Як худобу... Бачив, як сиділа мати-українка, обнявшись із донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навіки. Олександр спитав ціну в людо-продавця, сумно поглянув на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей...
Якби то він міг закупити весь цей базар і випустити всіх людей на волю!
Біля мечеті побачив: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. В найстаршого хлопчика ручки по лікті пообрубувані, в другого ніжки вивернуті назад. Ще в одного руки й ноги вигнуті так неприродно, що здається: по дорозі йде не людина, а павучок. У четвертого — найменшого — оченят немає. Ідуть, милостиню благають.
Жахнувся Олександр, підійшов, дав грошей. Запитав:
"Чоловіче, чого то твої діти такі?" — "Ми їх калічимо, щоб нам милостиню давали. Інакше — жити не можемо". Закричав: "Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!" Кинув райя гроші в лице Олександрові: "Вони й так криваві, мої акче, так ще й ти сліз туди додаєш, чужинцю!"
На базарі безногий сидів, вимахуючи якимись дивними палицями. Підійшов ближче — сахнувся: нещасний чоловік вимахував своїми колись відрізаними й висушеними ногами і гукав: "Дивіться, правовірні, ось мої ноги, я ними колись ходив!"
Олександр довго блукав по місту, заходив у найбідніші квартали — і вискакував звідти, мов із пекла. Так, багато він бачив бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, але такого жаху, як у Стамбулі, він не міг собі навіть уявити в найкошмарнішому сні.
А майже поряд — небачений блиск і небачена розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери.
Розповідали: забіг скажений пес у мечеть султана Аму-рата. Вигнати собаку з мечеті — гріх. Тікати з мечеті під час молитви — гріх. Перекусав той собака половину віруючих.
Чи не є такою мечеттю й Оттоманська імперія, в якій нерозумний імам, що читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не є отією собакою яничарство і вся військова машина імперії? Оскаженів вірний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всіх, на кого нападе...
Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений і лютий. Петро добре знав цей край. Він, утікши з яничарської школи, приєднався ще юнаком до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все злото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. "Гяур?" — запитав Каландар-оглу в Петра, і той ствердно кивнув головою. "Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри". Зареготався дервіш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж , я не султанський чауш. Іди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти — наш, а якщо в серці твоєму — погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за гяура". Всю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро... А коли султанське військо придушило-таки Каландарове повстання, то втік Петро разом з шаленим дервішем у Персію, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з Устею, а потім і з Олександром.
Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:
"Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро насупився й довго мовчав. "Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?" — відповів запитанням Петро. "Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхідно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів:
"Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми". — "Як це — порівну? Колись Оттоманська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. І що маємо? Все одно були багачі і були бідні". Петро безнадійно махнув рукою: "Клятий світ! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарів та акинджів я б знищив". — "Чого раптом?" — "Тому що доки будуть яничари та акинджі, доти Туреччина кидатиметься на всіх з війною — навіть тоді, коли їй це не потрібно. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу".
Щось на другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрійських дворян із сербськими прізвищами Ніколич та Видич.
Кавалькада із сорока вершників під'їхала до муру, яким огороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних до зубів капиджів . Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали, що має бути посольство : їх попередили з двірцевої дефтерхани .
Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другрї брами дійшли пішки в супроводі двох двірцевих сановників. Знов зупинили їх калиджі і знов треба було показувати охоронцям султанський ярлик.
Минули й третю браму. Капиджі відійшли вбік. Посольство увійшло в третій двір. Якраз напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув, як шалено закалатало його серце... Відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, спокійно, графе Олександр, султане Ях'я, ти всього-на-всього дворянин на прізвище Ніколич...
Посольство зупинилося. Олександр поволі повертав голову, роздивляючись навколо. Згадалися розповіді матері. Праворуч стоїть терем з євнухами, по ліву руку — будинок, де живуть султанові дружини.
Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. По праву руку — три тисячі яничарів. При повній зброї — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках-бирках, білий грубошерстий шлик спускається вниз, а попереду, де б європеєць почепив пір'їну, — проста дерев'яна ложка. Шлик — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають. Позаду прапор яничарський — червоний, як кров, із срібним півмісяцем та мечем Османа.
Стоять, мов намальовані …
Тиша. Моторошна тиша-По ліву руку — три тисячі спішених сипахів. Теж при повній зброї, але одягнуті багатше — із сріблом та злотом на мундирах.
Два турецькі баші, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку яничарам, а потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють свої голови посол, його секретар, начальники відділів. Ось і до них з Петром черга дійшла. Схилив голову спочатку вправо, потім вліво. Відчув, що треба йти. Пішов за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та сипахи, схиляються низько, майже до колін, аж рукави-шлики землю метуть. І не розгинаються, аж поки не пройде посольство.
Тиша. Тільки чути шурхіт ніг.
Ось уже й самі покої. Зупиняються паші, зупиняється посол. Зупиняються всі.
У дверях з'являються троє: капиага , харем-агаси та муха-физлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.
Тиша, тиша, тиша-Велика палата завішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем-агаси пищить:
— Зброя!
— Зброї при нас немає, — каже радник посольства.
— Обшукати!
Коли спритні руки одного з капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при ньому — це так.
Але він ще прийде сюди із зброєю. І хай тоді дрижить Стамбул.
Двоє високопоставлених турків узяли віденського посла попід руки і повели в іншу кімнату — вже до самого султана Мустафи. Відкинули пишні килими, що прикривали двері, — і Олександр побачив свого родича, який сидів на невеликому підвищенні, обкладений з усіх боків гаптованими злотом подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, — і Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й одверту порожняву, що йому стало страшно, "І оце володар Туреччини? Який жах!" Пообіч підвищення стояли яничари. Тут же поряд — яничарчага — худющий вусань у пишному одязі, який вінчав фіолетового кольору плащ з рогатими, обшитими золотом плечима, та білий рукав на шапці, що звішувався мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятагані, ліва була закладена за спину.
Двоє пашів підвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол має падати на коліна, бо ж перед султаном мають падати на коліна геть усі. Але оскільки падіння посла на коліна могло б принизити державу, від якої він прибув, треба зробити, щоб посол і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а паші намагаються втримати його, взявши попід руки. Ось і зараз віденський посол просто-таки повис у турків на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб'язність.
Непомітно з'являється драгоман . Посол починає говорити.
Олександр-Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Він намагався прочитати на обличчі Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить, роздуває щоки, двадцятилітній дурень, якому, напевне, доведеться й умерти дитиною.
Потім усі проходять повз султана, цілуючи його рукав. Цілують з поклоном рукав султана з Високої Брами й двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич...
Потім вони сидять у султанськім покої й обідають. У головному покої їсть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя лицезріти султанів обід. Султанові принесли щось на зразок велетенського обертового столика-таці. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, подали султанові сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси — втома і терпіння. Султан поводиться як дитина, але на все те — воля божа.
"Прабабо моя Роксолано-Хуррем, — подумав тоді Олександр. — Моя мати казала, що ти, вагітною будучи, вино й горілку пила, аби отруїти ще в утробі майбутніх султанів... Ти досягла свого. Твій син, султан Селім Другий, став називатися ще й Местом-п'яницею. Твої онуки були розпусники й дурні. А ось цей Мустафа — то він просто ідіот... Твоя отрута не передалась мені, Роксолано-Хуррем.