Гадаю, що він міг вибрати й всякого іншого, коли б тільки відчув, що не зрадить. И я не вагалась: це вже не була з'ява, а людина. Ось і ціла історія цього Скита...
Коні йшли в хащу, пасучись; поводи тягнулись по траві. Проростали промені, оранжеві іриси — куп'ям збивались між берізками; кувала зозуля. В просіках, ще далеко-далеко, але співуче дзвеніли сокири.
— Й ти підеш з ним, тітко Ларо?
— Я піду за ним, — сказала тихо тітка Лара; бо він-учитель.
її обличчя, ще сховане в холодних шемріннях тіні і промінів, спокійно ясніло. В цю мить від Олелька одійшло все, що його так турбувало ще вчора, в непевному, нашошореному саду: щемуча туга, що гло-дала серце ще заімленими прочуттями. Тепер він вже зовсім чітко бачив розколені стіни білого будинку, взяті гнівним полум'ям. І завіска у вікні тітки Лари, що пустувала з гіллям каштана й рожевоніздрий Мурат, що брав з її вузької долоні цукор, і акорди етюдів що завмирали лагідними лунами в хащах саду, линучи з гостинної — все це залишалось назавжди в минулому, без вороття. Що було б у тому чужому завтра? Може виплеск місяця на цегляному мурі каземату, може бистра й мутна хвиля Лени, може мряковинна осіння ніч — зустрічей, утеч, шепотінь, може срібні ниті в чорній косі, що не ляже вже більше тугим джутом, дорисовуючи профіль Електри...
Що ж, — сказав, Олелько, мерко всміхаючись; іди, може тобі так справді краще... Він присів на землю, біля її чобітка, що гострим виставав з-під довгої сукні й сухою гилячкою розгортав невелике муравлище. Коні вийшли на поруб, що золотим кипучим потоком вривався в лунну вологу ліса. Коні хрустіли, дзвеніли збруєю, витягали довгі голови й шкірили зуби, над ними роїлась комашня, аж шумуючи в со-няшних релях; кругом стало тихо, навіть не дзвеніли далекі сокири.
Тобі не здається, що це все ти пожартувала, тітко Ларо, що все це ти може сама схотіла вигадати?.. Осьтака собі історія Скита...
Тітка Лара, хоч він це шепотів до муравлів і до вузького носика її чобота, почула ще перериваний, ще хлоп'ячий його голос.
— Ні, Олелько, все це правда... Скоріше — Скит, як ми тоді думали, це не більше як уява, бідна наша уява...
Олелько підняв голову й, попавши в соняшний струм, кинений деревами, приложив руку до чола, щоб побачити тітку Лару краще, ще наполегливіше. Але вона гляділа у бік. Оддоріж, крізь галявину йшов чоловік, він бачив і коні і їх здалеку, підходив ближче, все поміж мечами промінів, укісно оголених в зеленій тиші й посміхався. Це був Тріадо.
Робесп'єрове було тільки зненацька крутіше, зненацька зблідле чоло з зачесаним назад волоссям — може й Робесп'єр посміхався б такими залізними лезами холодних уст. Скит — був з'явою, Скит — був колись. Чоловік, що йшов серед принишклого лісу, знав, куди він іде. Його постать мала ритм сталевих постанов, хоч обличчя його могло видатись замріяним. Він бачив усе, що було навколо нього й не бачив його: мисль була сильніша за дійсність, хочби й ворожу. Й очі його стали інші ніж були колись: Олелько виразно побачив розкрилля шуліки, що черкало зеленоводе плесо. Шуліка допадав лебедя, багряного, від присмерку над сагою. В лебеді була мудрість злагоди, в шуліці — хуртовинність дії. Шуліка вилітав із залізних хмарних бескетів, лебідь огортався кармазином; в ньому був смуток умирання.
Й Олелько, за тіткою Ларою, що підвелась, мимохіть ступив за нею; ще став, вагаючись, ще змагався. А тоді удвох — заворожені, які ж не свої, пішли назустріч Тріадові.
