Корнійчук зараз у Москві і вже знає про це. Не знали нічого до сьогоднішньої розмови з головою Спілки тільки я й Тичина. Від'їздити з Києва треба обов'язково завтра. Поїзд відходить десь о п'ятій райку.
Починаючи з обіду і до вечора вся адміністрація Літфонду 152 бігала від директора до бухгалтера і назад, щоб уладнати фінансовий бік справи, а ходити по магазинах і ательє залишили на нас. Властиво, все потрібне для подорожі ми дістали в ТоргсиніІ53, який торгував тільки на закордонну валюту. Роздобули ми її у Києві на Подолі. Там, де колись "козаки гуляли". Захекались не менше за них, але опівночі вже була перша примірка костюмів, о третій ночі—друга, а о четвертій нас уже проводжали заздрісними очима на вокзал.
Перший курйоз трапився на станції Стовбці, де польські митники переглядали наші речі. Кожен із нас віз у дарунок для письменників, з якими доведеться познайомитися, свої твори і твори класиків. Як книги, так і деякі інші речі, були загорнуті в папір або в радянські газети.
Польським урядовцям чомусь не сподобалися книжки єврейською мовою, їх зразу вилучили, потім витягли всі газети. Нарешті один з них наткнувся на видання грузинською мовою, довго дивився на них, як баран на нові ворота, почав приміряти до єврейської транскрипції і, мабуть, знайшов щось подібне, бо і їх теж вилучили.
Один із письменників стояв вкрай збентежений: мало того, що митні урядовці безцеремонно риються в його білизні — чи він не пачкар, так його ще обшахраїв носильник. На цій станції треба було пересідати до другого поїзда, який мав уже йти по вужчій колії. Наші чемодани розхапали якісь голодранці. Виявилося, що це носильники.
Цей самий письменник, боячись образити малою вина-* городою носильника, що стояв у драному піджаці над його чемоданом, поклав на руку кілька злотих і грошей і сказав винувато:
— Візьміть, скільки вам належить!
Носильник хижо усміхнувся, загріб усі монети і навіть "дякую" не сказав.
На варшавському вокзалі наш поїзд недовго затримався. Ми встигли тільки придбати свіжих газет. Між ними були йг білоемігрантські, що виходили в Парижі. Розгортаємо "Возрождение", редагував його якийсь Семенов. Вся перша сторінка заповнена статтею про переслідування і арешт Надії Костянтинівни Крупської, дружини Леніна. Ми здивовано перезирнулись: відбулося це ніби три дні тому. Таких же "достовірних" повідомлень про життя в Радянському Союзі було кілька.
— А най їх мама мордує!
Пішли до вагона-рестораиу. Крім нас, нікого не було. Зайшов ще, правда, один лисий чоловічок і сів у другому кінці проти дзеркальної стінки. Я тільки тоді зрозумів, для чого робляться такі стінки, коли побачив у дзеркалі гемороїдальне обличчя з тарганячими вусами. Перед ним на круглому столику стояла склянка слабенького чаю.
Ми вже виходили з ресторану, а лисий чоловічок так і не надумав випити свій чай.
У купе на мене й Галактіона Табідзе 154 чекав сюрприз: чемодани були, як і раніше, замкнені, але в газеті "Возрождение" вже акуратно вирізані всі "достовірні" повідомлення про життя в Радянському Союзі, в тому числі і стаття про арешт Н. К. Крупської.
Я завжди радий побачити досі не знайомі мені місця, а до Західної Європи і взагалі їхав уперше, тому не відходив од вікна.
— Он дивіться, дивіться, тітки йдуть. Мабуть, повертаються з церкви.
— З костьолу,— поправляє один товариш.
— Я кажу про те, що вони взуття в руках несуть.
— Зрозуміло, щоб менше зносилось,— повчає той же товариш.— Капіталізм!
— А ти б не скинув чобіт, коли б парко було? — сміється Олександр Фадеев 155.
— Ні, що я бачив! — вигукує Олександр Корнійчук.— Старий єврей сидить у вагоні на пляшках з водою.
— Чому? — дивується Панфьоров 156.
— Капіталізм! — пояснює єхидно Фадеев.
Корнійчук додає:
— Релігійні забобони! Сьогодні субота, а євреям в су-Нотній день забороняється їздити, хіба що по воді.
Корнійчук нікуди з купе не виходив, ніякого єврея не бачив, а просто розповів анекдот. Всі весело засміялись, крім доскіпливого товариша.
Під'їздимо до Берліна. По обидва боки радують око хатки з садочками, городами і маленькими альтанками, що прилягають до колії. Все акуратно розбито на чотирикутні грядочки, зелень дбайливо доглянута, а якщо є вільний клаптик, то на ньому красуються квіти.
— Оцьому і нам треба повчитися,— кажу я.
— У кого це ви думаєте вчитись? — запитує товариш.— Нехай буржуй у нас вчиться! — Але глянув на глузливу посмішку Фадеева й замовк.
У Німеччині вже панував фашизм. Щоб скомпрометувати радянських громадян, фашисти не зупинялися й перед брудною провокацією.
— Чого ви штовхаєтесь?— враз голосно вигукує суб'єкт, сам штовхаючи нашого земляка.— Азіати прокляті, хами!
Наш громадянин торопко задкує, просить вибачення, хоч ні в чому й не винен. Але на крик уже збігаються німці, ніби вони вже знали, що саме тут зчиниться скандал. Тепер уже кричать, ображають росіянина всі. З'являється і поліцай, і за "некультурне поводження" радянця ведуть у поліцію. А на другий день у всіх газетах з'являється репортаж про варварство наших громадян. Громадянина, прізвище якого вже фігурує в газетах, нічого не питають, ніяких протоколів не складають, але й не дають можливості зв'язатися по телефону з радянським посольством.
