Заквітчана була також чебриком. Її чиста одіж і ціла постава вказувала на те, що була не простого смерда дочка. Сподобалася йому на перший погляд. Особливо її схороване личко, хоробливо бліде.
Князь легко склонився і сказав:
— "Я заблудив. Чи далеко відси до Галича?"
— "Ой, досить далеко", відповіла, прийшовши до себе й цікаво оглядаючи їздця. "Може твій кінь зранений?" запитала, бачучи, як утомлений скорою їздою кінь потикався.
— "Ні, не зранений, але певно голоден і пити хоче".
— "Тут зараз може попастися, але напоїш його хиба коло нашого дворища, бо тут близько води нема".
Князеви сподобалася її мягка мова і горда постава й особливо се, що вона так живо займалася втомленим конем. Порівнав її в думці зі своєю жінкою і сказав собі: "Ольга й чоловіком не занялабся так скоро".
— "Чи далеко ваше дворище?", запитав. "І хто твій батько?"
— "Боярин Чагрів", відповіла. "А хто ти?"
Князь почувши імя Чагрова, не хотів уже заїздити там. Йому не подобався старий боярин зі своїми вісьмома, чи тепер сімома синами,
бо один погиб у Дциня. Вони скрізь показувалися цілою чередою і дуже грімко сміялися разом, на що вже матір князя з неохотою звертала увагу. Всі вони вічно позивалися з сусідами перед княжий суд. Тільки один Борис між ними видавався йому розумним, але якраз його рідко бачив. Був се високий молодець, тепер вже мужчина, дивно подібний до сестри.
— "Не можу тобі сказати, хто я", відповів князь.
— "Чому?" запитала зацікавлена.
— "Бо я мав суперечку з одним з твоїх братів", відповів князь, що добре знав справи свого окруження.
— "З тим, що не вернув?" запитала з ледви замітним смутком. "Адже я і так довідаюся від Бориса, як ти називаєшся. Властиво знаю вже тебе. Борис казав, що ти служилий дворянин князя Мстислава, і що ти не злий чоловік, бо не пішов зі жалобою до нашого князя на мого покійного брата".
— "А як би я був пішов?"
— "Батько каже, що князь не любить Чагрових".
— "Так? А чому?"
— "Не знати. Але от як роздавав посадництва, то всі боярські роди дістали щось, лиш Чагрів ні один. Був би певно покарав мого бідного брата. А він умів би придумати кару!"
— "Так каже батько?"
— "І брат Борис таксамо каже".
— "Значить, ти боїшся князя? А бачила ти його?"
— "Я навіть його полководця Руальда боюся дуже, не то князя. А ще до того знаю, що він не любить Чагрових. Князя я бачила вже давно, ще як жив воєвода Халдієвич, що приїздив до нас. Але я тоді дитиною була".— Випрямилася і поправила віночок.
— "Якто? А на вїзд князя до Галича ти не цікава була подивитися? Так багато боярських дочок бачив я там".
— "Я була хора".
Ярослав вдивився в її виснажене хоробою личко. Йому дуже залежало на тім, аби вона ще говорила, як найбільше говорила. Перший раз від довгого часу почув принаду до чогось, зацікавленнє чимсь. І вмить оживився, відмолоднів.
— "Кінь не хоче їсти, мабуть напоїти його треба, як відпічне", сказав князь. "Заведи нас обох до води, нехай і дальшої".
Вона усміхнулася і сказала:
— "Бачиш, коли ти такий завзятий, то за кару сам будеш голоден".
Ярославу дуже сподобалося те, що вона не налягала вже на нього,
аби йшов до криниці біля їх дворища. Готов був якраз тому піти. Але вона не говорила вже про те, а князь, в роді котрого від часів Святослава Завойовника дуже дбали про коний, хоч сам був голоден, не уважав на те. Взяв коня за поводи і готов був іти за нею.
Втім вона рушила і стала.