XXVI
Розпрозорилось літо, бабине літо. Пахли гостро отави, узвишшями, просіками над шепшиною снувалось срібляне павутиння. Й срібне стало небо, на вінцях — голубине. Голоси лунали з ланів посріблені, чисті й близькі:
... Ой на Купала-Купалочка, не виспалася Наталочка.
Погнала воли, дрімаючи, на кілки ніжки збиваючи...
Інші — чабанські, виводили під лісом, де синіли дими вогнів:
Чорноморець, мамцю, да — гей, сніжок улітає;
там на морі козак
пото-па-є
Не топись козаче, да — гей,
бо загинеш;
кого вірно любиш
то й по-ки-неш...
Олелько стояв на ґанку: одцвитав удруге жасмин. Але рожі, мальви, чорнобривці, паничі пнялись попід білим підмурівком, пнялись до розкритих вікон. Півонії виспівували жарким килимом; праосінні квіти яскріли ще темніше ніж на провесні.
На картоплях ще три дні тому побували дикі кабани. Порили поночі, побродили й знов подались в ліс. Василь Михайлович вирішив оточити їх, поки не підуть стадом далі — лісники переказали, що ходять товстенні й злющі, чи не із славутських борів їх прогнано княжими ловами? Лісник — Вакула аж на дуба од них рятувався, а гончака його кабанище роздер іклами. Обіцяли на неділю свіжину, коли добре піде; в рославицьких, зорянських і вщижських лісах таке свято в ряди-годи, кабани ще рідші ніж лосі, забрівши з Полісся — тож трубіли роги ще зрання біля воріт: все, що жило, їхало сюди, на возах і верхи.
Власне, Василю Михайловичу не було так дуже до того: ішли розмови, щоб продати хутір в Овруч-чині, бо інакше Рославичі зав'язнуть у банках і гіпо-теках, але пані Ольга настоювала — раз до року такий з'їзд обов'язковий, хоч би для самої поваги роду, Рославців. Насправді ж — леліяла таємну надію, що Немирич перепроситься й з'явиться, бо власне й причини до гнівання не було ніякої. Поєднати б Рославичі з Вщижем — тоді можна б було спокійніше жити й Лариним шалінням зготовано б нарешті край. Немирич, запрошений з вістовцем, дійсно з'явився, навіть з власними ловчими, а рушниця, перевішена через плече, була англійської марки: люди аж заохали.
Сам вщижський пан приїхав гордовито, хоч і ввічливо, вимовляв важкою працею свою відсутність. Олелько мовчки стиснув його холодну руку й залишив у гурті: всі гості Немирича трохи боялися, міг бо висміяти і знищити людину одним поглядом. З поляків були Білостоцькі, зо старшим паном і синами, Непокойчицькі з Ружина, Олізаровські зі Стрибежа, пан Корсак з Лисич, але все ж їх не було так багато як своїх. Приїхав з дружиною товстенький Шимановський з Нових Волківців, дядько Гуляницький з дочкою, полковник Монтовт з Восьминог з тими самими чотирма дочками, пан Микита Гайдай з Дубрівки, панство Зубки-Мокієвські з Тернівки, панство Гримало-Сілецькі з Чернова, Абазин з Рудні, якого чомусь називано "капітаном", пан Яненко з Карова, панство Сахно-Устимовичі з Білогородки й панство Виговські з Лабуня, яких чомусь називано "гетьманами", хоч пан Виговський, високий і худерлявий, всоте мабуть пояснював, що його рід не ведеться від гетьмана Ви-говського, а від якихсь інших, київських Виговських. Був і завзятий ловець, пан Новак, чех, власник-свино-бій з Межиріччя, який приятелював з зорянськими з-давна, було декілька офіцерів з драгунського полку, знайомих дядька Сашка й цивільна знать — пан Зер-калич зі скарбової палати, мировий суддя Шуляковсь-кий і безліч інших, яких Олелько бачив уперше, а які, навіть мало знайомі, причепилися до знайомих, щоб побувати на рославицькому з'їзді.
