Все-все, для того, щоб вжити цей геніальний винахід людини на шкоду, й тільки на шкоду людині!..
І коли ми з Фрицем думали про це, у нас зійшлися погляди: краще було би, якби аероплана зовсім не було вигадано...
Іоганн Карлович сміявся з наших міркувань. Він каже, що — навпаки — це все піде на щастя людей, бо з поміччю аероплана буде знищено ворогів й це дасть щастя його батьківщині. Так, може це й правда, але ж і у тих — "ворогів" є батьківщина, ті вороги так само мають і аероплани, й дирижаблі, й стріли, й кулемети й, певне, так само мають переконання, що знищують "свого ворога" й це дасть їм щастя?!
Але я не спиняюсь на цих думках. Не спиняюся, бо знаю, що не я — найрозумніший на світі. А коли розумні люди, яких є тисячі, сотки тисяч по всіх країнах, не зможуть знайти способу, щоб знищити не "ворога", а саме слово "ворог", саме розуміння цього слова, саму "ворожнечу", то до чого ж наші — Максима Крушенка та Фридриха Шульца — міркування!..
А тут вони тим більше зайві, бо за сьогодні я й сам безпосередньо набрався стільки вражень та ще стільки наслухався від Іоганна Карловича цікавих оповідань, і все те так кортить записати, що нема нащо розводитися з власними думками. Я ж бо вже знаю, що згодом мені самому вони можуть видатися лише смішними, як я вже те бачив раніш по своїх попередніх щоденниках... Додам тільки хіба от що. Нема дива, що для мене війна — дике страховище, бо ж я, здається, тільки один раз і бився, як ударив Шавкуна. Та й мій тато був миролюбний, і взагалі якось ми навіть не мали ближчих зносин з військовими людьми. Але ж для мене велике диво, що Фриц — син гауптмана, родич багатьох військових, так само, як і я — проти війни! Він казав, що достане якусь знамениту книгу Берти Зутнер, яка нібито з певною очевидністю доводить, що всі народи рішучо можуть обійтись без усякої війни.
Певне ж цієї книги не читав Іоганн Карлович?
Ну, крапка! Записую діло, тобто події й факти.
* * *
Ми поїхали на аеродром автомобілем, бо це — далеко за містом. Коли ми виїздили, фрау Магда дуже хвилювалась і просила Іоганна Карловича "бути обережним". Він засміявся й сказав:
— Повір, моя люба, коли мені призначено вмерти сьогодні, то я також зможу це зробити дома й у ліжку. Подумай же сама: всі наші діди повмирали в ліжку, а ми не боїмось щодня лягати на цей "апарат". Я майже щодня їжджу тепер автомобілем, а ти й не кажеш мені: "будь обережним". Це ж все залежить тільки від незвички та незнайомства. А головне — фатум! Якщо мені не час умерти, то я й з вишини в 1000 метрів впаду на землю так, як на рівній дорозі в парку!..
Він поцілував її — й ми швидко спустились віндою до автомобіля, який нас чекав...
До речі: як я люблю їздити в авто! Мені здається, що не може бути кращого способу пересування, й коли я їду машиною, то готов вірити, що це — жива істота, яка гнівається на тих, хто стоїть їй на дорозі; яка пихтить та пирхає, набираючись сили; скрегоче зубами, коли її примушують дратися на гору; вночі світить очима, а, стоячи, відсапує своїми залізними легенями, або міцно спить, чекаючи праці...
Бідний Ярко!.. Йому завше кортіло поїздити автомобілем і ні разу не довелося!.. А як мені шкода, що я не побачив в Празі міжнародної автомобільної виставки, яка почалася там 12 квітня! Там би я побачив машини зо всього світу!..
Я знов збився. Це завжди зо мною буває, коли я повен нових вражень. Тоді страшенно плигають думки й я не можу їх розкручувати по порядку.
Ставлю крапку. Трохи пройдусь по парку й тоді сяду писати.
* * *
Аеродром — широке поле, на якому стоять високі хліви, подібні до тих селянських "гамазеїв", що ми бачили в Диканьці куди селяни зсипають хліб. Тільки в них нема зовсім вікон. В кожній з цих комор, що звуться "ангарами",— по два й по три аероплани. Три машини стояло надворі. Коло них було кілька військових, але були й цивільні. Тут же ми зустрінули й Кирхнера, який стояв в шкуратяній куцині, з "шоломом" на голові й у довгих рукавицях, надягнених поверх рукавів. Він вже збирався вилітати на "Таубе". Аероплан був готовий, і Кирхнер негайно вліз в машину, в якій вже сидів один чоловік. То був — літун, "пилот", а Кирхнер їхав, як "наглядач". Він мав робити вправи скидання спробних бомб і стріл.
Коли вони сіли,— за аероплана взялося шестеро вояків. В той момент враз заторохтів мотор, з страшною прудкістю завертівся пропелер, так що його враз не стало видко, тільки в повітрі неначе крутилося велике колесо. І в ту ж мить нас відкинуло вітром, бо ми стояли близько, а з-під машини полетіла страшенна курява. Я на мить зажмурив очі й, коли їх розтулив, то вже "Таубе" біг по землі, як гуска або лелека, що збирається піднятись.
Не встиг я й оглянутись, як він вже летів над землею. Мені було шкода, що я не помітив, як саме він відірвався від землі...
"Таубе" піднімався все вище й вище, роблячи над нами коло за колом.
— Триста метрів! — крикнув один офіцер і в його руках кілька разів блиснула лампа.
У відповідь на те гасло блиснула іскра й на аероплані й відтіль полетів темний мішечок з піском.
