У піску бавиться голеньке, зовсім голе хлоп’я. Батюшка зупиняється. Він любить дітей.
— А як тебе звуть, хлопче?
— Іван...
— Іва-ан?.. Ну й я Іван. А ходи, Йване, зі мною.
Бере за руку, веде. І одно це вже смішно. Бо батюшка, нівроку, огрядненький, ряса простора, чоботи великі (щоб мозолів не було)-і рядом щупленька, ледве помітна від землі фігурка голої дитини.
Приходять до крамниці.
— Ну, Йване, дивись: оце пряники, бачиш? Так бери скільки тільки можеш забрати.
Дитя й не бачило зроду стільки ласощів. Запускає рученята у те багатство, набирає повен оберемок. Але воно ж голе, пряники не держаться, падають. Хлоп’я нахилиться за одним — падає другий, нахилиться за тим — падають ще. Регоче батюшка, регоче крамар, регочуть люди — і всім весело.
Ходив завжди о.Іван із палицею кривулькою. От вийде на базар. Баба продає тараню. Торгується, божиться, хреститься — і нараз бачить, що з-за її спини простягається клюка й ціла в’язка тарані, аки птиці небесні, возноситься в повітря.
В крайнім обуренні перекупка забуває усе на світі й з цілим потоком гнівних, завжди готових, спеціальних перекупочних, віками коло яток вироблених виразів обертається, готова вилити ту запашну^квінт-есенцію на голову посягателя.
І нараз бачить широку спину отця Йвана. Батюшка мирно бесідує з якимсь чоловіком, а в’язка тарані так само мирно теліпається високо на клюці.
Люди сміються доокла, перекупка й собі заливається реготом, від якого, мов драглі, трусяться її більше ніж повні перса. Бо воно таки направду смішно. Широченна спина в білій полотняній рясі, над нею бриляка солом’яний із здоровенними крисами, а над брилем похитуються, шурхотять, тараньки.
— Батюшечко!.. Що ж це ви серед біла дня у грабіжку вкинулися?
А батюшка, мов і не чує, спокійно розмовляє з якимось дядьком. Дядько сміється.
— Батюшка... Он до вас женщина щось говорить.
Отець Іван обертається. Але в самім повороті вже є комізм. Бо він обертається швидко, від чого ціла в’язка тарані робить широке розкидаєте коло.
— А-а! Це ти, Явдоха? А чого тобі від мене треба?
* А Явдоха вже від сміху й слова вимовити не може, тільки тиче дебелим пальцем у тараню. Отець Іван здіймає патерицю з плеча, здивовано дивиться на тараню.
— Свят-свят-свят!.. Хто це мені почепив?
І вже навіть віддалеки такої сцени не можна собі уявити з отцем Григорієм. Він бачить у тім пониження сану й образу божу. Взагалі не схвалює панібратства з хлопами.
— Священник єсть священник, а мужик єсть мужик, і кожен з них повинен знати своє місце. Господь усьому на світі й призначив своє місце.
І так в усьому — батюшки цілковита протилежність один одному. Отець Іван повний, кр гювидий, ніс картопелиною — отець Григорій сухий, з довгим лицем і тонким носом. Отець Іван веселий, гостинний, щедрий — отець Григорій стриманий, хазяйновитий, скупий. Отець Іван під веселуруч і анекдота вам якого масного встругне, не викидаючи з пісні слова й чіпаючи всякі матерії, до найвищих включно — отець Григорій удає прибільшену побожність, що іноді непомітно переходить в ханжество.
Отець Іван вірить у Бога, хоч часом його видимо ображає, але знає поезію молитви із сльозами й сердечною скрухою — отець Григорій ніколи не ображає Бога навні, але в душі може не зовсім правильно й вірить, в усякім разі може обдурити. Отець Іван не дуже то піклується про зовнішню показність, престиж сану тощо — отець Григорій дуже. Отець Іван не дбає за любов прихожан, а її має — отець Григорій дуже дбає і... не має.