Уся ця юрба товклася в гостинних кімнатах, де влаштовано для них холодний буфет або перед будинком, під каштаном, розбридаючись по саду.
Олелько мандрував від одного гуртка до другого, озирав ловецьке устаткування гостей: їхні старі й нові дубельтівки, старомодні дідівські однорурки, інкрустовані дула, містерно вироблені приклади, чудернацькі ягдташі, кинжали й ножі, їхні зелені капелюшки з щіточками кінського волосся або з пір'їнками, їхні ловецькі куртки, (якщо котрийсь хотів похизуватись ловецькою чепурністю), їхні чоботи, що в декого сягали поза коліна в передбаченні можливого бродіння по воді, але все це, врешті, не було таке цікаве як самі люди, їхні обличчя й їхня поведінка. Може були серед них і приємні, огрядні, благовиті люди, але здебільшого — й Олелько аж дивувався батькові — прибували вони потворами, визволеними з якихсь печерних сторін, з якихсь глухих ведмежих кутів. Ось капітан Абазин з павучими вусами, щільно затягнений у свою синю, піввійськового крою венгерку, олов'яноликий карлик — Яненко з вусами, що вистрілювали сторчма як у кота, ось весь зарослий чорню-щою щітиною, яка перлася з-під носа, зі щелепів, з брів і з вух Зубок-Мокієвський і його дружина — барильце на коротеньких ніжках; ось пан Гайдай, такий товстий і брюхатий, що його не обійняло б і троє людей, сопучий як ковальський міх, може й добрий чолов'яга з роскотистим реготом, який було чути з другого кінця саду. Ось суддя Шуляковський з трубним голосом, з головою як величезна обряскла тиква й з тонкими, короткими ногами, обутими в жовті чобітки; ось Гримало-Сїдлецький, з дивним шарпом сухого обличчя, з шарпом, що повтарявся що кілька хвилин і тоді ставало ніяково дивитись на це судоро-гово зведене, плоске обличчя з прозоро-зеленими очима. Не менше чудернацькі були й поляки, чіткі своїм чепурновишуканим одягом, своїми сивими високо підстриженими чупринами й звисаючими вусами; тонкі, чемно усміхнені, надуті й водночас підлесні. И не зважаючи на неймовірну сорокатість цієї юрби, усе ж вона була суцільна в своїх основних прикметах — в усіх гостях, від гордовитого й статного Немири-ча до зубра Яненка, що приїхав сюди із свого людьми й Богом забутого Карова, проступала незрима печать одного стану, тавро поколінь, що здобували свій стиль, ніде неповторний, в току одного й того самого заняття й головне — від уродження даного переконання про свою вищість і вибраність.
Олельків батько стояв на ганку й видавав останні розпорядження — він був господар і керманич ловів. За ним стояли всі три тітки, що разом з усіми збіра-лись і собі в ліс. Батько стояв, як звичайно недбайливо, одягнений, у свойому вируділому од сонця кашкеті, в старих чоботах, з рушницею на реміні й Олелько спостеріг, що й він став іншим у цьому гурті. Може він забув у ту хвилину про свої ваготи й клопоти, про свій кабінет і бібліотеку, може він став тепер тільки паном Рославич і їх лісів, прадідівських, одвічних. Може так як він тепер — колись тут, під цим каштаном і на такому ж кружґанку деревляного зру-ба, стояв його предок — товариш Буй-Тур Всеволода, чи князя Ґедиміна й соколи кружляли над його головою, сідали на його дужі рамена, кречети рвались до льоту. Може й він чув як радісно бурхає в його жилах дзвінка кров ловця й воїна й добре було йому серед тієї озброєної, гомінкої мужви, поміж такими ж гомінкими і смілими жінками, що як і все довкруги — сад, лани, луги й ліси, півонії під вікнами й шепшина на взліссі, й ставок у саду під липами й стривожені коні на пастовні належали тільки до нього й паном він був усього, що тут дихало, жило й раділо.