Світлий князь невиразно хмикнув. У княжому хоромі відбувався весільний пир, який мав бути тільки весільним, а не тризною на помин чиєїсь душі. Але в наступну мить Доброчин приязно подивився на воєводу молодшої дружини.
Надходила заключна подія першого весільного дня, й уже захмелілі гості почали потроху відставляти недопиті чаші та братини. Посаджений батько нареченої Сігурд скрутив голови двом голубам, яких йому подали слуги, й покропив кров'ю всіх присутніх на пиру. Обляпані реготали і втиралися, княжна ж Ругнеда ладна була сховатись під стіл, відчувши наближення невідворотного. Володимир закляк. Голубина кров була не тільки знаменням дівочої цноти, а й початком того, заради чого він згодився взяти собі за жону оцю чужинку.
Під божницею красного кута, на якій тепер стояли тільки лельки Дажбога та Лади, височів оббитий срібними й золотими бляшками княжий стіл. На цьому столі мав відбутися обряд роззування князя. Пирувальники попідводились і поставали під стінами та коло дверей, за столом лишилися самі наречені. Посаджений батько князя звернувся до княжни:
— А тепер зніми з мужа чоботи.
Голос був тихий і якийсь тугий. Ругнеда сахнулась, мов од удару лозиною по босих ногах. Присутні затамували подих, а княжна схилилася над самий стіл.
— Роззуй мужа, — ще тихіше проказав Доброчин, але княжна знову не відгукнулася. Тоді він спитав, чи вона його розуміє, й Ругнеда відповіла: "Ні". Світлий князь переклав те саме по-варязькому. Коли ж вона й тепер відмовилась виконати обряд, Доброчин грубо зірвав з неї покривало, й очам присутніх відкрилося скам'яніле від затятості лице. — Роззуй онука робітника й сина робітниці!
В очах його блиснув такий лихий вогонь, що княжна раптом зблідла й похилила голову. Володимир уже сидів на княжому столі, напружено посміхаючись, і вона вклякла перед ним. А коли зняла з князя червоні чоботи й глянула на весільників, у неї знову вселився затятий біс.
— Хтось мені за все ще заплатить... — по-варязьки прошепотіла вона, й це прозвучало як смертельна клятва.
ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ
У понеділок Ярополк не зважився розпочинати влови, хоч днина видалася спекотна й сприятлива на кабана. У вівторок же небо зранку затягло хмарами, але київський князь не хотів відкладати влови ще на день, бо Свенельд лаштувався до зустрічі Оттонового сольства. Ярополк мусив утекти.
Ці перемови Свенельда з німцями тривали вже багато років, досі вони нічого не дали, але якщо й дали б щось у прийдешньому, то Ярополк тепер уже напевно знав, що це буде не на його користь. У Свенельда була своя особиста мета. Ярополк не мав сили постати проти нього, але добровільно сприяти йому теж більше не хотів...
Тепер двадцятидвохрічний київський князь міг покладатися лише на час та на ласку Долі, чиїх подумів і задумів не міг наперед знати жоден смертний чоловік.
Одне лишилось Ярополкові: зволікати час.
А ще він покладався на брата Володимира. Поки живі Володимир та його вуй Доброчин, принаймні за життя можна було не боятися, хоча вони прислали вістку з гінцем, що взяли Новгород і збираються йти на Київ. Новгород і раніше належав їм, а навіть якщо б вони зазіхнули на Київ, мати над собою рідного брата — це одне, а Свенельда — зовсім інше. Ім'я Свенельда все життя означало смерть.
Та й балачкам про Володимира й Доброчина Ярополк не дуже вірив, хоч про них у Києві ходили всілякі чутки. Ворогом Доброчина швидше за все теж мав бути Змій Горинич.
Над Києвом висла кошлата хмара й сіявся дрібний дощ, коли Ярополк з десятьма ловчими мужами виїхав з Красних воріт і Копиревим гаєм подався на захід. Ловчі вели на шворах двох пардусів і п'ятьох хортів. Пардуси були добре вивчені на вепра, а Блуд Асмусович запевняв, що нема меткішого ловця за цього звіра.
Обох пардусів Ярополкові подарував Блуд, він позавчора теж зголосився йти на вепра, зустрітися ж домовились коло Ірпня.
— Не хочу, — сказав Блуд, — щоби мене видів з тобою Змій Горинич.
Докладніше Блуд нічого не пояснив, але Ярополкові й того здавалося досить, його й так мучила самота. Раніше він найбільше довіряв небалакучому стриманому Местиші, але після смерті Люта Свенельдича та Ольга Святославовича Местиша Варяжко ще дужче замкнувся в собі, не хотячи тягти ввесь час руку за батька, але й не бажаючи діяти йому на злість. Блуд Асмусович також боявся батькового брата, зате співчував Ярополкові й утішав його як міг.
З Києва вийшли вдосвіта, коней також не дуже берегли, але до Ірпня встигли лише перед обідом. Блуд уже був там. Він привів зо два десятки гриднів, мав також двох пардусів і десятеро хортів. Ярополкові пардуси впізнали Блуда й почали ласкаво гарчати.
Але найбільшою несподіванкою для Ярополка було те, що поряд стояв невеличким станом Претич.
Востаннє Ярополк розмовляв з Претичем у його ж дворі, коли шукав підтримки проти Свенельда. Тоді Претич навіть говорити з ним не схотів.
— Припізнився ти трохи, — сказав Блуд. — Дощ після обіду може подужчати.
— Треба йти вниз понад Ірпнем, — озвався здаля Претич, але Ярополк навіть не глянув у його бік, Претич помітив це і сказав уже до нього: — Чи ти лише на один день?
