Настусин погляд, як і материн, пірнув кудись у степ, відхиливсь, ніби присоромлено, ніби не ми, а вона сама чимось перед нами завинила. Побігли сани далі й далі в неспокійний, за-в'южений степ, в невідомість помчались тим самим шляхом, де стільки разів на межових стовпчиках нам радісно червоніли, світлом літа налиті, Романові яблука. Тепер ні яблук, ні тієї забави над шляхом, навіть стовпчиків не видно було, їх з головою позамітало снігом.
Услід за саньми сніг вихрився, завірюха дужче й дужче зривалась, заімливши обрій, і хоч нічого вже там було не розгледіти, проте нам і тоді крізь сльозами застелені очі ще зовсім виразно бачились, як проводжають Романа рідні його тополі, самотньо зостаючись осторонь шляху в збурених завірюхою полях, і як — уздогін Романовим саням — бджоли роями в збуренім небі летять, і летять, і пад усім пашим степом, над гречками снігів бринять по-літньому, по-золотому!..
— А далі? — запитує Ліда.
А далі після того, як Микола Васильович вийшов з лікарні, він гостро посварився з Миною Омельковичем за Романа Винника та його сім'ю, бо в цьому випадку, як наш учитель вважав, допущено було перекручення, навіть свавілля, і хоч дехто дотримувавсь погляду, що "ліс рубають — тріски летять", але ж людина — це вам не тріска!
Взявши коней, учитель гайнув був на станцію, але нікого вже там не застав із тих, кого сподівався застати. Тільки й побачив виталини від вогнищ на снігу, замерзлі яблука кінських кізяків побіч залізничної колії та сталеві рейки, що моро-зно дзвеніли кудись у далеч. Нема, не встиг, шукай тепер, а де — ніяка циганка не скаже...
А втім, якби дано було комусь прозирнути крізь запону часу, в яких би несподіваних поворотах постали подальші долі декотрих згадуваних тут людей!.. Станеться згодом так, що за одним спільним дротом фашистського концтабору опиняться двоє незмиренних між собою тер-нівщан — Мина Омелькович і вчитель наш Андрій Га-лактіонович, заберуть їх ніби як заложників після тієї ночі, коли в степу за нашою слободою тпуцмани знайдуть парашут невідомої дівчини-радистки, що її саму згодом буде зловлено в кучугурах біля Дніпра. Вночі, коли дівчина спускалася з парашутом, спіткало її нещастя, — вітром парашут віднесло далеко від призначеного місця приземлення, тож юна радистка, ще нічого не встигнувши, потрапила в руки фашистським посіпакам. Обшарпану із скрученими за спиною руками, водили її по селах, ваі-анавайте: хто така? Була в них підозра, що родом тутешня... Хоч як мордували її, вона не назвала ні свого імені ні товаришів своїх не виказала... Андрія Галактіоновича п'яні шупмани теж потягли на очну ставку, впізнавай: твоя учениця? Побили старого так, що став сліпнути, певно, пошкодили зоровий нерв. І ніхто з наших тернівщан впізнати парашутистку не захотів, хоч багато кому в тій вродливій, рославій дівчині явно вгадувалась та, що маленькою колись тут до школи бігала, — впізнавали її по мачинках-родимках на щоках, що ніде не зникли, не злиняли, бо то ж їх мама своїй донечці на щастя дала!.. Стратять її в Козельську, не домігшись ні слова від неї про те, хто вона, звідки, з ким та з якою метою викинулась уночі над нашими степами.
Страчено дівчину було жахливим середньовічним способом, і ще довго потім ходила по наших краях легенда що один із гестапівських катів, садист з нахилами дослід' ницькими (він нібито досліджував максимальні можливості людського організму), звелів розітнути радистці їрудну клітку, видерти серце й за хронометром вивіряв, скільки здатне битися вийняте з грудей людське серце' І коли вже й секундомір у нього в руці зупинивсь, і сам він здох, а серце дівоче, ніби самій природі наперекір, усе билося й билося...
Мина Омелькович та Андрій Галактіонович в зв'язку з цією історією водночас опинились тоді за дротом в глинищах соколянського каньйону, ось там після жорстоких допитів Андрій Галактіонович і став швидко втрачати зір, але, й сліпнучи, він для зігнаних в таборі людей все залишався вчителем, ночами у тій гнилій ямі напам'ять читав їм цілі поеми з Шевченкового "Кобзаря". Мина Омелькович був при ньому, мов ад'ютант, невідлучно, хоч раніше ніяк не міг з ним порозумітись, і відкрилися йому ояі на Андрія Галактіоновича, тільки коли баланду горя й приниження довелося разом сьорбати з однієї табірної бляшанки. Там і поховав Мина свого табірного товариша, а самому йому таки вдалося вибратися із-за дроту живим, тепер він сторожує в нашій Тернівщині на польовому стані механізаторів, пильнує народне добро та піддає нещадній критиці всіх ближніх і дальніх, надто ж тих, хто займає вищі за нього посади, а коли хто з приїжджих запитує, хто він е, то Мина каже про себе: "Я довгожитель планети".
— А Микола Васильович?
Для подій бурхливих, видно, був народжений той наш учитель, юний та натхненний. Згодом, коли хуртовини вляглись, бурі ущухли й життя Тернівщини знов увійшло в колію, Микола Васильович якось ніби заскучав, а наступного року й зовсім до школи не повернувся. Чому? — так це й зосталось для нас загадкою. Зустрічали потім його наші хлопці-приписники в літніх військових таборах у лісах за Ворсклою, куди тернівщан відповідного віку щоліта брано було в терчастини на військовий вишкіл, — колишній учитель наш ходив там уже в комскладі, носив комісарські відзнаки в петлицях. Ще промайне ім'я Миколи Васильовича в сорок третьому під час форсування Дніпра в районі Бородаївських хуторів, де чимало наших тернівщан накладуть головою, а хто зостанеться живий, то засвідчить, ціною яких страшних втрат добувалися правобережні плацдарми. Ось тоді в списку відзначених Зірками Героїв Дніпра й з'явиться Микола Васильович Дух, то ж, безсумнівно, був наш колишній співучий учитель.
Та все це згодом, згодом, а в ту найхуртовиннішу зиму ніхто не міг би сказати, як воно буде. Перед тим, як розійтись по світах, ми, слобідські хлопчаки, ще не одне літо ганятимем пасти худобу до тих місць, де був Романів садок і де нам найсильніше чулося сухе пахтіння осінніх трав. Від Романового степового осідку не зосталось майже нічого, крім обваленого колодязя, недокорчованих пеньків та кількох диких колючих кущів, — то все терники, на яких коров'яча шерсть висить клаптями упродовж цілого літа. Власне, переінакшилось тут не одразу, бачили ми спершу хату драну, що світила ребрами кроков далеко, і колодязь перед хатою — один на весь степ, уже без цебра, з самим журавлем, неприродно високим у своїй самотності. А потім і цього не стало: погнали терни.