Тим часом я й не помітив, як Іоганн Карлович одяг і собі на голову жовтий, шкуратяний шолом, а на руки — довгі рукавиці й збирався сідати в машину. Це була машина другої системи — біплан "Отто". Так само загарчав мотор, зірвалась ціла хмара куряви від страшної сили вітру. Ми з Фрицем, тремтячи, очікували, як полетить ця велика птиця, але блиснула лампочка в руках у головного інженера, мотор загув ще дужче, інженер ще блиснув лампою, наче направив люстром "зайчика", й мотор враз замовк, тільки ще швидко-швидко крутився пропелер.
— Скільки? — спитав інженер.
— 10,5 — гукнув пілот.
— Дайте повну силу, 12!
Знов раптом загув мотор, вояки пустили машину, й вона, мов навантажений якимись театральними декораціями автомобіль, побігла по землі. Я взяв Фрица за руку: його рука трохи тремтіла, але ми навіть не поглянули один на одного, бо наші погляди бігли за машиною, на якій сиділа обом нам дорога людина. І знов я не помітив того моменту, коли "Отто" відірвався від землі.
Він також плавно кружляв над нашими головами й при першому крузі ми ще побачили, як Іоганн Карлович — очевидно нам — "салютовав" рукою. Через кілька хвилин машина піднялася страшенно високо: стала, як голуб.
— На якій вишині, скажіть будь ласка? — спитав я одного офіцера, що стояв близько нас.— Між 1200 і 1500 метрів — відповів він, а потім запитав: то ваш тато?
— Ні, мій дядя, а його,— я показав на Фрица,— тато.
— Не турбуйтесь. Машина добре вивірена, нашої німецької фабрики! — сказав офіцер.
Тим часом "Отто" перестав кружляти й полетів набік. "Таубе" вже майже цілком не було видко.
Нам здалося, що минуло всього три-п’ять хвилин, як "Отто" знов загув над нами, потім стих — спинили мотора — й почав, кружляючи, знижуватись.
З кожним колом він ставав все більшим і більшим, нарешті пролетів просто над ангарами, повернув до нас черкнув раз, а потім ще раз по землі й нарешті побіг в наш бік.
Інженер, що світив лампою, злісно тупнув ногою й вилаявся:
— Йолоп, сідає одним колесом! Певне зірвав шасі! Так і є! — сказав він, коли машина під’їхала просто до нас,— і накинувся на пілота.
Іоганн Карлович усміхнувся до нас, витяг з портсигара сигарету й почав виходити, ніби з автомобіля. Очевидно, дійсно, він — фаталіст і нічого не боїться...
Через кілька хвилин ми знов посідали в авто й поїхали. Виявилося, що "Отто" літав аж 40 хвилин, а піднімався на 2500 метрів, тобто на дві з половиною версти!..
Спочатку Іоганн Карлович погано чув, бо ще торохтів автомобіль, а потім, коли вже ми приїхали додому, розповів нам історію повітряплавання.
На жаль, я не все записав, бо часами заслухувався і забував нотувати.
Він каже, що першою людиною, яка спробувала "розв’язати проблему літання" — був французький моряк Ле-Брі. Думка про те, щоб спробувати літати на апаратах, тяжчих за повітря, прийшла йому в голову, коли він пильнував за морськими птицями "альбатросами", як вони літають над морем. Він зробив апарат, який нагадував собою альбатроса, й у 1856 році зумів піднятись на ньому в повітря на 100 метрів. Це було перше літання на апараті, тяжчому за повітря.
В цьому літанні взяли участь двоє людей — Ле-Брі та його помічник. Другу спробу було зроблено року 1864 також французом Д’Естерно. Але ті апарати, на яких вони робили свої спроби, власне, не були аеропланами, бо там ще не було моторів.
Фактично ж творцями справжнього аероплана треба вважати американців — братів Райтів — Вільбурґа й Олівера. Райти працювали над своєю машиною кілька років і робили свої спроби в безлюдних пісках, що розіслалися в понадбережу Атлантичного Океану, в штаті Північної Кароліни. Там вони зробили свій апарат і 17 грудня року 1903 вперше полетіли над землею. Перша їхня машина була дуже важка — біля 400 кілограмів, а мотор був надзвичайно слабий: всього на 16 сил!
Після успіху братів Райтів, найбільш зацікавилися справою літання французи. Вони працювали над будуванням аеропланів в році 1906-му Сангос-Дюмон зробив перший політ на своїй машині (13 вересня). То була перша перемога людини над повітрям в Європі. Тільки ж та перемога не була дуже поважна: Сантос-Дюмон пролетів всього тільки 7 метрів! Та вже по Сантос-Дюмонові виникли нові будівники аеропланів, також французи — Вуазен, Фарма і, Блеріо і т. под. І, власне, перший Блеріо був переможець європейського повітря. 25 липня 1909-го року він перелетів Ла-Манш, тобто — з Європи в Англію, через море. Він летів без упину 27 верст. 5 років тому назад цей переліт видавався справжнім чудом.
Але в близькому часі (знов-таки французи) досягли незрівнянно більших наслідків, особливо, коли з’явилася вже зовсім добра машина Ньюпора. В той же час австрійський німець Ертріх зробив дуже значні удосконалення й вигадав свою машину "Таубе", ще більш вивірений зразок якої ми й бачили сьогодні, коли на неї сідав Кирхнер...
Французи дуже часто розбивалися, падаючи на землю з своїми машинами. І на днях загинув один з видатніших їхніх літаків. Однак, не зважаючи ні на що, вони уперто працювали над удосконаленням аеропланів і почали приладжувати їх до цілі військової.
Тим часом німці покладали великі надії на повітряні кораблі, вигадані графом Цепеліном.