Служба отця Івана проста, як і сам він — в службі отця Григорія вичури. Он він запровадив, що на обідні після першої єктенії до читання "блаженних", щоб стояло четверо дядьків рядочком серед церкви з великими товстими свічами у руках — і так аж до кінця євангелія.
Бабам подобалося, а мужики поставилися байдуже — ні до чого воно.
Але ні на чім не було так яскраво видно різниці між цими двома пастирями, як у картах. Отець Іван не дуже був охочий до карт, але, коли траплялась картьярська компанія, то й отець Іван, як компанейська людина, не вносив дисонансу. Чи програв чи виграв — був однаково веселий і ні по фізіономії ні з поводження не можна було взнати результатів гри.
Отець Григорій навпаки. Карти любив дуже і ради них частенько їздив до Вільшаної. Коли вигравав — набував гумору, ставав приступнішим; вертаючи додому, сам вискакував з натачанки, весело балакав з домашніми й не зараз лягав спати.
Коли ж траплялося (правда рідко, бо отець Григорій грав обережно) програти — ставав темним, сердитим, скоро збирався додому, сам висісти з брички вже не міг, охкав і стогнав, ішов по хаті, волочачи рясу за собою, зараз же лягав спати, пив малину на ніч і вкривався з головою.
Совгиря чомусь не злюбив одразу. З о.Іваном Совгирь ладив добре: обидва прості, безхитрісні, жартуни — вони добре підходили один до одного. З отцем Григорієм просто не було у Совгиря точок порозуміння, а окрім того, дбаючи за виставність служби, отець Григорій хотів би бачити при собі стихарного дяка, а Совгирь на стихар не мав права.
Совгирь одразу відчув неохоту отця Григорія до себе і, сказати правду, зажурився. Перспектива нового ненагрітого місця знов постала в усій своїй жорстокій неприглядності.
— Думав, що і живот свій могу у цім селі сконьчити, а воно...
— Та чого ти, Совгирю, так зарані сам над собою каркаєш? Хіба тобі новий піп що казав?
— Я такий, що мені говорити багато не треба — я й сам бачу.
Корчемні приятелі похлопували по плечу.
— Не бійсь, Совгирю, — ми не дамо!
— Чи не ви?
— Громада, а не ми. Тебе хто ставив на дячество? Громада. От вона й не дасть тебе побідити.
— Якби ж то...
XV
А час іде. Давно вже минуло Стрітення, коли ото зима з літом стрічаються. І Одокії пройшло і сорок святих. Як у кого є з чого, то печуть на сей день сорок пирогів. Кажуть, що на сей день сорок птах прилітають із-за моря.
А там уже й теплий Олексій і масляна. Тарас хоч і бачив раніше, як баби колодки в’яжуть, але якось мало придивлявся. А тепер довелося побачити зблизька й здивуватися — скільки то радості, веселощів і гумору кинув нарід у цей малий звичай. Крізь тяготу життя, крізь неволю й гніт, мов трава весною, пробивалася безудержна веселість, як спомин колишніх часів, коли нарід міг іще творити обряд і сміятися щиро.
Баби зробили "колодку" з макогона, вкутали в пелюшки, прибрали лентами й ходять по хатах. Співають про бідного "Колодія", що оце в понеділок народився, а в суботу має вже гинути.
Зайшли й до Шевченкової хати. Це вже так — аби хати не минати, бо дівка тут іще несправжня. Зайшли — і зразу наповнили хату співами, танцями, веселими
примовками. Прицілили Катерині колодку, тягнуть у танець.
Та ще ж заговини скоро! Гляди, твоя дівка бігатиме круг хати, та приказуватиме: "Заговіла, батеньку, заговіла — бодай тобі, батеньку, хата згоріла!.."