— "Ти направду хочеш іти до дальшого жерела?" запитала. "То зажди хвилинку, я й тобі винесу їсти!" і пустилася в напрямі до дому.
Ярослав майже з острахом крикнув:
— "А не скажи, з ким ти зустрілася, бо... бо... бо відїду і мій кінь через те не напється води".
Задержалася і запитала:
— "А відки ти знатимеш, що я скажу?"
Ярослав погрозив инакше:
— "Бо більше не приїхав би я сюди. А тут так гарно і приємно". Усміхнувся до неї усміхом першої, для обоїх несвідомої ще прихильносте.
Ся получена з усміхом погроза мала пожаданий успіх.
— "Не скажу!" відповіла. "Впрочім, не маю кому сказати. Батько з Борисом у Галичі, инші брати десь пішли, а матері хиба вечір можна щось сказати, бо все порається".
Пішла скоренько.
Ярослав ждав мов на грани. Коли зникла між деревами, думав, що се була сонна мрія і боявся, що вона не верне. На саму думку про те почув біль в мозку. Ждав довго, дуже довго. Так йому бодай здавалося. Ще ніколи на нікого не ждав так нетерпеливо. І се було перше солодке терпіннє. Він навіть не знав, що тут тепер народилася його любов, яка мала для нього* мати в дальшім життю величезне
Вернула. З далека бачив її, як ішла. І тішився її зручним, легким, гармонійним ходом, любувався ним, як музикою або єлинською книгою. Несла щось у білій хустині. І на голові мала вже білу, шовкову хустинку зі золотистими, вузкими краями. Ще красша була в ній, як пе-редтим.
Зараз станула перед його конем і пішла наперед. Ярослав ішов з боку і весь дрожав. Кождий рух тої дівчинки ділав на нього як филя теплої водиці ділає на втомлене тіло подорожного. Старався часто дивитися їй в очі й не счувся, як знайшлися на якійсь більшій поляні, де зпід горбка журчало жерело.
Вона поставила біля жерела харч у платинці і сказала:
— "Знаєш, що мене тепер дуже займає?"
— "Ні, не знаю!"
— "А сього так легко догадатися!" і засміялася тихо.
Ярослав напружив свою думку. Йому здавалося, що від того, чи він
відгадає, залежить його щастя. Помалу почав говорити:
— "Може — се,— чи — я — наперед — напою коня — чи сам — напюся?..."
І вдивився в її оксамітні, молоді очі, що зі здивування отвиралися широко. Вона відповіла:
— "Так. Але сего, що я тепер думаю, вже не відгадаєш, хоч воно ще лекше!"
Ярослав, опанований ще вдоволеннєм ізза першої відгадки, не міг напружити вже думки і відповів:
— "Ні, сего вже не можу..."
— "Я думаю, що ту першу загадку зовсім не легко було відгадати, хоч я й говорила, що легко. Бо ти міг відповісти, що я думаю над тим, хто ти? Або чи одно ти міг відповісти!"
Ярослав сказав поважно, беручи коня:
— "Отож знай, що я був би наперед напоїв коня навіть, як би ти не була мені завдала такої загадки".
— "Ти мусиш бути добрий, коли так любиш коня. БатЬко все каже, що хто любить худібку, того й худібка любить і що худібка злого чоловіка ніколи не буде любити".
— "Навіть як він її любить?"
— "Який же бо ти! Адже я сказала, що злий худібки не любить!"
— "Ні. Того ти не сказала".
— "Якраз сказала!"
Се була перша суперечка Ярослава з його першою й останною любкою. Він не був невдоволений з неї.
Вона розвязала білу хустинку й розстелила на траві тай почала розкладати те, що в ній було: хліб, кусень студеного мяса, кілька гарних грушок і кілька золотих як сонце пластинок вощини з медом.
— "А посуду до води забула!" — сказала зажурена.