Претич натякав на сольство, яке Свенельд чекав у середу чи четвер. У Києві все всім було відомо.
Ярополк відповів, що приїхав ловувати вепра, а не сла. Запала мовчанка. Ловчі почали готувати обід, хортам і пардусам дали тільки по крихті сирого м'яса — щоб лише роздратувати й збурити в них кров. А коли наварили й посідали їсти, з хащів на тому березі вискочив здоровезний вепр. Спокійно напившись, він зовсім по-дружньому рохнув до людей та хортів, тоді ще раз рохнув, і з-за кущів до берега гунуло ціле стадо свиней та поросят.
Ловцям і собакам наче заціпило. Аж коли стадо напилося й знову шаснуло в кущі, хорти залементували, рвучися зі своїх швор, а ловчі мужі кинулися сідлати коней. Ні про який обід уже не йшлось.
Домовившись оточити стадо великою підковою, всі кинулися через Ірпінь. Свиней і молодих кабанів було зо два десятки, не рахуючи ще смугастих малих поросят, і вони не могли втекти надто далеко.
На тому боці спустили собак. Хорти відразу взяли слід і кинулися за вепрами, розколошкавши гавкотом увесь лівобережний ліс, який колись належав деревлянам. Невдовзі гавкіт заглух. Собаки не могли взяти вепра, навіть ціла швора не зважувалася підступити до дорослого сікача. Але для цього в ловців були пардуси.
Досі ловці не спускали своїх заморських котюг: спершу належало розшукати хортів та вепрів, і всі кинулися через ліс. Та собаки мов у землю запались.
Їхали майже гуртом. Нарешті Претич дав знак спинитись, а коли всі вершники зійшлись, він порадив стояти й слухати. І раптом почувся тоненький ляскітливий звук. Якийсь хорт подавав знак господарям, а також іншим хортам, що знайшов дичину й потребує підмоги. Тепер можна було розтягтися широкою підковою і йти на звук.
А гавкання дужчало, і Ярополк зострожив коня. Поряд їхав ловець із пардусом на шворі — двох ловців з пардусами Ярополкові також одступив Блуд — поки ті передадуть уміння котромусь Ярополковому ловцеві. Гавкіт неначе затихав, але князь і ловець і далі їхали так само. Пардус легко стрибав поряд з привченим конем, а кінь Ярополка косував на хижака й форкав. Ярополк вийшов ще трохи наперед, і тут гавкіт почувся зовсім виразно, певно, собака вигнав вепра з-за густого лісу чи з ярка.
— Збочуй трохи! — кинув до князя ловець, і коли князь потяг за повід праворуч, далеко між деревами промайнула тінь. — Княже! — знову крикнув ловець, і досі не спускаючи пардуса. — Ще трохи цабе!
Й аж тепер пустив звіра. Плямистий хижак величезними стрибками понісся на кабана, який побачив небезпеку й звернув круто ліворуч, але звідкись виринув ще один хорт. Кабан опинився між трьома ворогами. Вагання тривало мить — і вепр кинувсь на того собаку, який досі гнався за ним. Собака не чекав нападу. Коротким помахом писка випустивши кишки з хорта, кабан шугнув у найгустіші хащі, за якими десь недалеко мав бути рятівний яр. Під вагою кабана кущі й деревця тріщали й падали, залишаючи позаду широкий слід. У цей слід і кинувся пардус.
Ярополк у нетямі зострожив коня — кабан одбіг сажнів на півтораста, князь уже не бачив ні пардуса, ні його, коли ж стьобучі, деручкі кущі розступились, кінь схарапудився й поніс, нажаханий кривавим видовищем: у цю мить пардус невірогідним скоком наздогнав кабана, вчепився йому в спину всіма лазурями й зубами.
Ярополк ніяк не міг спинити жеребця, хоч з усіх сил натягав повіддя й мало не розривав йому рота. Там, де кінчалася галява й ріс молодий дубняк, жеребець різко розвернувся й не міг утримати рівновагу, послизнувшись на вимоклій під дощем траві. Ярополк вилетів із сідла й боляче забив ногу.
Кінь підвівся, заспокоївся і став над ним, а Ярополк Святославович, кривлячись од болю в нозі, глянув на той бік галявини.
Вепр і досі носив на собі плямистого хижака. Пардус не міг перегризти йому холку, але й не випускав із пазурів і зубів, чекаючи, поки вепр стече кров'ю й охляне. Ловчий стояв серед найближчих до галявини дерев, дивився на поєдинок і застережливо махав Ярополкові, щоб теж одійшов далі в ліс: він бачив, як його кінь посковзнувся й упав, а якщо б вепр кинувся на нього, князь не мав би куди втекти. Немає страшнішого за смертельно пораненого вепра.
Вепр гасав чагарником і галявиною й чимдалі дужче охлявав, уся спина його й волохаті боки просяклії кров'ю. Він намагався збити з себе настирливого хижака, терся боками об стовбури дерев і навіть падав і качавсл, але це не допомогло. Його рухи ставали кволіші й кволіші. Ярополк дивився на те запекле змагання й відчував, що дрібно тремтить усім тілом, наче в пропасниці або лихоманковому жару.
Загнаний пардусом вепр уже не міг бігти, він лише переставляв ноги й час по час тонко розпачливо кричав, стріпуючи ікластим писком, а далі зовсім знесилів і сів, уже байдужий до болю та хижака на спині.
Ловчий підійшов і всадив йому під ліву ногу рожен. Вепр схопивсь і врешті вивільнився з обіймів пардуса, який тут-таки знову збив його на траву.
Тепер лишалось приборкати пардуса. На кінці оскіпища в ловчого було кільце. Він пропустив у нього край ремінної швори й підтяг кільце до нашийника.