У Берліні на кожному кроці зустрічаються здоров'яки в коричневих гімнастерках, блискучих чоботах і з пов'язкою на рукаві. Фашисти. Відчувається неприємне напруження: наче продираєшся повз зграю злих собак.
— Може, хочете щось придбати? — спитав співробітник нашого посольства, коли ми підійшли до п'ятиповерхового магазину.
В магазині було повно товарів, на які ми були ще бідні, до нас привітно вклонялись алюрні дівчата, але у нас не було бажання купувати у фашистській Німеччині хоч би й гарні речі.
Натомившись, зайшли до якоїсь їдальні, що ніби була знана за гарні сосиски з картоплею. Замовили і ми сосиски, потім стали розглядатися по залі. З десяток квадратних столиків покрито білими скатерками, за столиками сидять червонощокі німці, на стіні висить засиджений мухами портрет Адольфа Гітлера 157 у дешевенькій рамці.
Десь із бокових дверей поспішною ходою вийшов, певне, господар їдальні і, як римський легіонер, простер над нашими головами праву руку:
— Хайль Гітлер!
Ми на це аж ніяк не сподівались і розгублено перезир-нулись.
Виручив співробітник нашого посольства. Він привітно посміхнувся до господаря і чистою російською мовою сказав:
— Иди ты к чертовой матери!
І господар пішов. Навіть побіг до інших столиків, вигукуючи: "Хайль Гітлер!", "Хайль Гітлер!" йому голосно відказували: "Хайль Гітлер!", "Хайль Гітлер!" Есесівці158 особливо театрально підносили руки.
В Парижі радянська делегація оселилася в готелі "Палас". До нас зразу ж прибули з візитом французькі прогресивні письменники і в першу чергу ставний, рухливий і життєрадісний Луї Арагон 159 з Ельзою Тріоле 16°. його дружина народилася в Росії, ми були раді і вдячні, коли вона погодилась бути нашим тлумачем. А в цьому виявилася потреба не тільки на засіданнях конгресу, а навіть у побуті, бо наші знання французької мови були достатніми тільки на думку київських репетиторів.
Вимова парижан настільки різнилася від того, чому мене вчили дома, що я перші дні відчував себе ніби глухим, не розумів, і мене теж не розуміли. Як же я зрадів, коли десь на десятий день, купуючи листівку у Версалі1б1, почув із вуст продавця якусь невідповідність до французької вимови. Я сказав про це Ельзі Тріоле. Вона побігла сама побалакати з продавцем.
Вертається здивована:
— То ви так уже оволоділи тонкощами мови? Він справді розмовляє з великим акцентом, бо родом з Шампані 162.
Я запишався до того, що, коли з художником Хотим-ським зайшли до крамнички придбати складаний ножик, вирішив обходитися уже без його допомоги. Крамар довго кліпав очима, нарешті поклав переді мною ножі, ножиці, ланцюги, навіть сокиру і, між іншим, ножик. Зрозумів, значить. Але коли я взяв біленький ножик, продавець скоромовкою запитав у Хотимського:
— Ваш приятель, певне, з Нормандії1б3?
— Чому ви так гадаєте?
— Вимова якась, знаєте...
— Сибірська?
— Кес кесе * — Сибір?
Хотимський, жартуючи, сказав, що я аж із Сибіру. Крамар мало не кинувся мені на шию. В чім справа? Виявляється, брат його жінки за війни з німцями був у полоні, казав: "Сибір, Сибір, сніг!"
Крім газети "Возрождение", в Парижі виходили ще "Последние новости", що її редагував Мілюков. Конгрес захисту культури був для білоеміграції нагодою вилити на Радянську владу весь бруд, який вони розвели довкола себе.
Той інтерес, який виявили широкі маси до конгресу, змусив французьку буржуазну пресу голосно заговорити про його роботу на своїх сторінках.
Сила і переконливість конгресу змусили і "Последние новости" 27 червня 1935 року нарешті визнати: "Президія бюро складена об'єктивніше, ніж можна було чекати по характеру більшості доповідей, прочитаних на конгресі. Але нема сумніву, що активну роль в президії будуть грати представники лівої французької групи... Так було, властиво, і на самому конгресі, який, як ми побачимо, зовсім не складався із самих лише лівих радикалів. Але в той час, як помірковані делегати і помірковані доповідачі виступали дуже несміливо, обмежуючись натяками і ввічливими обмовками, радянофіли гриміли, говорили сміливо, пристрасно і запально. Можна сказати без перебільшення, що в останній вечір виступи французів обертали конгрес письменників на політичний мітинг. Мітинговою, хоч у великій мірі талановитою, була промова поета Арагона і такою ж була надривною проповідь Гехенно..."
До початку засідань конгресу у нас було три дні. Ми їх використали на ознайомлення з Парижем і знайомство з делегатами інших країн. Так ми познайомились і з видатним, болгарським письменником Ліодмилом Стояновим 164, і молодим Бакаловим 165, який перебував у еміграції.
Я й Павло Григорович Тичина ходили з ними по бульварах Парижа і розповідали про нашу Батьківщину. Людмила Стоянова ми вже знали по оповіданнях, які друкувалися в "Червоному шляху", й розповідали йому про свою країну. З кожною годиною Стоянов на наших очах перероджувався. Він закидав нас запитаннями, дивувався, захоплювався і гірко зітхав, згадуючи свою батьківщину.
Згодом ми вичитали в пресі, що в Софії фашистські молодчики застосували до Людмила Стоянова фізичну силу,-— певне, за передані трудящим Болгарії наші щирі й правдиві слова про СРСР.
У Франції переслідується одверте жебрацтво.