Я спрігся з моїм селом, як кінь з плугом, ми брали приступом кожну хату і кожну душу, усю мою гімназіяльну мудрість я намагався перенести на моїх Кирилів, Савок, Корніїв, ми затирали різницю, створену темними віками поміж "паничами" о. Данилевича чи поміщика Леха і моїми босими Грицями, ми не ділилися ні на яких правих чи лівих, не вірили в які чудодійні амулети Марксів-Ленінів, а йшли всі разом до читальні, до кооперативи, на спортове грище, на вечорниці ... І не тільки читали Кащенка, ставили "На перші гулі", грали в футбол, сггівали "Ой, ти хмелю", але робили також цеглу, били камінь, возили колоди, мурували хати, мостили вулицю ...
І коли я цього дня по довшому часі прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не клясову, а скорше людську, національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненавиети і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще зберіглося. Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних гістериків, бомбастичних пропагандистів, паперових "героїв праці", а звичайні розумні трудові люди. Мій колишній товариш Кирило Яремчук, вроджений незаможник, якого я вчив аритметики, історії і навіть альґебри, став головним бухгальтером колгоспу, а наш колишній поміщик і також товариш, Роман Лех, вчив колгоспних дітей грамоти. І все було в найкращому порядку.
Пригадується, як нелегко було свого часу намовити перших хлопців, щоб вони, замість горілки, виписали собі першу газету, щоб ходили не лише на вечорниці, але й до читальні, щоб, замість розбивати один одному голови, грали у футбол, робили вистави, будували кооперативу, але це будо переможене, і коли мої товариші по праці пронесли мене сьогодні на руках, це не був випадковий порожній жест чи примха, а вияв тріюмфу зробленого нами діла.
І роздумуючи над цим, я завжди пригадую думки Гоголя з приводу подібних справ: "Які нерівні, глухі, вузькі, непролазні, що зводять далеко вбік, дороги вибирало людство, бажаючи досягнути вічної істини, в той час як перед ним була відкрита проста путь, подібна до тієї, що веде до великої храмини і призначена цареві на чертоги. За всі інші путі ширша вона і осяяна всю ніч огнями; однак в глухій темноті пливли люди ..."
Нав'язуючи до цього, хочеться сказати, скільки непотрібних томів Леніна треба було написати, скільки треба було вимордувати людей, зруйнувати майна, щоб не досягти навіть того, що ми досягли в Тилявці, користуючись лише звичайним "здоровим людським розумом". Усе совєтське господарство засадничо не господарство, а складний, тяжкий, виповнений забобонами ритуал, видуманий кабалістично зформованими індивідуумами. Це культ, і, як кожний культ, він засадничо вимагав ентузіязму, фанатизму, жертви, але не логіки й розуму, а тим самим треба чекати від нього не "земних благ", а, дозвольте так сказати, благ небесних.
Одначе до теми: наша заквітчана бричка патетично в'їжджає до Крем'янця о годині, мабуть, третій по обіді, нас там уже ждали. Ми ж навіть забули, що маємо там замовлений публічний виступ і на нас вже чекає вщерть наповнена заля, колись модного "Інтимного театру". Та сама заля, у якій стільки доводилося вистоювати "на гальорці" (задні стоячі місця) і буревійно оплеску-вати різні виступи: Комаровський, Котко, Авраменко, Вертин-ський, Аверченко та інші, а потім ще різні збори, віча, курси. Тепер ця заля здається мені ганебно малою і безнадійно занедбаною.
А моє чергове підприємство особливо непривабливим. Попер-ше, влаштовують його сопартійники, тобто (мельниківці) "наші", тобто "проти", ніколи не почував я добре себе в цій ролі, а за останні дні вибився з неї цілковито. Подруге, це ще захоплення "визволенням", вимагається певних ритуальних фраз, які не проходять через горло, а потрете... Вже трохи досить паради і хотілося б відпочинку.
Але сталося. Говорив про відбудову господарства, потребу вияву ініціятиви, торгівлю, освіту — виразно справи трагічно буденні і ніяк не письменницькі, а вже возсім не в дусі доби, бож Крем'янець і всі інші волинські міста виразно ігід контролем "узурпаторів" (бандерівців); вони вимагають конечно "визволення" ... Фатально невдала промова, але мені все таки плескали і всі вітали, за винятком хіба (мабуть, першої за цього режиму на Волині) газетки "Крем'янецький вісник", яка, як і годиться чесним "узурпаторам", не помістила про мої пригоди ні одного рядка, дармащоі її редактор Аркадій Ткачук був не меншим моїм прихильником, як і всі інші. Пізніше я довідався, що все це сталося на "наказ згори", що я їм з приємністю вибачив, бо я дістав стільки "знизу", що ніяка "гора" мене більше не цікавила.
Але і на цьому наша епопея не кінчається. Не встигли вийти з "Інтимного", як нас вже чекало тягарове авто, що мало везти нас кудись далі. Заправляють нарадою Михайло Медвецький, Петро Остапчук, Євген Міцевич; все це, розуміється, чудові хлопці, але куди вони нас везуть? На цей раз не так далеко, яких двадцять кілометрів у напрямі Дубна, до села Верби. Чекає нас там знову повна заля, і я вже вдруге говорю про розбудову господарства, освіту і політику... Нас знову вітають, а після того, вже затемна, заходимо на вечерю, далебі ми вже її заслужили. .. Дуже мила, приємна, сердечна родина Скрипнюків, великий, повний, блискучий стіл, як на Великдень, і три на диво співучі сестри ... І повно гостей ... Скінчилося це сливе над ранком...