— Та на заговини ще нічого, а от як прийде Покрова — от коли дівки плачуть та моляться: "Ой свята ж ти Покрівонько! Покрий же ж мені голівоньку! Хоч шматою, хоч ганчіркою, аби не була я дівкою".
— А ви, святі апостоли, коли б уже мені з чоловіком спати на постелі!..
— А ви, святі свята, ой коли б уже я звідци взята!
— А ти, святий Пилип, хоч би до мене який чорт прилип!
— Хоч за вола, аби дома не була!
Одна скаже, а друга прикаже, а третя додасть. У виразах мало соромяться, то ж Катря аж й утекла з хати. Тим більше, що це ж перший рік її вважають уже за справжню дівчину.
Катерина аж повеселішала наче трохи серед бризків того сміху, серед співів і танцю.
— От спасибі, бабочки, що ви й нашої хати не минули. Хоч і у мене й дівка ще задрипана — он ба’, навіть із хати втекла.
Розбісовані баби хотіли й Катерину з собою забрати в дальшу подорож, >але Катерина відмовилася, покликаючися на діти.
— А ми що — бездітні чи що? І в нас у кожної діти.
— По четверо та по п’ятеро!
— А святого Колодія, бач, таки празнуємо. Йому ж, бідненькому, тиждень життя на світі.
Але Катерина таки не пішла. Очевидно, вважала, що не до лиця їй людські радість і сміх, боялася внести дисонанс у цю галасливу компанію і своїм зажуреним лицем, і вбранням убогим.
Замість матері пішов Тарас — дуже вже цікаво йому було дивитися, як ото баби співають та танцюють та вигадують усячину. Держався здалеку, бо незручно ж прихвостнем за бабами ходити. Коли баби заходили до хати, Тарас чекав на вулиці.
Старий Журбенко сидить за ворітьми на дубочку. У кожусі, у шапці, в чоботях. Дивиться на Тараса ласкаво.
— А що це ти, хлопче? За бабами ходиш?
Тарасові ніяково. Він червоніє й посміхається отою селянською хлоп’ячою простакуватою усмішкою, яка нічого не говорить.
— Сідай коло мене — вони зараз вийдуть. А чого ти оце вибіг у одній сорочці? Застудишся!
— Мені не холодно.
— А от мені так холодно й у кожусі. Сидю на сонечку праведному, воно й ясно світить, я бачу — людям тепло, а мені холодно. І в добрім кожусі, в чоботях, у шапці смушевій. А колись не то кожуха — й свити доброї не було, і було тепло. Отаке воно, як старе... Нічого не варт.
Тарас слухав, але до його хлоп’ячої свідомості це не доходило. Старість була для нього вигадкою старих людей. Увага вся там, звідкіля доноситься регіт широких бабських розпалаханих горлянок. "Чого вони так сміються?" —думає Тарас і діда не слухає.
Та й дід прислухається до того реготу. Завтра ж, може, яка вискотітиме під канчуком прикажчика, завтра всі вони будуть гнути спини на панщині — так нехай хоч сьогодні посміються веселим сміхом.
— Он ба’ он ба’ витівають. І скажи — у всякого народу своя забава, а всім однаково хочеться бавитись. Он я у Польщі бував. Так там на масляній дівчат купують. Як корів. Так і називається — "корів купувати". Зараз ото переділять корчму на троє: обора, де корівки стоять, середня частина для торгу і третя то ніби стайня. Народу збирається багато, не раз і півсела зійдеться.
— Ідуть парубки зганяти дівчат. А ті ніби не хочуть: і тікають і кричать, а у самих аж жижки горять до того торгу. Бо той, хто купить, той, як водиться, й заміж потім бере.
— Ну, як ото усі зійшлися, вилазить "пан коморник" на бочку, витягає аркуш паперу й починає читати. Тут уже, хто як може. Інший таке вигадає, що рачки всі од сміху лазять. А далі, то вже починається торг.
— Виводять дівку.