— "Я вже мию руки, бачиш, як міцно мию; можна пити з долоні..." сказав сміючися князь. Мав таке вражіннє, як би вже від давна були знакомі. їв смачно, бо був голоден. А ще солодша чим солодкі пластинки з медом була для нього ніжна, майже незамітна услуга її: вона незначно, мов соромлячися, підсувала одно по другім. Чувся так добре над сим гарйим жерелом, окруженим гущавиною корчів, так затишно і приємно, що віддав би княжий замок у Галичі за скромний дім близько сього жерела".
Скінчивши їсти, гарно подякував і сказав:
— "А тепер напємося води зі жерела Настасі!"
— "Якої Настасі?" запитала піднимаючи очі зпід своєї шовкової хустинки.
— "Адже ти так називаєшся?"
— "Звідкиж ти знаєш се?" запитала здивувана.
— "Чув на Волині!" зажартував князь.
— "То не може бути!"
— "Ні, ні, Настасю. Я чув у Галичі від дворян князя Ярослава, що
боярин Чагрів має дочку Настасю і що вона дуже--" урвав. Вона
питала поглядом: що?
— "Гарна", докінчив по хвилі.
Настася легко змінилася на лиці, мало не зарумянилася. Але її бліде, схороване личко не мало ще тілько крови. Не відповіла нічого.
Ярослава опанувало бажаннє, звернути розмову на князя. Якраз не на себе, а на князя. Подивився на сонце і сказав:
— "Вже дуже час мені їхати до Галича. Чи вступиш з боярськими дочками на замок, як будеш коли в Галичі? Я ще там буду якийсь час".
В душі не бажав собі того.
Бачив, що вона хотіла його спитати, чи не приїде вже тут до неділі і бачив, як перемогла себе скоро.
— "Ні" відповіла. "Князь не любить Чагрових і тому не треба йому пхатися на очі. Борис нераз говорить се батькови".
— "Отже й ти не любиш князя?"
— "Я його не знаю й боюся. А ти вже від давна знаєш нашого князя?"
— "Від десяти літ".
— "Так? Цікаво, що той князь думає?"
— "Я тобі можу сказати"... І подумав, що лекше йому стане на душі, коли висповідається зі свого горя тій дівчинці, яку припадком зустрів на лісній полянці і яка навіть не знає, з ким говорить. З дійсним співчуттєм для себе продовжав оповіданнє про молодого князя, кажучи: "Він дуже нещасливий чоловік, бо оженився не зі своєю вибраною, тільки по батьківській волі і тепер нудить світом".
— "Про се і я чула".
Тепер на князя прийшла черга, дивуватися. Бо він дуже крився зі своїм горем.
— "Так?" запитав. "Від кого?"
— "Всі оповідають. Шкода його!"
— "Хоч не любить Чагрових?"
— "Хоч не любить Чагрових! Яж не казала, що він їх має защо любити".
Князь тронутий глибоко вісткою про те, що всі знають про його нещасливе пожиттє зі жінкою, мало не втратив панування над собою й не відповів мимохіть, що є защо любити Чагрових. Чув і розумів уже, що ся дівчинка з роду Чагрових дуже йому припадає до вподоби. Розмова з нею плила йому як вода зі "жерела Настасі". Не так, як з мовчаливою жінкою, що говорила багато лиш тоді, як на щось жалувалася. Кілько він дав би тепер зате, щоб не мати тої жінки! Віддав би зараз і Погорину Волость і навіть Бужськ. Але діти, діти! подумав зі жалем.
Ратувався, як міг, перед власними думками. "Ся не надається на княжий двір; така розмова, як тепер, добра на два-три рази!" сказав собі з болем і щоби впевнити себе, що має слушність, запитав:
— "Але ти може більше цікава знати про те, що думає князь, які заміри має, які спілки і союзи, чи не хоче робити яких нових походів, проти кого і пощо?"
Був майже певний, що вона відповість: хочу знати про двірське життє, про жінку князя, чи не має любки і т. п. Але якеж було здиву-ваннє князя, коли молода Чагрівна оживилася ще більше як тоді, коли він "переказав" їй, що вона дуже гарна і сказала:
— "Так.