Але вже другого дня їмо обід у Дубні... У мого прекрасного друга, начальника округи Олексія Сацюка та його чудової дружини Марії. На щастя, на цей раз без промов і без вітань, зате оповідання Сацюка виняткого тяжкі. Оповів нам про масакру політичних в'язнів у лубенській в'язниці при відступі совєтів. Було просто в камерах розстріляно з кулеметів п'ятсот сімдесят людей. Сацюк був також між ними, але йому вдалося, сливе чудом, врятуватися під трупами. Мотив, що звучить тепер по всій
Україні і звучатиме так довго, поки житиме цей народ на землі.
По обіді тяжка, трагічно хвора "емка" Лубенської окружної управи з охами й ахами та постійним втручанням шофера до її мотора відвозить нас до Рівного. Велика радість. Вітаємося з нашими киянами, мов би ми вернулися з експедиції до Африки. Шеккер роздає подарунки. А увечорі в Полікарпа Васильовича офіційне приняття.
НАРЕШТІ ДЕРМАНЬ
Справді, нарешті Дермань .. . Після десятка днів моєї Волині, які минули для мене, як одна мить.
Субота, шістнадцятого серпня, гарний, погожий жнив'яний день. Давно вже на цей день чекаю. Дермань для мене центр центрів на плянеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився ... До речі, як оповідала мати, серед незвичних обставин — на весіллі дядька Омелька... Але також тому, що це справді "село, неначе писанка", з його древнім Троїцьким мана-стирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та леґендами.
А також і тому, що тут родилися, вмирали і знов родилися мої батьки, діди, прадіди і прапрадіди, з яких я знав лише діда Улі-яна та бабу Євдокію по материній лінії, а діда Антона та бабу Лу-кію — по батьковій. Знаю, що мій прадід по батьковій лінії звався Кирилом, а прапрадід Йосафатом.. А прабабуня звалась також Євдокією . .. По материній лінії прадід звався Михайло Ру-дий-Мартинюк, а прабабуня — ще одна Євдокія, дочка ще одного Кирила.
Батько мій Олексій Данильчук-Самчук, народився 27 жовтня 1869 року, був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія з села Мизочика померла нагло 1899, залишивши двоє сиріт — Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його, моя мати, Настасія з роду Руда-Мартинюк, народжена 23 грудня 1877 року. Від цього шлюбу було п'ятеро дітей — Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васеа, яку ми звали Василиною. Петро і Пилип померли на шкарля-тину, коли першому було три роки, а другому два. Обидва померли одного місяця, і я їх не пам'ятаю. Федот народився 1908 року, а Василина 1912.
Оце і є те коріння, що в'яже мене з Дерманем. Усі мої предки були хлібороби, за панщини кріпаки, за винятком одного з давніх предків Данила Гуци, який прибув на наш куток Запоріжжя ще за давніх часів. Оповідали, що за Хмельниччини, і що він був козаком. Мій батько залишив Запоріжжя (Дермань ділився на "кутки", і наш куток звався Запоріжжя) 1907 року і вибрався на хутір Лебедщину — п'ять кілометрів від Дерманя, де мав п'ять десятин землі. Згодом він помножив свою власність на ще одну десятину, а 1913 року залишив і це місце, переїхав до Тилявки, де вже набув чотирнадцять десятин.
А взагалі мій рід не походив з багатих. Мій дід Антін мав дев'ять десятин паншизняного наділу, але на них він мав чотири сини — Ялисея, Олексія, Омелька і Парфена, а до того дочку Лукію. Лише впертою й послідовною працею мій батько і мій дядько Ялисей набули більше ґрунту на Крем'янеччині, дядько Парфен залишився на нашій прабатьківщині, а дядько Омелько був відданий у приймаки до Півчого. Цей останній ніколи не був господарем, здебільша гуляв, байдикував, за революції був "за бєдний клас" і належав в родині до постійної опозиції. З таких у нас звичайно рекрутувалася "савєцка власть" ...
Не дивлячись на те, що мій батько мав лише "три групи" народної школи, а мати знала лишень три літери — А — як кроківка, Ж — як жук, і О — як калачик, вони намагалися дати своїм дітям кращу освіту, "посилати на вищі школи", з чого скористався лише я, бо решта моїх братів воліли зістатися дома і бути далі хліборобами. З синів мого дядька Ялисея дістав вищу освіту — історично-філологічний факультет Варшавського університету — лише Григорій, який пізніше був доцентом Львівського університету, десь 1940 року був заарештований і більше не вернувся.
Таке родинне тло мого Дерманя. І хоча мій батько залишив це місце ще перед першою світовою війною, я був тісно зв'язаний з ним духово і фізично значно довше, бо коли я скінчив 1917 року народну школу в Тилявці, я одразу перейшов "на вищі школи" до Дерманя, вступив до так званої двоклясової школи при семінарії, яка пізніше, за української влади, була перейменована на чотириклясову вищу початкову школу, з якої я мав намір перейти до учительської семінарії.