А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.
Вперше Білан відчув себе так. Маленьким камінчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше відчув справжню відповідальність, свою залежність від людей, котрі квилили й стогнали перед ним на операційнім столі, котрі прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Від тих, над якими він піднявся високо-високо і яких жалів. Хотів полегшити їхнє життя, хотів зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, і під їхнім градом Білан відчував, що пригинається, зменшується. Вже він не людина, а півлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чіі був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник міністра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слів. Щоб їх не витлумачили навкіс. Ти й зараз боїшся. А що, коли довідаються про оці збор:і там? А що?!
"Ну й нехай", — раптове, відчайдушне. Тільки б отут, тільки б звідси...
Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час оглядається, зав язує і розв'язує хустку. Нервує. Вона теж з дітьми. Навіщо вони поприводили дітей? Двоє біля неї, ще третє вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись".
Але як він піде після того, що ось зараз сталося, після того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона знає найбільше.
Наталка справді підвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стільцем, стала пробиратись попід стіною до виходу.
Олександр Кіндратович полегшено зітхнув. Він розумій:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злині. Але серцем боявся його більше за всі, разом взяті. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пішла. Краплина не впала. І він відчував її. Вже зовсім інакше. Теплу, серед тисячі холодних. Олександр Кіндратович не затямив усіх виступів. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пізніше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки своїх слів, але вони обривалися, губилися поміж інших, тугих і міцних.
Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.
Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.
А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?
Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. "Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я... справді безщасний..."
Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.
Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині — в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.
Повіяв вітер — тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.
Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті... Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то — обман. Що й соняшники, і сорочка — цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, "з народу". А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором річка, стара верба... Відтак щось біле... ніби операційний стіл... Якісь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Ні, ні, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."
Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спнпою до стіни. Вечірній гомш, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.
Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.
Мати і Костик спали на печі. Старечий сон — чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.
"Це ж і мати завтра довідається", — прокралася думка. "Ну и нехай", — спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.
Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз — загубив, утікаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі'і. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора?
Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, — материне обличчя.
— Вже ранок? — потер кулаками очі.
— Синку — з лікарні... Там з Наталоччиним хлопцем... — Мати говорила несміливо, майже благальне.
Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. "Треба було таки зайти вчора", — подумав занепокоєно.
Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.
Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали — апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надія...
Знайомі, вже збуденнілі в роках слова. "Вся надія..." Але сьогодні ті слова пролунали йому голосніше, ніж завжди. Може, тому... що був вечір. Він оголив його душу, і вона сприймала кожен дотик. Всі ці люди сиділи в клубі... А тепер просять його... Йому навіть здалося — в темряві поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, і справді люди дивляться. Ранком всі говоритимуть про нього. Показуватимуть на їхню хату.
"Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Від нього залежить все. Він розумів це. Ось і лікарня. Стара, довга, приземкувата будівля з чисто побіленими, нерівними стінами, на котрих рябіють в три фарби лозунги. Сюди він колись біг, впавши на ключку, котрою дістають втоплені в колодязі відра, сюди волокли його хлопці, коли роздавив у воді пляшку. На цей високий, перетягнений з-під церкви, де він раніше був за пам'ятника, поріг падали крапельки його дитячої крові.
Перше, що побачив, вступивши до палати, — очі. Ті, На-талоччині, очі. Великі-великі, обпалені сльозами. Вони метнулись йому назустріч, прощали все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до ліжка, на якому лежав хлопчик.
Білявчик, як казала мати. Костиків одноліток. І який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в своїх кігтях. Злипся на лобі чубчик... Губи гарячі, припухлі. Малі дитячі рученята, котрі ще недавно обіймали мамину шию, пускали по воді кораблики, тепер чиберяли, несвідомо хапаючись за життя. Йому здалося, він ще ніколи не сприймав так хворого. "Це в тебе від утоми. До дідька сентиментальність", — відкарбував думкою.
— Вийдіть, хто зайвий, — наказав рішуче. — Наталко... Тобі тут не можна...
— Світла більше. Візьміть за руки! Страшний лікарський присуд злякав усіх. І його самого. Перитоніт. Йому здалося, його вимовили чужі вуста. Десять, п'ятнадцять процентів надії при негайній операції...
Але ж. це — не клініка. Тут ніяких умов для оперування. Треба везти в район.
В район... П'ятнадцять кілометрів розмитої весняними бурчаками дороги. Коли смертельний — один. Він стояв біля вікна невеликої сільської хірургічної кімнатки, дивився, як займається на сході світанок.